Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КІНЕЦЬ «ВЕЛИКОГО ЖИТТЯ»

За радянських часів у вестибюлі чи не кожного кінотеатру бовванів горезвісний напис: «З усіх мистецтв найважливішим для нас є кіно». Ця цінна думка належала В.І.Ульянову-Леніну, котрий мало тямив у мистецтві і нічого не тямив у кінематографі. Бо вищезацитоване твердження вождь породив після перегляду… УЧБОВОГО фільму про гідропонний метод видобутку торфу. Але радянські кінознавці цю обставину старанно замовчували.

«Найважливішим із мистецтв» радянське кіно зробив товариш Сталін. Щоправда, взявся він за це десь аж на початку 30-х років. Відтак три справжні — без лапок — кіношедеври, що увійшли до списку кращих фільмів ХХ століття: «Земля» Довженка, «Броненосець «Потьомкін» Ейзенштейна та «Матір» Пудовкіна побачили світ ще до того, як тов. Сталін впритул узявся за кінематограф. І перетворив його на ідеологічне знаряддя масового зомбування населення.

Слід сказати, що Йосип Віссаріонович був по-своєму талановитою людиною. Саме він продиктував «синопсиси», тобто, сценарний план фільмів «Чапаєв» і «Щорс», а в дилогії «Ленін у жовтні»-«Ленін у 1918-му році» виступив повноправним співавтором сценарію і фактичним продюсером стрічок. Натхненний власними «творчими успіхами» Сталін від середини 30-х років редагував і візував сценарій чи не кожного радянського художнього фільму і пильно контролював сам процес виробництва, переглядаючи навіть не змонтований матеріал. Практика замовлення особливо важливих для партії кінокартин стала одним із наріжних каменів усієї ідеологічної роботи більшовиків.

Наш земляк Леонід Луков, колишній кореспондент республіканської газети «Комсомолець України», з 1930-го по 1943-й був провідним режисером київської кіностудії. Йому вдавалося зводити до мінімуму тупі ідеологічні догми «головного продюсера всіх часів і народів» навіть у заздалегідь програшних ситуаціях. Один із кращих своїх фільмів — «Велике життя» — Леонід Луков зняв у 1939-му році, коли стахановський рух, про який йшлось у сценарії Павла Ніліна, дискредитував себе повністю і остаточно. Правильний у своїй основі задум творчого розкріпачення робочої людини на ґрунті наукової організації праці радянські ідеологи прудко перетворили в кампанію масових приписок, фальшивих переможних рапортів і загального безладу в економіці. Зрештою все звелося до різкого, в кілька разів, збільшення норм виробітку. І не тільки на шахтах, а скрізь. Не випадково саме в цей час радянський уряд прийняв драконівські закони, які фактично перетворювали трудящих на кріпаків. Їм заборонили звільнятися за власним бажанням, а за спізнення понад 15 хвилин, не кажучи вже про прогул, саджали за грати.

Відтак Леонід Луков відсунув стахановську тему фактично на манівці фільму. І зняв зворушливу стрічку, суть якої втілила пісня «Сплять кургани темнії». А дивовижно органічна гра молодих тоді акторів Бориса Андрєєва, Петра Алєйнікова та Марка Бернеса забезпечила «Великому життю» шалений успіх у глядачів.

Потім була війна, евакуація київської кіностудії до Ташкенту, де Луков відзняв найкращий свій фільм і напевне один із найкращих кінофільмів про ту війну «Два бійці», все з тими ж Борисом Андрєєвим та Марком Бернесом у головних ролях.

І все було би добре, якби у 1946-му році Леонід Луков і Павло Нілін не вирішили зробити продовження «Великого життя». Дія цього фільму відбувається пізньої осені 1943-го року, Донбас, щойно звільнений після важких тривалих боїв, лежить у руїнах, шахти підірвані, а частина ще й затоплена. А фронту потрібне вугілля, вугілля, вугілля…

Герої довоєнної стрічки повертаються у рідне шахтарське містечко, скупо, по-чоловічому поминають тих, кого забрала війна. І спускаються у напівзатоплені вибої з прадідівськими обушками. Бо де тоді було взятися не те що шахтним комбайнам, а й просто відбійним молоткам.

Чесно кажучи, в цьому продовженні було на порядок більше правди, ніж у довоєнній першій частині. Художня рада Держкіно добре прийняла фільм, колеги пророкували Лукову черговий гучний успіх. І раптом, як грім серед ясного неба, спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б), де тов. Сталін особисто не залишив від самої картини і її творців сухої нитки. Аби не переказувати цей рознос на вищому рівні, процитуємо один лише фрагмент благородного обурення вождя:

«Те, що люди (герої фільму, — авт.) живуть у страшних умовах, майже під небом, те, що інженер, начальник шахти не знає, де переночувати — це нетипово! Не все ж там було висаджено у повітря».

Нагадаємо, що дія другої серії «Великого життя» відбувалася восени 1943-го року у знищеному дощенту війною Донбасі. Але Сталін на це не зважав. Його бісило все: чому вугілля видобувають обушками, де комбайни, чому люди сплять під відкритим небом, чому шахтарі, поминаючи загиблих друзів, п’ють горілку, чому знову співають пісні, яким місце тільки у шинку, та й то не в радянському (йшлося про ті ж самі «кургани темнії») — і т.д., і т.п. Картину заборонили. Авторів змусили довго і нудно каятися, погрожуючи всіма смертними карами. А в чому була їхня провина? Як точно написав за кілька років потому один із провідних радянських кінознавців: «У Сталіна склалося фантастичне уявлення про реальне життя, сформоване, не в останню чергу, фільмами, що знімалися під його пильним ідеологічним наглядом». Мовою медиків це називається параноя.

Як склалася подальша доля авторів крамольної стрічки? Їх не «вивели в тираж», як погрожував Сталін — і на тім спасибі. Леонід Луков довго хворів, потім щось знімав… але до рівня «Великого життя» та «Двох бійців» так і не повернувся.

Павло Нілін, син політкаторжанина царських часів, на схилі років написав кілька пронизливо чесних книг: «Жорстокість», «Випробувальний строк», «Через цвинтар». Усі вони були екранізовані в короткий період хрущовської відлиги. Головну роль у «Жорстокості» зіграв постарілий Борис Андрєєв. Зіграв неймовірно сильно. Але то був уже інший кінематограф.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com