Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Священне Писання слов’ян

11—14 листопада 2010 р. у Києві мають відбутися «Родове Віче» та Всеслов’янський Собор, на яких будуть розглянуті доленосні проблеми слов’янства і людства. Пропонуємо читачам історичну розвідку знаного історика Ю.Шилова, що своєрідно актуалізує події давно минулого, роблячи його основою явищ, що мають місце у наш час.

Якнайглибша і найголовніша основа будь-якої етнокультури — Святе Письмо, книги або інші тексти Божественних Одкровень. У індійців це «Веди», у іранців «Авеста», у греків «Іліада», у євреїв «Тора», — які складалися упродовж V-I тисячоліть до Різдва Христова (до нашої ери). Останнє з названих Писань лягло в основу «Біблії» з її Старим і Новим Заповітом. Але не їх, а якісь книги Скіфії вважав якнайдавнішими в світі Берос — вавілонський історик IV століття до н.е.

Скіфія тієї пори тягнулася від Подніпров’я майбутньої України за Дон і Дунай. Написів та інших свідоцтв  писемності скіфів відомо украй мало. Проте ось вже півтора століття наука отримує дедалі нові підтвердження правоти Бероса. Відкрито найдавніший в світі архів Кам’яної Могили (на Лівобережжі за порогами Дніпра), знайдені «Веда словена» і «Велесова книга» (у Родопських горах і на Харківщині) — історична пам’ять яких йде в 21-тисячолітнє минуле. До теперішнього часу склалася аргументована теорія усесвітніх витоків Священного Писання, де територія і етнокультура слов’янських народів займає провідне місце.

 

I

За висновками шумеролога А. Г. Кіфішина [2001 р.], центром зародження писемності в ХII-VII тис. до н.е. став протошумерський Шу-нун (нині Кам’яна Могила). Тут вперше з’явилися літописання і списки правителів, почали накопичуватися конспекти законів і міфів, а також соціально-економічна термінологія державності-цивілізації. Вони були продовжені в Шумері, Індії, Греції і, звичайно ж, в придніпровських Скіфії та Русі.

Найважливіші міфологеми Кам’яної Могили присвячені якнайдавнішому БОГУ-Творцеві Енлілю, так званому Всесвітньому Потопу та виходу народу з гинучої території. Ці мотиви залишилися в священних текстах і фольклорі споконвічних, Дніпро-Дунайських землях слов’ян, — а пройшовши через міфологію Месопотамії, стали старозавітною основою єврейсько-грецької «Біблії».

Лель, Потоп, сказання про заморську Крайну — ось деякі з сюжетів і образів «Веди словена», знайденої в Родопах етнологом З. Верковичем. А 24 пісні цієї найдавнішої (VII-III тис. до н. е.) Священної Книги планети присвячено Коляді — втіленню не тільки найпершого Спасителя, але і передвісника новозавітного Христа. Зіставлення цих Божеств підтверджується болгарським переказом про Кресника, зачинателя «Веди», і його міфічними послідовниками.

Кресник, нащадок патріарха Помака, ще будучи знахарем і чабаном подружився з матріархальними землеробами юдами (від «юдолі», долі-судьба), які багато чому пастуха навчили — і він став царем. Його одноплемінники продовжили творіння «Веди», перетворивши царствений образ Кресника в божественного героя Ведю Крусна...  Даним контактом двох етнокультур історик Ю. А. Шилов [1997, 2010] пояснює виникнення «індоєвропейської мовної спільності», центром якої — згідно архівам Шу-Нуна і Шумера — стає перша цивілізація-держава Аратта (калица Аріта «Веди словена»); подальший її апофеоз відображає археологічна культура Кукутень-Трипілля VI-III тис. до н.е. Її сусідом-родичем стає додержавний Аріан («культура Середнього Стога» і ін.).

Будучи дунайсько-дніпровським ядром індоєвропейських народів, Аратта(-I) затвердила свої форпости в дошумерському Закавказзі (Аратта-II) і доарійському Пенджабі (Аратта-III); її переселенці заклали основи міфотворчості вед і тут. До  Індії воно було занесене придніпровськими араттами і аріями IV та II тис. до н.е. і зосередилося в епосах «Рамаяна» та «Махабхарата», а потім в гімнах «Ріг-веди» та ін., — де діють божества Крішану і Крішна. А виникнення в палестинській Галілеї образу Христа-Спасителя відбулося в руслі традиції, яку заклало декілька хвиль прибульців з Північного Причорномор’я. Історія знає, зокрема, гіксосів і гіттів (від «кінноти»), відомих також як найдавніших русів (звідки і Єрусалим), — які в 1730-1580 рр. до н.е. володіли Єгиптом і дали йому цю назву (Гіпетест «Велесової книги»), привели туди коней, колісниці і азбучний письмо. Археологам же даний народ відомий як носій інгульскої культури (по назві Інгулу, правобережної притоки Дніпра); у Кам’яної Могили в її похованнях виявлені сліди бальзамування та єгипетський амулет, залишки списаних сувоїв.

Історик С. Попов [2010] зіставив перекази про Кресника, Крусне, Крішну, Христа з міфоритуалом Коледи. Зіставлення проведене за 14 ознаками. Ангел і непорочне зачаття, побиття немовлят і пологи в печері, поява зірки і прихід волхвів, божественність новонародженого і возвишення його над царями, людинолюбство БОГА і Його вознесення, — ось ті 10 ознак, які співпадають в образах Коледи і Христа (по 5 — Христа і Крусна та Кришни). Загалом дохристиянські образи архаічніші і багатші, вони містять по 2-5 невідомих християнству ознак (Зоряна Книга в руках новонародженого, трирічне навчання Нею народу і щорічні інспекції БОГОМ-Царем його обізнаності). Історико-типологічний розподіл ознак указує на те, що легендарний Кресник став прототипом міфічного Крусни араттів, який став основою індійської БОГО-людини Крішни. Перехід від другого до третього припав на роки зародження міфоритуала Коледи, бо з Індією зв’язує його тільки Калі (одна з божественних юд «Веди» і жіноча іпостась або ж дружина БОГА Шиви «Махабхараті» та ін., основою якого став Сіва «Веди словена»). А що стосується образу Христа, те успадкування ним традицій Крішни і Будди наука цілком визнає.

За висновком Ю.Шилова, житіє аратта Кресника можна віднести до Трипілля етапу А (5400-4600 рр. до н. е.), вкорінення образу Крусни — до етапу В (4600-3700); становлення Коледи почалося на етапі С-I, а завершувалося на С-II (3200-2750-2200) — вже після часткового переселення в пенджабську  Аратту-III, де і склався образ Крішни (а образ Коледи залишився характерним для відвічної, дунайсько-дніпровської Аратти-I). Існування ж стародавніх текстів, використаних авторами «Євангелії» при описі Різдва Христова, підтверджуються відповідністю головних функцій вед Юди Самовіла — і жриці Сивіли, яку греки та римляни вважали хранителькою найдавніших Священних Книг (багато разів згадуваних «Ведой словена» як Веда, Ясна, Біла, Злота і ін.).

 

II

Зосередимося на Коляді, найпершому серед відомих науці Спасителів. Виростаючи з попередніх образів героя Орфена (від якого пішов фрако-грецький співак Орфей і, ймовірно, праотець Орій «Велесової книги»), першолюжина Імі, вищезгаданого Крусни, а також праморехода Колчу, — БОГ Коледа затвердився разом з піком містобудування Аратти-«Трипілля» і став покровителем цієї найдавнішої цивілізації. Її міста-держави називалися каліцями; існував дивовижний, співзвучний Спасительству і Коляді звичай періодичного (приблизно раз на сотню років, через три покоління) самоспалення-і-оновлення занепадаючих дерев’яних селищ. Під кінець трипільської культури С-II звичай цей змінився щорічним міфоритуалом колядування, який після занепаду первинної Аратти (але з подальшими за нею античною Артой і середньовічною Арсанією, понині існуючими Артаані, Оратовим і т. п.) злився у індоєвропейських народів з Різдвом (Сонця і Венери на рубежах півріч, втілених в образ Коляди, — і Христа, з початку I тис. н. е.).

Пісні «Веди словена» містять і міфи, і ритуали Коледи. Перші приурочені більше до його народження на світанку весняного рівнодення, а другі слідують за зимовим сонцестоянням. На відміну від різнобою дат святкування Різдва християнами — православними, католиками і ін. — Колядки тривали зі світанку 24 до заходу 25 грудня (по новому календарному стилю), знаменуючи початок часового приросту дня. Схід Зорі над новонародженим БОГОМ (але, разом з тим, «сином людським» і у Веді, і в Євангелії теж) — це щорічна поява на небосхилі Венери.

Астрономічна, тобто природно-наукова основа — не єдиний прояв реалізму, яким «язичницький» Коляда (БОГ Кола, річного круговороту) набагато перевершує «богоданного» Христа. Вище згаданий зв’язок першого з каліцами, чия назва походить від кільцевого планування міст-держав та їх сільськогосподарських околиць. Рукотворною виявляється і «печера в полі», де Злота Майка (Матінка; ім’я новозавітної Марії більше відповідає мармарці-благословенню колядок) народжує Коляду. Аналізуючи такі «печери»-дольмены часів Трипілля-ІІІ і подальших епох, С. Попов приводить схему хрестоподібної споруди під курганом Ньюгрейндж (Ірландія); на стародавньому зображенні Коледи його тояга (спадщина палиці Кресника, що був чабаном) також має хрестоподібне навершя. Наділяючись багатьма властивостями, вони служили і для календарно-астрономічних спостережень за Сонцем, Місяцем, Венерою.

Три яскравих світила, три рівні всесвіту, потрійна корона Третього БОГА — Коледи. У подальших, за народженням, піснях «Веди словена», Молодий БОГ (частіше Цар, а в одному з рядків Браха) міцно займає серединне місце між своїми старшими братами — Вішну і БІЛО-БОГОМ, світлою іпостассю дволикого Сіві (частіше ЧОРНО-БОГА). У Індії дана Трійця перетворилася на Трімурті — «Потрійний образ» Брахми-Дихання, Шиви-благого, Вішну-всеоб’ємлючого. Обидва вони, а ще Триглав «Велесової книги» куди стародавніше та космічніше християнської тріади з Батька, Сина і Духу.

Різдво Коляди і космічне, і соціальне; воно зміцнює взаємозв’язки всього Всесвіту. Зміцнює  тим Спасительством, громадське самопожертвування якого не знає ще рабського мучеництва Христа. Загальний же для обох міфоритуалів мотив переслідування породіль злими владиками, що вбивають тисячі немовлят, в «Веді» і в «Євангелії» має протилежну спрямованість: спокутну в першому і злочинну в другому.

 

III

Буття новонародженого БОГА-Царя-дитяти споктується відправленням в небуття гріховно зачатих дітей людських. Ось з цього, з картини гріха народа-хоро (круговороту осіб, груп, поколінь) і починаються пісні вед Коляди. Якщо порівнювати це з біблейським «первородним гріхом» від куштування пращурами плоду з Древа Пізнання, то в «Веді словена» вони куди реалістичніші — Древо, плід, гріх, взаємозв’язки буття-і-небуття, саме Пізнання і навіть Безсмертя. Розглянемо їх. 

У першій пісні Коледа з’являється як цілком довершений БОГ, хоч і молодший за віком серед трьох синів, народжених у вікопомні часи Майкою-Праматір’ю. Зійшовши по Всеоб’ємлючому-древу-вішнету на землю з небес, Коледа спостерігає за життям народу. Увагу БОГА привертає сварка між дівчатами і жінками (у інших піснях — молодими і зрілими або ж арніями-аріями і юдами-араттами). Другі вимушені брати ту воду зі священної криниці у Дунаю, в якій перші (нечестивці!) купаються. Коли Коледа повідомляє про це свою божественну рідню, то Вішну вирішує було винищити все людство. Суть нещастя полягає тут в рецептурі мріти або абріти (амріти індоаріїв, амброзії греків) — напою безсмертя, «живої води», — пов’язаною з виділеннями жіночого організму.

Родичі умовляють старшого БОГА змінити гнів на милість. Всі разом приймають план, запропонований Коледою: хай Майка народить його повторно, як Богоданного людиноцаря; три роки проведе Він, підростаючи, в печері, а наступні три учитиме молодь і все людство по Зоряній Книзі; потім БОГ-Цар щорічно в «особистий день Коледов-день» об’їжджатиме на шестикрилому коні всі міста, села, дома — перевіряючи засвоєння Книги народом; праведних одаровуватиме благами, окропивши амрітою, — порочних же карати, оприскуючи уриною («мертвою водою»). Суть порятунку-воскресіння таїться тут не тільки в «живій воді», але і в таїнстві «народження в печері», — яке передбачає звичай Тибету пошуку дитини, в яку утілилася Божественна душа померлого Далай-лами. У дохристиянські часи такими печерами були дольмени-гробниці видатних жерців-правителів, де належало народжувати їх спадкоємців — від жінок, що «непорочно зачали» за 9 місяців до 24 грудня (див. вище). Вождів обирали серед якнайкращих мужів, згідно «Велесової книги», по семдемі колі од Коляді до Коляди — коли його Зарниця-Венера завершувала своє чергове восьмилітньо-календарне коло.

Знаменно те, що слов’яни й інші європейські народи не відреклися від свого споконвічно-общинного Спасителя, — вони лише відновили Його спадкоємцем, більш співзвучним тоталітарним формаціям християнського літочислення.  Взаємозлиття двох різночасних Спасителів, Коледи і Христа, ось суть подальшого (приблизно з середини I тис. н. е.) Православ’я.

* * *

Сучасна наука починає осягати біохімію і цілющі властивості вед амріти, триєдність матерії–телес-духа–поля і нескінченність круговоротів народження–життя-смерті–відродження людини, а також енерго-польову дієвість стародавніх святилищ, резонансних живим-вмерлим-народжуваним; відкриваються одвічні культуроутворюючі сенси Богопочитання і Спасительства. Тим самим земна Цивілізація-І ХХ-ХХІ ст. переходить від І до ІІ витка свого історичного розвитку — початого первинною, общинною цивілізацією Аратти.

Вторинні, тоталітарні ци­вілізації Шумера, Єгипту, Греції і т.д. досягли величезних успіхів в освоєнні речовинно-тілесних («людських») проявів матеріального світу — але віддалилися від його духовно-польових («божественних») основ. Таке перемикання культури з «природного автопілота» на «ручне управління» смертоносне — але, на щастя, повністю неможливе. Історичні катастрофи двох останніх сторіч показали пріоритетність першого типу цивілізаційного розвитку, тому знання прадавніх «Вед» в сукупності з новітнім «перемиканням ку­льтури на автопілот» (на неонаціоналізм, демократію, самоврядування і т. п.) стає дедалі актуальнішим.

На початку роботи було зауважено на те, що з другої половини ХIX в. наука отримує все нові підтвердження первинності Святого Письма слов’янських земель. Це невипадково. БОГ (‘доля’, від санскрит. BHAGA) або ж прибульці з польової вже Цивілізації-ІІ підказують людству спорідненість вхо­дів у витки минулого і майбутнього, надають слов’янам можливість завершити шестивіковий цикл епох переходу. Цей цикл був початий на рубежі XIV-XV вв. італійським Відродженням (споконвічного коріння європейської цивілізації) і продовжений німецькою Реформацією (відділенням цер­кви від держави), французьким Прсвітництвом (народу наукою замість релігії), англійською Науково-технічною революцією. Головне в даному циклі епох — оновлення розуміння Всесильно-всезнаючого БОГА (Енерго-інформационного поля, з позиції найсучаснішої науки і прийдешньої Цивілізації-II), тому епоху слов’янських звершень слід іменувати Неоправославієм («Неоязичеством», як частіше тепер говорять). Чотири попередні епохи готували завершення витка розвитку загальнолюдської Цивілізації-I (яка за 9 тисячоліть завершила освоєння речовинних проявів матерії, минулого і частково сьогодення, а також просторів Землі). П’ята ж епоха, Неоправославія, сполучає I виток з II, завдання якого вже проступили (початок освоєння польових основ того ж матеріального світу, часу сьогодення і частково майбутнього, а також Сонячної системи). Пройдений і майбутній витки історичної спіралі схожі на річні цикли — де прожита і щойно постала весни (разом з розщеплюванням атома та виходом цивілізації в Космос), подібні до громадської і самокерованої формацій, між якими запанували було тоталітарні сезони: «літо» рабовласницької, «осінь» феодальної, «зима» капіталістичної формацій.

Не «Біблія», породжена рабовласництвом, а общинні і «Веди» співзвучні прийдешній «весні» самоврядування. Ми люди лише «початки березня», на жаль, — і ні заморозків, ні бездоріжжя осяжним поколінням не минути. Проте маємо вже ведичний компас знання [Нова теорія історії, НТІ: Ю. А. Шилов, з 1994 р.] — що вказує оптимальний шлях з минулого, через сьогодення, в майбутнє.

Юрій Шилов,
академік, професор МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com