Честь ордена — честь держави

Сам факт присвоєння Віктором Ющенком звання «Героя України» Степану Бандері сколихнув густе і смердюче політично-піарівське болото, хронічно зациклене виключно на виборах. І це добре, бо, принаймні, це дозволить поміркувати над проблемами, не менш важливими, ніж, хто там у нас після 7-го лютого пошиється в Гаранти.

Не будемо особливо розводитися над випадками крайнього політичного маразму. Приміром, з товаришем Симоненком, котрий обізвав Віктора Ющенка мерзотником, усе ясно. Хоча напрошується запитання: з чого це Петро Миколайович так посміливішали? Адже це не він у першому турі 35% голосів узяв. Бог і медицина — судді ще одному клінічному екстремалу. Якомусь кримському вітренківцю, котрий на знак протесту спалив свій паспорт, видерши попередньо з нього власну фотографію. Ти диви, хоч і прогресивний соціаліст, а тямить, що є речі, з якими, як і з вогнем, грати небезпечно.

Тепер до суті справи. Поклавши руку на серце, запитаємо себе: чи є у нашому розполовиненому українському суспільстві такі знакові фігури, чиє нагородження Зіркою Героя України викличе (викликало) загальне схвалення. Немає і не буде! Всі ми люди. Когось зіпсувало квартирне питання, хтось вважає, що причиною його імпотенції є відсутність другої державної мови… перелік можна продовжити. І це нормально. Недаремно ж американці давно відмовилися від самої інституції державних орденів, залишивши виключно медалі, та й то для військових.

Два приклади з короткої історії існування звання «Герой України». У передостанній рік свого президентства Леонід Кучма вручив цю нагороду поважаній на Сході України людині — багаторічному директору однієї з найкращих ще в СРСР вугільних шахт, а нині, як делікатно пишуть наші незалежні ЗМІ, «її фактичному власнику». Наголошуємо: людина, поза сумнівами, заслужена. Та от придибенція: за останні 10 років на цій шахті загинуло набагато більше людей, аніж їх убили ОУНівські боївки Степана Бандери від моменту заснування ОУН і до 1939-го року включно. Так що — здіймати галас, палити паспорти, обзивати перші особи держави мерзотниками? Уявіть собі — цього ні тоді, ні зараз ніхто не робить. І слава Богу!

Ще одна знакова історія. Свого часу радянські вожді незаслужено обділили визнанням незаперечні особисті подвиги молодого офіцера вій­ськової розвідки в роки Другої Світової Війни. Цю несправедливість виправив президент Кучма, присвоївши вже сивочолому ветерану звання Героя України. Та знову ж таки придибенція: у Львові й досі пам’ятають, як у 1939-40 роках цей молодий ще тоді «східняк» брав участь у депортаціях цивільного населення Львова до сибір­ських таборів. То що? Здійняти крик на сторінках, приміром, «Комсомольськой правды в Украине» про необхідність нагальної відміни ющенківського указу? Даруйте, це виглядатиме кретинізмом.

Будемо відвертими перед собою: на нашій грішній землі янголів немає. Вони там, над нами. І напевне в біографії кожної людини — від сантехніка до президента — можна знайти моменти, які цю людину не красять. І що робити — зациклитися саме на цих моментах, пащекувати, вимагати перегляду, відміни, реабілітації, репресій, заборон и т.д. і т.ін.?

Звісно, ні. Хоча, коли йдеться про нагороди такого рангу, як звання «Герой України», буває непросто визначити, що ж переважає — заслуги перед вітчизною чи людські, скажемо так, слабості. Як у тій славетній байці: чорт тисне на шальки терезів Феміди, а янгол не дає їм опуститися. Проблема, на наш погляд, полягає в дещо іншому. Річ не в тім, що ми успадкували від СРСР не лише анахронічну, заплутану, а почасти й безглузду систему державних нагород. Зокрема, коли йдеться не про конкретні подвиги чи досягнення, а про так звані «особливі» чи «великі» заслуги перед Україною. Біда в іншому: сам відбір майбутніх героїв і кавалерів різноманітних орденів залишається в нашому суспільстві справою не менш кулуарною, ніж це було за радянських часів. Не випадково час від часу до ЗМІ просочуються чутки, схожі на правду, про т.зв. розцінки на нагороди.

А там, де є закритість — все одно, про які списки йдеться, кандидатів у нардепи чи представлених до нагород — там немає демократії.

В.Н.