Чи потрібна Україні диктатура?

Ця стаття пишеться за тиждень до другого туру президентських виборів в Україні 2010 року, від результатів якого, на думку автора, кардинально нічого не зміниться. І лише тому, що негативний потенціал в українському суспільстві і навколо нього вкотре досягає критичної межі. Відтак постає питання, що буде завтра, після виборів «нового» Президента Україні, а затим і перевиборів Верховної Ради.

Йдеться не про долю тисячі чи декількох тисяч новоявлених можновладців, а про переважну більшість українського люду: що у нього попереду. Маючи у кілька разів нижчу заробітну плату ніж мешканець Європи, пересічний українець, — а таких близько 80%, — не може дозволити собі не те що ресторан, престижний магазин чи відпочинок на Гаваях. Це — фантастика, навіть не мрії, оскільки вся інфраструктура, природні багатства, реальна влада в Україні формується і доступна лише декільком відсоткам тих, хто фактично є псевдоелітою і немає жодних підстав навіть ідентифікувати себе з українським народом. Закономірно, ця псевдоеліта сконцентрована в основних органах влади — Уряді, Верховній Раді, навколо адміністрації президента, в судових органах і силових структурах. Головне її завдання не вирішення проблем економічного, політичного, духовно-соціального характеру, а утримання влади. То що ж — знову шлях до диктатури? Так, до диктатури: справжньої демократії, справедливості, народовладдя, до диктатури народу. Така диктатура, однак, починається з влади. Що ж тут маємо?

За всіма, здавалося б, формально-об’єктивними ознаками, відродження авторитаризму, а понад усе — диктатури, є неможливим. Візьмемо підсумки першого туру ниншніх президентських перегонів. Загалом за кандидатів у президенти, які представляли (бодай у формі гасел, програм, обіцянок) демократичні сили, проголосували 60% виборців. За політику оновлення політичного курсу (С. Тігіпко, А. Яценюк, А. Гриценко) — 21% виборців. А ще 3,5% підтримали об’єднані ліві сили, що також заявляють про оновлення політичного курсу та демократію. Отож, маємо близько 85% електорату, що бажає зовсім нібито не диктатури. То чому ж тоді все потужніше звучать голоси у бік «сильної руки», «сильної влади», яка у першому наближенні зовсім не бачиться на демократичному шляху нашого життя?

Тут є, найперше, вигідна логічна помилка, яку в масовій пропаганді, політичних процесах ніхто не бере до уваги. По-перше, фактично жоден із кандидатів у президенти України відчутно не декларував своє суспільно-політичне обличчя й ідеологію. Всі апелюють до народу і клянуться у тому, що дбають виключно про його інтереси. Манкуртами є і більшість політичних сил. Навіть «ліві» — комуністи і соціалісти в Україні — вже давно і повністю не ліві. Та й праві… Впродовж років новітньої незалежності їм не лише не давали можливості об’єднати свої сили, вони і самі не спромоглися об’єднатися. Отже, згадані вище 60% — то цифра лише математична, але зовсім не духовно-моральна.

Тут варто нагадати таке. Усі роки незалежності у суспільній думці домінує ідея незаперечного засудження тоталітарного минулого в образі колишнього СРСР. Цим переймається дехто і сьогодні, коли головним чином бажає відвернути увагу від сучасного стану українського суспільства. Факти, однак, річ не лише вперта, а й промовиста. Треба не тільки засуджувати тоталітаризм СРСР, комуно-партійної влади, злочини, що дійсно мали місце, але й пам’ятати, що на початку 1990-х років ХХ століття Україна мала 52,2 млн. населення, була третьою державою у світі за ядерним потенціалом, була економічно найпотужнішою з усіх союзних республік колишнього СРСР. Чому сталося так, що нині це одна з найбідніших країн? Можна погодитися з точкою зору Миколи  Сенченка, який вважає, що основна причина такої ситуації та, що реальну владу мають посередності, псевдоеліта. Це важлива, однак не єдина проблема і причина нашого сучасного стану. Найскладніша з них та, що в новочасній України донині зберігається найбільший у світі (порівняно з іншими країнами) розрив між найвищими духовними, творчими якостями народу і умовами його щоденного існування. Це має надто багато відчутних наслідків, а саме — втрачено віру в те, що можемо, врешті, утворити державу, спроможну забезпечити кожному громадянину гідне життя.

Братимемо до уваги далі те, що сучасний світ живе у двох вимірах. З одного боку йде процес інтеграції країн під впливом потужних глобалізаційних процесів, а з другого, кожна країна намагається максимально зберегти свою індивідуальну особливість, виокремленість. Тобто, змагання між країнами за відповідні пріоритети, за лідерство останнім часом набуло величезного розмаху. Отож найперше поглянемо на те, хто ми є для іншого світу, як нас сприймають, чому підтримують тих можновладців, які надто далекі від народу. Тут все виглядає набагато складніше, оскільки нам, за різних обставин, так і не вдалося задекларуватися у світі з власними цінностями, зберегти їх, примусити поважати їх і рахуватися з ними інших людей планети. Чому ж ми, як то кажуть, танцюємо під чужу дудку?

Об’єктивно більшості країнам світу Україна мало цікава. Якщо хто і зацікавлений у нас як самостійній державі, то це Європа, Росія і США. Інші континенти і країни фактично байдужі до того, як ми розвиватимемося далі. І цьому є прості пояснення. Україна не становить жодної військової загрози, особливо після односторонньої відмови за ініціативою Л. Кравчука від атомної зброї. З нашої території немає і терористичних загроз, а це нині надто суттєво. Україна не є конкурентом в освоєнні космосу (бракує економічного потенціалу, але не талантів). Врешті, і — найголовніше, Україна за рівнем соціально-економічного розвитку також нікому не переходить дорогу. Отже, усі країни, крім зазначених (а в Європі і ті, що не є нашими безпосередніми покордонними сусідами) зацікавлені переважно в нейтрально-доброчинних відносинах з Україною, дбаючи, зрозуміло, і за власний національний інтерес.

А от Європа, Росія і США — це суттєво, це — досить серйозно.

З Європою ми не просто сусіди, ми історично, генетично, етнічно і т. ін. тісно споріднені. Роз’єднані ж принципово різним рівнем розвитку держав, тим, що становим для європейських країн загрозу як наркотичний, міграційний, енергетичний коридор. Ми — між Європою і Азією, а тому будь-яка європейська країна буде й надалі розглядати Україну найперше з урахуванням вигод і загроз для себе, в контексті своїх геополітичних інтересів. За усього плідно економічного співробітництва з Польщею, Німеччиною, іншими країнами, більшість європейських країн українство цікавить хіба що як дешева робоча сила, бо престижних робочих місць у них самих малувато, та ще як важливіший енергетичний коридор.

США доля України турбує з декількох причин. Чи посилить Україна Європу своєю євроінтеграцією. Як складатимуться відносини між Росією і Україною. Чи дасть Україна можливість США реалізовувати свої геополітичні й інші інтереси в Європі, Росії та й щодо інших країн, найперше Близького Сходу.

А от з Росією українські відносини виглядають найскладнішими, найвирішальнішими і найдоленоснішими для нашого суверенітету. Тут більше того, що об’єднує, але не роз’єднує, але об’єктивно маємо — і повинні бути — дві рівноправні держави. Певні нинішні неузгодженості, нез’ясованості, а то й протистояння — це не проблеми 2010 року. Висхідна причина — некоректне, невиважене, пов’язане з десятками політичних спекуляцій не лише окремих політичних сил, а й політиків, державних, громадських діячів «шлюбне розлучення» у 1990 — 1991 роках, що триває до сьогоднішнього дня. Серйозні економічні, соціальні, духовні й інші проблеми, породженні тисячоліттями спільного життя — це, зрозуміло, складні речі, але шлюборозлучний процес треба було починати з кордонів, військових об’єднань, державних запасів і цінностей і багато чого іншого, без чого самостійної держави бути не може. Впродовж усіх років нашої незалежності більшість цих проблем все більше заганялися у глухий кут за логікою: от станемо економічно сильними, стабільними, багатими — і все буде добре. Час показав, що не буде добре, однак і своїх власних внутрішніх проблем за цей час накопичилося стільки, що геополітична політика і проблематика ніби відходить убік. Глибока помилка, ця злоякісна пухлина сама аж ніяк не розсмокчеться. І хто б не став лідером держави завтра, якими б не сформувалися Уряд чи інші гілки влади, ці проблеми найперше й не дадуть їм позитивно вирішити більшість внутрішніх, національно-державних питань.

Є ще одна велика загроза, від якої важко позбавитися: шукаючи й усвідомлюючи причини власних промахів, невдач, історичних трагедій, ми часто звинувачуємо не когось конкретно, а це головним чином партійні, політичні лідери, діячі, але увесь народ. Це — глибока помилка, це — пастка, це те, що реально роз’єднує народи. Візьміть ті ж відносини України і Росії. Хіба не зрозуміло, що не російський народ приймав валуєвські циркуляри, розстрілював юнаків, майже дітей під Крутами, чинив голодомори, кидав фактично беззбройні полки й армії на фашистські редути. Історія, історичні ситуації завжди виключно персоніфіковані і саме тому їх треба максимально об’єктивно поціновувати. Усілякі протиставлення, поділ братів на старшого і меншого нічого, крім негативу в нашому порозумінні із сусідніми, головним чином, народами не додає, маємо це пам’ятати.

Щодо всього світу, то варто зазначити таке. Багато країн, людей знають і шанують українство, яке не саме по собі є непрогнозованим у своїй поведінці, але його влада, головним чином перші особи, провідні політики держави. Світ не може усвідомити: задля чого і чому ми різко переписуємо власну історію, культуру, традиції; робимо героїв з негідників і — навпаки; різко міняємо свою політику щодо окремих держав і народів; обираємо своїми провідниками осіб, що не мають легітимно-народного визнання; голосно декларуємо демократичні засади життя, але об’єктивно такої демократії не творимо і т. ін. Велику купу дров у цьому сенсі нарубали обидва перших і особливо — третій Президент України В. Ющенко, який, керуючись нібито добрими намірами відродження національних демократичних традицій, тільки поглибив духовний розкол в українстві. А на невиваженій національно-демократичній політиці колишнього Президента, яка, безумовно, у свідомому, виваженому плані потрібна Україні, нагріли руки всі, кому вигідно ловити рибку в каламутній воді різких політичних порухів у різні боки. Хіба не про національну консолідацію з кожним роком в Україні дедалі гучніше ведуть мову політичні сили найрізноманітнішого духовного та політичного забарвлення.

Парадоксально при цьому, але й закономірно, що помилки окремих політиків чи політичних сил в Україні уособлюють, ототожнюють з помилками нас, народу України. Скажімо, сучасні комуністи вперто доводять, що В. Ющенко і Майдан 2004 року — це одне й те ж, одні й ті ж, мовляв, помилки не інакше як у стратегії державотворення. Хоча постать В. Ющенка і Майдан як вибух масового соціального протесту проти авторитаризму дещо іншого ґатунку, брехні, непорядності, корупції і т. ін. — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Однак, є й ті, кому вигідно настирливо доводити, що тоді, в 2004 році, помилився не інакше, як народ. Отож, давайте і виправдовуватися будемо усі разом: оригінальна політична еквілібристика.

Західна, демоніча цивілізація потужно нав’язується нам взамін власної, слов’янської, української англійською мовою, масово вестернізованою культурою, європейськими та американськими «цінностями». Ніхто не дасть відповідь на питання, чим і чому ті цінності є кращими (і чи дійсно є) від наших — слов’янських, українських. Якщо вони на кшталт «Макдональдсу», «Кока-коли» або курячих стегенець, відомих в в народі, як «стегенця Буша», то давайте безмовно й далі крокувати до бананової республіки, якій бракує елементарної людської гідності й гідності за своє власне — природне, етнічне й одвічне. Забудьмо, що ще донедавна ми годували власним хлібом півсвіту або обстоювали і захищали свободу не лише свою, але й інших народів.

В цій ситуації нам би серйозно подумати не лише про те, як вирощувати власних курей і виготовляти охолоджувальні напої, а й про те, куди нас заводять різноманітні світові інтеграції, глобалізації, як не стати суцільно мігрантами, дешевою робочою силою для всіх сусідів — і дальніх, і ближніх, подбати про захист власного інформаційного простору, енергетичного потенціалу, глибоко усвідомивши, що у світі давно ніхто нікому і нічого за спасибі не робить. Сотнями років за спасибі ми вже багато чого зробили для інших країн і народів, кладучи в землю співвітчизників у чужих далеких краях. Або хто може більш-менш точно відповісти на запитання: скільки зароблених українськими руками грошей нині зберігаються в банках сусідніх країн; скільки українців уже виїхали на постійне проживання в інших землях і для тимчасової праці; яка кількість дітей з України вчаться у навчальних закладах поза межами країни. Перелік цих питань можна продовжувати. Можливо, відповідь на них дасть врешті черговий «лідер» нації, чергова влада? Є великі сумніви, що так станеться. Маємо самі усвідомити ту відповідь, розуміючи, що ближчим часом українську владу в Україні ми ще не матимемо. Чому? Влада в Україні не формується, не обирається з кращих. Її купляє, формує, орієнтує під себе і свої інтереси мізерна за кількістю компрадорська, кланово-корпоративна каста, яка з 1991 року за різних умов і обставин відтерла від реальної влади національно-демократичні сили: поки ці сили відбирали владу у комуно-партійної меншості, розвалювали тоталітарну піраміду, кланово-корпоративна каста, що в багатьох випадках і була часткою тієї піраміди (комуністи, комсомольці, їх дітки), брала і посилювала свою владу — нібито нову, але, якщо придивитися уважно, ту ж саму. У зв’язку з цим іноді можна почути таке: «Україна, її народ виявилися не готовими до демократії». Це все одно, що сказати, що вона не була готовою ні в козацьку добу, ні в роки української революції, ні будь-коли. В цьому немає нічого, однак, нового. Наприклад, і нині деякі «політики», «науковці» доводять, що голодомор в Україні мав місце саме тому, що українці не чинили ніякого спротиву тим, хто відбирав хліб, стояв у загороджувальних загонах і т. ін. Отож, мовляв, самі винуваті, що близько десяти мільйонів українців, та й не тільки їх, поклали в землю без вини. Таких психологічних, моральних пасток, аби довести нашу власну меншовартісність, маємо достатньо і найперше на рівні окремого «патріота», що посилає вчитися до Європи чи Америки зовсім не тому, що не поціновує власну освіту, не дбає про її якість, він не поціновує землю, де жили його батьки і йому самому дали життя.

Брак власного патріотизму, свідомості конче потрібний тим, кому ми, як народ, не потрібні. Скажете: хіба є такі? Є. Технології депопуляції українства вже декілька років успішно розробляються і здійснюються. Це — не пряме фізичне знищення, хоча наркотики, СНІД, страшні віруси і т. ін. можна поціновувати і як пряме, безпосереднє знищення наших співгромадян. Основу нашого знищення становлять не наркотики, СНІД і віруси, але так звані демократичні реформи в економіці. Фінансовим зашморгом тут є великі, довготривалі кредити, які, до того ж, великою мірою привласнюються можновладцями. Додамо до демократичних економічних реформ відсутність ліків, медичної допомоги, зменшення безкоштовної освіти. Щоб читач не звинуватив нас у безпідставності аргументів, процитуємо Патріка Дис. Бьюкенена (Смерть Запада. — М.: ООО «Издательство АСТ», 2003). Він пише: «Щодо України, другої за населенням колишньої радянської республіки, то прогноз ООН передбачає зменшення її населення до 40 відсотків, тобто зменшення кількості українців від сьогоднішніх п’ятдесяти мільйонів до тридцяти мільйонів на 2050 рік. І це оптимістичний прогноз, що ґрунтується на припущенні про суттєвий приріст народжуваності від 1,26 до 1,70 дитини на сім’ю» (с. 149-150). Таке суспільство інший дослідник — росіянин Ю. Петухов називає «суспільством знищення».

Завершуючи розгляд означених проблем, коротко назвемо основні методи знищення народів взагалі, які, на думку українського дослідника Миколи  Сенченка, використовуються у світі (Україна потребує диктатури. — К.: КИТ, 2009. — 144 с.). Це: масова наркоманія планетарного масштабу; тотальна алкоголізація людства; штучні продукти; одностатеві шлюби; пропаганда абортів і протизаплідних засобів; пропаганда і нав’язування ранніх шлюбів; масовий продаж дітей на «усиновлення»; штучна «фемінізація»; масово-глобальне поширення порнографії; проституція; пацифізм; розповсюдження невиліковних хвороб; створення штучних осередків «конфліктів» (Афганістан, Чечня і т. ін.); відсутність належної охорони здоров’я; відключення електроенергії, теплопостачання; неконтрольовані переселення населення, міграції. За браком місця в статті, кожен з нас може значно глибше проаналізувати вказані аспекти, що спричиняють вимирання, зменшення населення, пошукати і дати відповідь, хто в цьому винуватий.

Чи є якийсь оптимізм на тлі того, що викладено у статті? Є, і дуже великий, як не дивно на перший погляд. Варто усвідомити, що останнім часом наші співвітчизники дедалі менше розраховують на владу і все більше вчаться жити самі по собі, покладатися на власні сили, вміння, життєдіяльність. Цей процес самовиживання надто прискорила системна світова економічна криза, коли усі гілки влади більше обіцяли, ніж реально робили задля того, щоб якимось чином стабілізувати життя, захистити громадян. Навіть січнева ожеледиця і безлад, зокрема в Києві, додали людям розуміння того, що продаватися за гречку і соняшникову олію врешті не варто: надто малий зиск, лідери просто зневажають народ. Надія на самих себе — це потужний поштовх до розвитку дійсно громадянського суспільства, самоврядування.

По-друге, громадяни України стали більш уважними і свідомими у своєму виборі власник провідників. Яскраве свідчення цього — великий розкид голосів, які отримали не лише непрохідні кандидати у президенти, але й лідери, що страждають певною ейфорією щодо свого суспільного авторитету.

За таких обставин стабільною усі роки незалежності України залишається ситуація, пов’язана з браком елементарної скромності, виваженості й об’єктивності, якої бракує десяткам людей, котрі впродовж багатьох виборчих кампаній наївно сподівалися, що саме вони мають бути провідниками нації, що саме їх вона й очікує. Якщо навіть участь у виборах для окремих учасників — бізнесовий проект або зондаж можливості потрапити до депутатського корпусу на наступних виборах, то інші вражають величезним егоцентризмом, гіперболізацією власного «я». Не маю підстав сказати щось погане проти недавніх учасників першого туру президентських виборів, однак… Невже О. Рябоконь, М. Бродський, С. Ратушняк, О. Пабат, В. Противсіх, Л. Супрун, Ю. Костенко, О. Мороз, І. Богословська, А. Гриценко та й інші наші співгромадяни й справді кимсь шановані, сподівалися, що за них віддадуть свої голоси 51% виборців. Гаразд, цим людям бракує самооцінки, коли йдеться про долю країни, однак нам усім, її громадянам, і надалі не повинно бракувати об’єктивної оцінки — кого ми обираємо — сьогодні, а ще важливіше, у подальшому. У такому виборі одних лише ситуативних, людських симпатій та антипатій недостатньо: помилка коштує набагато більше. Зрозуміло, що в поєднанні з цим серйозно постає все ж питання про те, чи потрібна Україні посада Президента, а якщо й потрібна, то, можливо, у такому статусі, як у ФРН, де домінує Уряд, Канцлер, або як модель державності за прикладом Великобританії, з її високоповажною, колоритною й авторитетною, красивою і поважною королевою, яка править, проте не управляє. Точка зору, що ми, мовляв, не можемо жити без гетьмана, багато в чому штучна, надумана. Чому? Хоча б тому, що конституційна реформа в Україні у 2004 році істотно обмежує повноваження і реальний вплив президента на процеси внутрішнього життя країни. Українському президенту, як, до речі, й багатьом його зарубіжним колегам, на цій високій посаді залишається головним чином зовнішня політика. То може цього важливого напрямку діяльності йому й достатньо? Бажання бути єдиноосібним керівником країни спонукатиме кого завгодно, — В. Януковича, Ю. Тимошенко, інших наших співвітчизників, — з перших днів перемоги на виборах будь-що шукати шляхів до розширення повноважень, посилення влади. Отже, знову — внутрішньополітичні зіткнення, суперечки, боротьба, а питання й проблеми суспільного життя знову відходитимуть на другий план. Небажана, досить загрозлива перспектива нашого руху вперед.

У ці дні багато людей запитують: чи буде новий Майдан? На нашу думку, ніякий майдан не дасть бажаних результатів, допоки він не пройде через серце і свідомість якщо не кожного з нас, то біль­шості.

Микола Головатий,
доктор політичний наук,
професор