КОЗАЦЬКА ПУСТИНЬ

Тюркське за походженням слово «козак» означало вільну, незалежну від пана людину, яка не мала чіткого визначення в суспільстві й населяла безлюдні, труднодоступні місця.

Вперше Українські козаки з’явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням кріпацтва в середині 16 століття їх чисельність значно зросла. У пошуках волі Українські Козаки просувалися все нижче Дніпром.  На родючих українських землях вони займалися бджолярством, скотарством, рибальством, мисливством, землеробством. Щоб краще оборонятися від татар, групувалися у об’єднані  загони — ватаги, вони обирали своїми ватажками, як їх називали отаманами, найбільш досвідчених і винахідливих. Згодом засновувалися укріплені табори (січі), де для багатьох козаків життя перетворилося на постійне, цілорічне військове заняття. Польсь­кий дослідник Я. Бистронь писав: «Дике то було товариство — забобонне, звитяжне: польські вояки вважали їх характерниками, що послугувалися чародійними силами. Все ж таки, абсолютно некоректно зрівнювати козаків з дияволами (лукавими наклепниками, фальшивими, чародійними, брехливими)».  

В пошуках військової майстерності перед постійною загрозою і кращою обороною від татар українські козаки  уже в 1500-х роках удосконалили козацький бойовий лицарський  дух в застосуванні лицарських засобів боротьби в бою, бойовий гопак, гопак — озброєний пастух — сягає часів Скіфської епохи. Український козак, навчаючи свого побратима майстерності, казав: «Учися, братику, від народження до смерті».

Польські старости на пограничних землях, наприклад Черкас та Канева, дуже непокоїлися, спостерігаючи, як швидко зростає кількість озброєних, незалежних козаків. Однак старости знайшли в них ідеальних оборонців кордонів від постійних татарських нападів. Деякі старости почали вербувати загони козаків служити прикордонною вартою не лише для оборони, а й для нападу на татар, а потім і турків.

Одним із перших, православний, не спольщений українець, канівський староста Дмитро Вишневецький (Байда) у 1553-1554 рр. зібрав розрізнені Українські Козацькі ватаги і збудував за дніпровими порогами на острові Мала Хортиця  потужній заслон від татар, а потім і від турків — Запорозьку Січ.

Основну масу Козаків становили селяни-втікачі, міщани, шукачі пригод із  збіднілої знаті, позбавлені сану православні священики, під тиском того чи іншого «владного неправославного режиму» і інші. Хоч до Козацьких лав вливалися білоруси, росіяни, поляки, молдавани,  навіть татари і турки, все ж величезну більшість козаків складали українці.

Особливу роль серед українського лицарства відігравала православна віра і церква.      

Протягом весни-літа 1648 року Б.Хмельницький зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої Козацької Армії, розташованої по лінії Біла Церква — Фастів, де на кінець літа було зосереджено до 100 тис. козаків. Унаво-Ірпінська Козацька Слобода (Січ) (всього 15 км від Фастова) була переповнена Козацьким військом Хмельницького. На відстані 1-1,5 км від Козацької Слободи річка Унава впадає в річку Ірпінь. В річках Унава і Ірпінь було повно риби, інтенсивно розвивалося бджолярство, річкова пойма годувала худобу — тому їжі для війська було вдосталь.

Від наших предків дійшов святий переказ про те, що протягом весни-літа 1648 р., в межах річок Унави і Ірпіня, були добудовані три Православні парафії: Свято-Покровська Унаво-Ірпінська Козацька Церква і від неї на рівновіддалених місцях (біля 2-х км), як опорні бойові пункти, Свято-Покровська Унавська козацька церква на річці Унава і Свято-Покровська Ірпінська козацька церква на річці Ірпінь, будівництво яких розпочалося осінню 1647 р. і які були освячені на Покрову Пресвятої Богородиці. В період весни-літа 1648 р. Вселенським Патріархом єрусалимським Макарієм ІІІ були освячені Свято-Покровська Унаво-Ірпінська Козацька Січ  і Свято-Покровська Унаво-Ірпінська Козацька Пустинь (Козацький монастир), який був присутній, в цей період, в Українській Козацькій армії Богдана Хмельницького, молився за неї, духовно зміцнюючи її Божою Благодаттю.

В кінці серпня 1648 року, нарешті, прибуло очікуване Б. Хмельницьким 80-тисячне татарське військо легкої кінноти хана Іслам Гірея. Позолочений намет хана Іслам Гірея був поставлений на підвищенні лівого берега річки Унави (до наших днів збереглися ознаки його присутності, і у місцевих жителів Козацької Слободи с. Чорногородка («Ханьківка»), трохи далі, за 200-300 м., по течії річки Унави, від новозбудованої на лівому березі Унави Свято-Покровської Унавської Козацької Церкви.

Після прибуття з Єрусалима 5-тисячної групи козаків, які супроводжували Вселенського Патріарха єрусалимського Макарія ІІІ в Єрусалим, в кінці серпня 1648 року Б. Хмельницький наказав рухатись на Польщу.

23 вересня 1648 р. Козацькою армією Б. Хмельницького (100 тис. козаків і 80 тис. татар) під Пилявцями було розбите велике польське військо, що відкрило нашим військам шлях на захід. Дійшовши до Львова і давніх кордонів Польщі, надійшла новина, що королем Польщі обрано Яна Казимира — людину, яку хотів бачити на троні Б. Хмельницький. Новий король запропонував перемир’я. Б. Хмельницький погоджується і повертається до Києва. А навесні 1649 р. Ян Казимир пішов в наступ на Б. Хмельницького. Поляки, підкупивши союзника Б. Хмельницького, татарського хана Іслам Гірея, з його 80-ти тис. військом, змусили гетьмана піти на невигідну угоду, підписану у Зборові, за якою постраждало українське селянство. У 1651 р. — новий наступ поляків на чолі з Яном Казимиром — і знову  татари були підкуплені поляками і знову підписаний 28 вересня 1651 р. Б. Хмельницьким зовсім не вигідний Білоцерківський мир. У квітні 1652 р., в Чигирині, Б. Хмельницький збирає таємну Козацьку раду, а 1 травня під Батогом дощенту знищує 30-ти тисячну польську армію. Однак, це не вирішувало питання проголосити Україну незалежною. Далі, 18 січня 1654 р., Переяславська Угода, а в 1656 році у Вільнюсі укладена угода між московським царем і поляками без участі українців викликала обурення Гетьмана Б. Хмельницького і його полковників, які відкрито звинуватили московського царя у зраді й порушенні Переяславської Угоди. Незадоволене Козацтво вчинило заколот, звинувативши у всіх бідах Гетьмана Б. Хмельницького. Уражений всякими негараздами, тяжко хворий Б. Хмельницький помирає в Чигирині 4 вересня 1657 р.

У сповнених хаосу 1660-1670 роках  вся Україна виявилася розділеною між сусідніми державами. Через наближеність до Росії, Лівобережжя (Гетьманщина) переходить під владу Росії. Осередок Козацтва — Запорозька Січ — втрачає своє значення, вона вже не стоїть авангардом в Україні. Запорожці все більше зосереджуються в справах ізольованого Козацького Братства, що осіло в безлюдних степах між Гетьманщиною на півночі  та Кримським ханством  на півдні, фактично нікому не підлеглою територією. В цей період Гетьманом Лівобережжя козаки обрали Івана Самойловича (1672-1687). В 1676 р., разом з російським військом, І.Самойлович вигнав з Правобережжя турків, татар і поляків та Гетьмана Дорошенка. Дорошенко урочисто склав перед Самойловичем Гетьманську Булаву і той став «Гетьманом обох берегів Дніпра». Проте, в 1678 році (через 2 роки) турки, татари з поляками витіснили Самойловича з російськими військами з Правобережжя. Самойлович організував масовий вихід правобережного населення на Лівий Берег. Унаслідок цього первинна Батьківщина Козацтва зовсім знелюдніла. В 1686 р. підписання «Вічного миру» між росіянами та поляками втратило надію Самойловича об’єднати Україну і він неохоче приєднується до походу на Крим, що його організували росіяни (50 тис. козаків і 100 тис. росіян). Після поразки в цьому поході російські воєводи звалили на Самойловича всю вину за провал походу на Крим, і тому, в 1687 р., його скинув цар з посади Гетьмана України і заслав до Сибіру.

Землі, що перебували під владою Польщі (Правобережжя) майже цілком знелюдніли (як сказано вище) і поляки почали заохочувати в заселенні людьми цього регіону. В 1685 р. Польща формально відновила на Правобережжі Козацтво з традиційними формами самоврядування, звичайно, з перспективою залучати Козаків на війну. Багато Козаків і селян почали повертатися з Лівобережжя і швидко заселяти землі навколо Фастова, Богуслава, Корсуня, Білої Церкви та інших міст. Рух цих переселенців активно організовували і очолили Козацькі полковники Семен Палій, Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин.

В минулому знелюднівши, Січ активно засиляється озброєними козаками під проводом Семена Палія, який, також, активно заселяє свою «столицю» Фастів. Поновлюються Пустинь (на базі поновлених 3-х Православних парафій), духовно повертаючи і зміцнюючи Січ Божою Благодаттю.

У 1702 р. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання. Поляки повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Б. Хмельницького». До Семена Палія приєдналися усі Козацькі ватажки Правобережжя. З утечею на захід польської шляхти схоже було на те, що повторюється зразок повстання 1648 року. Однак у 1703 р. поляки зібрали велике військо (більше 100 тис.). Козацька Армія Семена Палія мала недостатню силу (близько 80 тис.). Гетьману Правобережжя Івану Мазепі (1687-1709), 1639 року народження, власника 19654 маєтків в Україні, одного з найбагатших феодалів Європи, правда, ревнивого покровителя Православ’я, було дозволено Петром І тримати 10 козацьких полків (20 тис.) і Запорозька Січ на той час мала близько 40 тис. козаків. Якщо взяти можливість підтримки Мазепою повстання Палія і той факт, що до Козацької Армії Семена Палія активно ішов потік козаків і селян з Ліво- і Правобережжя, то був би великий   шанс  отримати,  нарешті, незалежність. Але Мазепі не хотілось віддати Булаву Гетьмана України молодому, шанованому в народі, Семену Палію. За наказом  царя  Петра І Іван Мазепа підступом знищує усе керівництво цього повстання (Літопис Пустині, з часів Б. Хмельницького, вул. Лісова, 29). Потім провини Мазепи очевидні — надзвичайно жорстоке (по-варварському) знищення російськими військами мирних жителів  Козацької столиці Батурина. У травні 1709 року Петро І знищує Запорозьку  Січ і наказує кожного пійманого козака страчувати на місці. 28 червня 1709 р. —  поразка  під Полтавою. Біля м. Бендери, у Молдавії, що належала Туреччині, 21 вересня 1709 року, вбитий горем, 70-річний Іван Мазепа безславно помер.

Звичайно, після поразки під Полтавою, була ліквідована Січ. Ті козаки, які не встигли прийняти рукопокладення на чернечий постриг, або не встигли відростити бороди і волосся на голові, прийнявши чернечий постриг, були страчені на місці росіянами. З невеликою кількістю монахів — священиків,  Пустинь, наповнюючи Божою Благодаттю українців,  з цього часу жила  в тайних молитвах, на церковнослов’янській мові, за вільну Україну,

Після смерті Петра І, у 1725 р., нова імператриця Анна Іоанівна також заборонила вибори Гетьмана. Крім усякого лиха, Україна була вимушена утримувати власним коштом від 50 до 75 російських полків. Після смерті Анни Бог змилувався і дав трошки добра Україні. Наступна імператриця Єлісавєта, дочка Петра І, закохалася в Олексія Розумовського — вродливого козака, який співав у придворному хорі, і взяла  з ним морганатичний шлюб. Любов до України з Олексієм розділила і Єлісавєта. 16-річного брата Олексія Кирила було послано до університетів Західної Європи. У 1750 р. 22-річного Кирила Розумовського імператриця призначає Президентом Імператорської Академії наук і у Глухові пишно проголошує Гетьманом України. Як кажуть історики, в цей період (1750-1764 рр.) Гетьманщина пережила «золоту осінь» — відбудовується Запорозька Січ, почалось охоплення початковою освітою всіх козацьких синів, були скасовані митні кордони між Росією і Україною і  інше. Відновлюється Січ і наповнюється Армією українського козацького війська, (на відстані 2,5-3,0 км, від Свято-Покровської Унаво-Ірпінської Козацької Церкви (кордон з Польщею), між правим берегом р. Ірпінь і лівим берегом р.Унава будуються земляні укріплення, а на відстані 300 м, викопується рів, 10,0 м шириною і 3,5-4,0 м глибиною, який заливається водою, знаки яких збереглися до наших днів), готового не тільки оборонятися від польської агресії. Відновлюється Пустинь, яка продовжує Січ духовно зміцнювати Божою Благодаттю.

У 1762 році до влади прийшла Катерина ІІ. Вона поспішила призначити губернатором Лівобережжя російського полководця Петра Румянцева і наказала йому діяти обережно по знищенню Гетьманщини, «аби не викликати ненависті до росіян», тому що вона вирішила готуватися до близької війни з Туреччиною. Лише після російсько-турецької війни 1768-1775 роках  Румянцев удається до рішучих кроків зі знищенню Українського козацтва.

За підказкою Катерини ІІ своєму коханцю, польському королю, в середині травня 1775 року близько 2-х тис. вояків війська польського напали на Січ, яку охороняли близько 1,5-2 сотні козаків, так як багато козаків Січі були відправлені на війну з Туреччиною. Відомо про те, що цими козаками командували два сотники Хівріч і Солопенко. Оцінивши ситуацію, сотники направили Козаків до Свято-Покровської Унавської Церкви, як найбільше обороноздатної до тривалої облоги, де зберігалися великі запаси пороху Січі. 40-50 Козаків, які засіли в Свято-Покровській Унаво-Ірпінській Церкві  та Свято-Покровській Ірпін­ській Церкві, своїми пострілами деякою  мірою затримали поляків, яких потім поляки заживо спалили в цих Церквах. В Свято-Покров­ській Унавській Церкві залишилися в облозі близько 40 — 50 Козаків, серед яких був брат сотника Максим Хівріч. Решта Козаків, в тому числі сотники Хівріч і Солопенко, прорвали кільце польських вояків і відірвались від погоні.

На початку червня близько 3-х тис. козаків-запорожців прибуло до річок Унави і Ірпінь і з ходу знищили польських нападників. Перед прибуттям козаків пролунав потужний вибух на Унаві, там Козаки, щоб не бути католиками (греко-католиками), підірвали себе в Свято-Покровській Унав­сь­кій козацькій церкві і цим вибухом знищили (вивили з поля бою) декілька сотень поляків.

Через день-другий декілька козаків-запорожців принесли страшну звістку про знищення Катериною ІІ (4 червня 1775 р.) Запорозької Січі. В той час більшість козаків ще перебували на турецькому фронті, яких Катерина ІІ осипала похвалами та медалями за успішне проведення бойових дій з Оттоманською імперією. Тим часом російська артилерія довбала ядрами Січ. Далі відбуваються активні масові переслідування Катериною ІІ козаків.

Дійшло до того, що начебто поповзли небезпідставні чутки, що всіх козаків бере Турецький Султан під свою охорону, тому і вирішено усім козакам іти в гирло річки Дунай.

Останнього запорозького кошового Петра Калнишевського й старшину, незважаючи на їх проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Декілька десятків тисяч Козаків отримали притулок в Оттоманській імперії в гирлі Дунаю. Щоб створити їм противагу, Катерина ІІ організовує військові формування в цьому Чорноморському регіоні. Побоювання російського уряду на присутність в гирлі Дунаю значної кількості Козацького війська в Оттоманській імперії примушує Катерину ІІ піти на хитрий крок розколу козацтва в гирлі Дунаю. Вона, в 1785 році, видає «Жалувану грамоту дворянству», за якою Козацькому керівництву в Оттоманській Імперії дано можливість зрівнятися у правах із російським дворянством. У відповідності з названою грамотою, керівництво Оттоманської імперії відпускає в Російську імперію всіх бажаючих православних козаків. В основному всі, від нижчих козацьких чинів до полковників і отаманів, отримали дворянство. Рішення отримати названим козакам дворянство було прийнято козацьким керівництвом в цілях можливої організації на Україні козацьких формувань в боротьбі за незалежність України. Інших рядових козаків Петром Румянцевим було відправлено на річку Дон, які згодом були відомі під назвою «кубанські козаки».

Оголосивши про ліквідацію Козацтва на Україні, Катерина ІІ додала, що вживання слова «козак» карається, в кращому випадку, засланням до Соловків чи Сибіру. Ці рішучі дії імператриці і жорстокі дії її послідовників імперської влади Росії зробили свою справу в неможливості відновлення козацтва в Україні.

***

Сотники Хівріч і Солопенко, отримавши в 1785 році російське дворянство, обирають постійне місце проживання на річці Раставиці, що впадає в річку Рось, поблизу м. Біла Церква  (правобережжя Солопенко, лівобережжя Хівріч), тепер с. Матюші, Білоцерківського р-ну, Київської області. Мій дідусь, Солопенко Петро Іванович, народився у 1902 році. Мій прадід Іван Солопенко помер у 1904 р., а прадід мого прадіда Івана і є той сотник, який захищав Свято-Покровську Унаво-Ірпінську Козацьку Січ і був на Дунаї. В 1918 р. в с. Матюші зайшла більшовицька армія і всіх молодих хлопців забрала воювати за радянську владу. Провоювавши майже 4 роки, дідусь Петро, у 1922 р. прийшов з війни, був «вибраний» головою колгоспу с. Матюші і пішов одружуватись на лівий берег р. Раставиці, до Хівріч Катерини Левківни. У 1923 р. народився мій батько Солопенко Іван Петрович. Тому, мого прадіда Левка,  прадід і є той сотник, що вернуся з гирла Дунаю, а його брат, Максим Хівріч, загинув на р. Унава, в Свято-Покровській Унавській Козацькій Церкві. 

Про той вибух у церкві  розповіла мені мешканка Слободи Марія Войтенко, прапрапрадід якої Максим Войтенко загинув в цій Церкві на Унаві. У М.Войтенко навіть зберігався Літопис Пустині, українською мовою, ще з часів Б. Хмельницького. Мій сусід, Коваль Максим, колгоспний їздовий, який підтримував всі звичаї козацькі, розповів: «В Свято-Покровській Унавській Козацькій Церкві загинув мій прапрапрадід Коваль Прокіп».  Названі сусіди показали мені місце знаходження Свято-Покровської Унаво-Ірпінської Козацької Церкви. Місце знаходження Свято-Покровської Ірпін­ської Козацької Церкви приблизно відоме і потребує дослідження.

Інколи в с. Чорногородка Макарівського району, Київська обл., приїздив о. Геронтій (Захаров), схіігумен Києво-Печерської Лаври (мій давній духівник і духівник моїх дітей, внуків і внучок) і говорив: «Яка тут Божа Благодать, тут земля устелена мучениками і тут Свято-Покровську Унаво-Ірпінську Пустинь Сам Бог Велить поновить». Нині вже покійний о. Геронтій тоді подарував для Пустині деякий церковний інвентар часів Б. Хмельницького. Його бажання і прозорливе бачення необхідно здійснити в розбудові  Свято-Покровської Унаво-Ірпінської Пустині.