ЗАБУТИЙ ФРОНТ

Як це буває у великій політиці, необдумана заява (чи обмовка за Фрейдом) російського прем’єра Путіна щодо ціни перемоги у Великій Вітчизняній війні дала, врешті решт, позитивні наслідки. Шеф російського зовнішньополітичного відомства фактично дезавуював слова прем’єра про право на перемогу виключно російського народу.

Його український колега, хоч і з затримкою, але теж зробив важливу заяву, зміст якої виходив за межі суто історичної дискусії. Тож Москва мусила визнати, що Україна — це все ж таки суверенна незалежна держава, а Київ делікатно, але однозначно пояснив, що рамки так званого «русскаво міра» для незалежної України затісні.

Що ж до істориків, а особливо тої писючої братії, що подає себе за політологів, то вони, на жаль, у масі своїй виявилися не на висоті. По-перше, ніхто не помітив, що російський прем’єр зі своєю концепцією «народу-переможця» свідомо чи несвідомо повторив, як влучно кажуть самі росіяни, «сталінскіє зади», виголошені Вождем на банкеті з нагоди Перемоги у 1945-му році. Він підняв тост «за вєлікій русскій народ» — переможець фашизму. Інші народи СРСР залишилися за рамками і тосту, і подальшої псевдоісторичної міфології.

По-друге, у дискусіях про конкретний внесок послуговуються вибірковими критеріями. Найчастіше йдеться про втрати тієї чи іншої країни або армії. Але це може свідчити не тільки про героїзм солдатів, а й про, скажімо, бездарність їхніх командирів.

Вельми і вельми слизькою є також тема колабораціонізму, модна нині у певних політичних колах. Ось вам приклад: у роки Другої Світової на боці гітлерівського вермахту воювали дивізія СС «Галичина» — близько 15 тисяч чоловік, а в перший тиждень бойових дій на території СРСР — два спеціальні розвідувальні загони «Нахтігаль» і «Роланд» — ще 500 вояків. Але чомусь ніхто впритул не пригадує, що така собі маленька Голландія надіслала в Україну есесівський корпус з 20 тисяч добровольців. Плюс ще кілька тисяч цивільних для роботи в тиловій службі і окупаційній адміністрації. І чомусь ніхто не звинувачує голландців у масовому пособництву Гітлеру, як це робиться стосовно до українців.

Є ще один серйозний аспект досліджень, який, на жаль, не має широкого розголосу. Ще 10 років тому на кафедрі історії України Донецького Національного Університету аспірант Світлана Юріївна Бабенко захистила кандидатську дисертацію на тему «Евакуація з України в роки Великої Вітчизняної війни». Автореферат можна легко відшукати в Інтернеті.

У 1941-му році основні об’єкти оборонної та важкої промисловості, а також людські ресурси СРСР концентрувалися переважно в його європейській частині. Конкретно — північно-західний Ленінградський регіон, Москва, Тула і навколишні області, місто Горький, Сталінград і, звичайно, центр та схід України. Саме у цих напрямках були завдані три основні удари гітлерівської армії. Вже до кінця 1941-го року ворог узяв у блокаду Ленінград, дійшов майже до Москви і околиць Тули, окупував всю Україну, крім Луганщини. Наступного 1942-го року, не втративши попередньо завойованих позицій, гіт­ле­рівці захопили Кубань і Північний Кавказ та взяли в лещата Сталінград.

В умовах Європи — і не лише Європи — війна на цьому б і закінчилася. Звісно, на користь Берліну. Але геополітична ситуація СРСР дозволила провести небачену за своїми масштабами операцію під назвою «евакуація».

Світлана Бабенко у згаданому дослідженні констатує: територіальні успіхи гітлерівців, особливо у перші місяці війни, не призвели до знищення промислового потенціалу радянської України. Річ у тім, що в західних областях була розвинена тоді лише харчопереробна і почасти легка промисловість. Героїчна півторамісячна оборона Києва хоч і була програна у військовому аспекті, та все ж у результаті сприяла майбутній перемозі. З самої української столиці, а також із Дніпропетровська, Запоріжжя, а дещо згодом — з Харкова, Донецька та інших міст Південного Сходу республіки було оперативно демонтовано і вивезено на Схід країни 190 підприємств союзного значення, 360 — республіканського підпорядкування, більшість підприємств промислової кооперації. І все це разом із технікою і людьми. Нагадаємо, що своєчасна евакуація лише одного з цих об’єктів — Київського інституту електрозварювання — дозволила, завдяки революційним методам, розробленим академіком Оскаром Патоном, швидко ліквідувати величезні втрати бронетанкової техніки, а потім здобути вирішальну перевагу над ворогом.

Евакуація стосувалася не лише промислових об’єктів. Світлана Бабенко пише, що з усіх областей Української РСР були евакуйовані майже 5 мільйонів (!!!) голів великої рогатої худоби та овець, майже 800 тисяч свиней і півмільйона коней.

І все це не просто рятували від ворога. Адже нагадаємо: евакуйовувалася не лише техніка та худоба. Разом із нею на Схід їхали фахівці, кількість яких обчислюється мільйонами. Відтак за короткий строк на Сході СРСР виросли і запрацювали на повну потужність підприємства машинобудівного комплексу і важкої металургії, яких там зроду-віку не було. А також колгоспи, радгоспи, машино-тракторні станції у до того безлюдних місцях.

На закінчення — коротка цитата з дисертації Світлани Бабенко:

«Відбудовані на Сході СРСР українські промислові підприємства, об’єкти аграрного комплексу та інші установи відіграли значну роль у зміцненні економічної бази Радянського Союзу на вирішальному етапі війни».

Додамо від себе: практично всі ці підприємства, а також техніка колгоспів і радгоспів разом із частиною кадрового персоналу в Україну після війни не повернулися. Вони залишилися там, де їх звели у страшну зиму 1941-42 рр. і склали основу майбутньої економічної потуги російського Сибіру і Далекого Сходу.

В.Н.