Ціна булави

Стрімко наближається дев’ятнадцята річниця Незалежності України і двадцята річниця Декларації про суверенітет УРСР. Тож є привід! Ні, не чару перехилити.

Привід констатувати, що українські політики найновішої хвилі надзвичайно талановито повторили шлях своїх попередників, не обминувши жодних із залишених тими попередниками граблів. Слава!

Воістину пора включати цей предмет садово-городнього інвентарю до списку офіційних державних символів.

Тож для тих співвітчизників, котрі все ще мають амбіції найвищої державної ваги, подаємо кілька слушних, на нашу думку, застережень: що їм слід враховувати, перш ніж вирушати в похід по булаву.

По-перше: в Україні на кожного гетьмана Скоропадського обов’язково знайдеться свій верховний отаман Петлюра. На кожного Ющенка — своя Тимошенко. Або навпаки. То не суттєво. На кожну Верховну чи Центральну Раду чатує своя Чорна Рада. На кожний Переяславський договір — своя Конотопська битва. На кожну угоду про Чорноморський флот у Севастополі — «Загибель ескадри» в Новоросійській бухті. На кожного Чубинського — взвод гімнотворчої дрібноти, котра чіпляється до чужої слави, як реп’ях до кожуха.

І нікуди від цього не дінешся, бо то, вочевидь, у нас, українців, генетичне. Або, як кажуть дуже начитані люди, карма. І тут нічого не вдіє навіть горезвісний Законопроект про боротьбу з сучасним відьомством, котрий і досі бовтається у Верховній Раді, як, даруйте, органіка в ополонці.

До речі, про сучасних борців із магами, телепатами та пророками. Той пункт їхнього законопроекту, де йдеться, на яких умовах можна показувати у ЗМІ та в художніх творах діяльність «цієї публіки» майже дослівно співпадає з постановою керівництва ОДПУ СРСР від 04.08.1924 р. А саме: «Сеанси так званих «ясновидців», «читачів думок», «факірів» і т.д. дозволяються лише за умови, що наприкінці кожного сеансу буде чітко і популярно викрито всі секрети цих фокусів, щоб у тамтешніх обивателів не сформувалася віра в потойбічний світ, надприродні сили і пророків». Вказівку чекістам суворо слідкувати, контролювати, а в разі потреби — негайно припиняти і притягати, підписав тодішній заступник начальника ОДПУ Генріх Ягода.

Ну суцільна тобі чорна магія!

І ще одна історична ремінісценція. Питання федералізації України — не нове. Воно згубило ще Київську Русь. Вдруге до цієї проблеми українські політики повернулися після смерті Богдана Хмельницького. Невдовзі наша бідна «Ненька» мала аж трьох гетьманів — проросійського в Батурині, проєвропейського в Білій Церкві і протурецького в Немирові. Політична еліта залишилася задоволеною. Україна ж втратила свою незалежність на наступні 200 з гаком років. Потім Центральна Рада її відродила, Скоропадський посунув Центральну Раду, Скоропадському сплела личаки Директорія Петлюри… наша пісня гарна й нова.

То що ж робити або, як кажуть наші північні сусіди, «что дєлать?».

Напевне ж, ні в якому разі не вдаватися до популізму. Бо народ у нас такий: навіть якщо ти публічно знімеш і віддаси останню сорочку, обов’язково скажуть — бреше він, у нього ще десь прикопано. І навіть (точніше — особливо) якщо переконаються, що таки віддав усе людям до копійки, безсумнівно проголосують… за опонента. Бо з тебе вже — що взяти? А от у того ще може вдасться щось із загашника вишкрябати.

Тож чи порятує нас повернення до мажоритарки?

Ще одна порада — не дуже покладатися на т.зв. конструктивну співпрацю з опозицією. Опозиція у нас в Україні, як кажуть у певних колах, «не по цьому дєлу». Колись наші козаки розігрівалися перед боєм, дражнячи супротивника. Часи минули — традиції бою зникли. Залишилося тільки мистецтво дражнитися.

Не покладайтеся особливо на соратників (апостолів, полковників, товаришів по партії тощо). Ці здадуть вас першими. І не стільки з великої заздрості, скільки з дурості. Останній приклад: рішення Черновецького про чергове драконівське підвищення тарифів, оприлюднене напередодні доленосного виступу Президента перед народом — до такого навіть Корчинський не додумався б.

І нарешті — як на наш, можливо дилетантський погляд, причина вище перерахованих бід лежить, звісно, не в генетиці. На певний момент перед кожним ватажком обов’язково виникає дилема: роздати людям вудки і навчити ловити рибу, чи спробувати нагодувати тисячі людей кількома рибинами і парою буханців хліба. Аби нас не звинуватили в богохульстві, утримаємося від подальших коментарів.

В.Н.