Відродження Унаво-Ірпіньського козацтва

Рушійною силою Православного відродження в Україні була стародавня Києво-Печерська Лавра. У 1610 р. її архімандрит Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згуртував навколо себе освічених однодумців і реалізував великий видавничий проект.

За 15 років було опубліковано декілька десятків книг, в основному релігійного змісту. Натхненні допомогою для розвитку Православного відродження, заможні кияни заснували в 1615 р. Київ­ське Православне Братство при Богоявленській церкві. В 1620 р. Гетьман Сагайдачний з усіма козаками вступили до Київського Православного Братства. Ця подія мала величезне значення. Вселенській Патріарх єрусалимський Феофан висвятив кількох епіскопів і рукопоклав Іова Борецького на Митрополита Київського. Православні українці знову отримали своїх церковних владик. У католиків і греко-катодиків цей «незаконний акт», як вони його оголосили, викликав лють. Однак  польському королю потрібна була підтримка козаків у веденні війн, й нова Православна Київська Ієрархія дістала визнання. Проте  боротьба між православними та греко-католиками спричинила таке безладдя, що врешті-решт, у 1632 р., в неї втрутився польський уряд, запропонувавши компроміс, поділивши власність між двома церквами, чим Православна Церква отримала офіційне визнання. Одною з головною рушійною силою цього компромісу став Київський митрополит Петро Могила, нащадок знатного молдавського роду, 1574 р. народження, дістав освіту у Львівській Братській школі, навчався в Парижі. В 1627 р., у 53-річному віці, Петро Могила став архімандритом Києво-Печерської лаври, а в 1632 році — Митрополитом Київським. Петро Могила, з группою освічених богословів, проводить необхідні реформи у Православній Церкві, він систематизує православні догми та церковні обряди і що також, надзвичайно важливо, під­готувив і опублікував перший Православний Катехізис. Петро Могила, об’єд­навши учбові  заклади Києво-Печерської Лаври і Київського Братства заклав основу Києво-Могилянської Академії, яка згодом стала  одним із найзначиміших учбовим закладом світу, і водночас в українців розвинула риси, що відрізняли їх від сусідніх народів.

Ці події церковного життя дали можливість протягом весни-літа 1648 р., в межах річок Унави і Ірпіня, добудувати Гетьманом Б. Хмельницьким  три православні парафії: Свято-Покровську Унаво-Ірпінську козацьку церкву і від неї на рівновіддалених місцях (біля 2-х км.), як опорні бойові пункти, Свято-Покровську Унавську Козацьку Церкву на річці Унава і Свято-Покровську Ірпінську козацьку церкву на річці Ірпінь, будівництво яких розпочалося восени 1647 р., і які були освячені на Покрову Пресвятої Богородиці. В період, весни-літа 1648 р. Вселенським Патріархом єрусалимським Макарієм ІІІ були освячені Свято-Покровська Унаво-Ірпінська Козацька Січ (і її Верховний Отаман Б.Хмельницький) і Свято-Покровська Унаво-Ірпінська Козацька Пустинь (Козацький монастир), який був присутній, в цей період, в Українській Козацькій Армії Б. Хмельницького, молився за неї, духовно зміцнюючи її Божою Благодаттю. Це дало можливість, протягом весни-літа 1648 року, Б. Хмельницькому створити дисципліновану, добре організовану козацьку армію, розташовану по лінії Біла Церква — Фастів, де на кінець літа було зосереджено до 100 тис. Козаків. Унаво-Ірпінська Козацька Слобода (Січ) (всього 15 км. від Фастова) була переповнена Козацьким військом  Б. Хмельницького.

23 вересня 1648 р. Козацькою Армією Б. Хмельницького (100 тис. козаків і 80 тис. татар) під Пилявцями було дощенту знищене велике польське військо, що відкрило вільний шлях на захід. Новий король, Ян Казімір, запропонував  Б. Хмельницькому перемир’я. Б. Хмельницький погоджується і повертається до Києва. Чому так вирішив Б. Хмельницький? Він міг, на той момент Річ Посполиту знищити, але зробив інакше...

У сповнених хаосу 1660-1670 роках  вся Україна виявилася розділеною між сусідніми державами. Через наближеність до Росії, Лівобережжя (Гетьманщина) переходе під владу Росії.          В цей період Гетьманом Лівобережжя козаки обрали Івана Самойловича (1672-1687 рр.). В 1678 році турки, татари з поляками витіснили Самойловича з російськими військами з Правобережжя. Самойлович організував масовий вихід правобережного населення на Лівий Берег. Унаслідок цього первинна Батьківщина Козацтва зовсім знелюдніла, було знищене Козацтво Унаво-Ірпінське і обезлюдніла Козацька Слобода.

Так як первина Батьківщина Козацтва цілком знелюдніла, поляки почали заохочувати в заселенню людьми цього регіону. В 1685 р. Польща формально відновила на Правобережжі Козацтво, з перспективою залучати Козаків на війну. Багато Козаків і селян почали повертатися з Лівобережжя і швидко заселяти землі навколо Фастова, Богуслава, Корсуня, Білої Церкви та інших місць. Рух цих переселенців активно організовували і очолили Козацькі полковники Семен Палій, Самійло Самусь, Захар Іс­кра, Андрій Абазин.

В минулому знелюднівши, Січ активно засиляється озброєними Козаками під проводом Семена Палія, який, також, активно засиляє свою «столицю» Фастів.

У 1702 р. Правобережне Козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання. Іван Мазепа, підступом знищує усе керівництво цього повстання.

Після поразки під Полтавою (28 червня 1709 р.) Січ була знищена російським військом і обезлюдніла вдруге Козацька Слобода с. Чорногородка, Макарівського району, Київської області.

У 1750 р. 22-річного Кирила Розумовського імператриця Єлісавєта призначає Президентом Імператорської Академії наук і у Глухові пишно проголошує Гетьманом України. Як кажуть історики, в цей період (1750-1764 рр.) Гетьманщина пережила «золоту осінь» — відбудовується Січ, відновлюється Козацтво Унаво-Ірпінське і наповнюється армією Українського козацького війська.

У 1762 році до влади прийшла Катерина — 2. По підказці Катерини-2, своєму коханцю, польському королю, в середині травня 1775 року близько 2-х тис. вояків війська польського напали на Січ, яку охороняли близько 1,5-2 сотні Козаків. В третій раз обезлюдніла Козацька Слобода.

***

Осавули Хівріч і Солопенко, отримавши в 1785 році російське дворянство, вибирають постійне місце проживання на річці Раставиці, що впадає в річку Рось, поблизу м. Біла Церква.  (правобережжя Солопенко, лівобережжя Хівріч), тепер с. Матюші, Білоцерківського р-ну, Київської області. Ще років 35-40 тому, автор цього опису, це приблизно 1970-1975 рр., побував в с. Матюші, і відвідавши цвинтар зі своїм татом Іваном і мамою Любою, дідусем Петром і бабусею Катериною, був здивований — весь цвинтар одні Солопенки і Хіврічі.

Мій дідусь, Солопенко Петро Іванович, народився у 1902 році. Мій прадід Іван Солопенко помер у 1904 р (моєму дідусеві Петру було 2 роки, і в нього було ще дві старші сестри), а прадід, мого прадіда Івана і є той козак, який захищав Свято-Покровську Унаво-Ірпінську Козацьку Січ і був на Дунаї. Мати дідуся Петра одружується з простим селянином і втрачає дворянство, а значить і допомогу царського уряду. Мій дідусь Петро ніколи не розповідав мені про свою матір і вітчима. Дідусь Петро закінчує 3-х річну сільську школу в с. Митюші, а подальше в гімназії навчання було платним і коштів на це не знайшлося для нього (для дворян навчання було безкоштовне). В 1918 р. в село Матюші зайшла більшовицька армія і всіх молодих хлопців забрала воювати за радянську владу. Провоювавши майже чотири роки, дідусь Петро у 1922 р. прийшов з війни, став головою сільської Ради, поступив навчатися у Київський учительський інститут (заочно) і пішов одружуватись на лівий берег р. Раставиці, до Хівріч Катерини Левківни. У 1923 р. народився мій батько Солопенко Іван Петрович. Тому, мого прадіда Левка,  прадід і є той, що вернуся з гирла Дунаю, а його брата Максима Хівріча, який  загинув на р.Унава, в Свято-Покровській Унав­ській Козацькій Церкві, шанують і понині, і тим, що кожний новонароджений 4-й син в сім’ях Хіврічів, обов’язково повинен називатися  іменем — Максим. Мій прадід Левко Хівріч помер в 1916 році, це спасло сім’ю від «розкуркулення» і відправки до Сибіру. Все що було віддали в колгосп, головним бухгалтером якого став Хівріч Максим Левкович, так як закінчив до революції фінансовий інститут (всі Хіврічі  до  революції мали вищу освіту) і пропрацював на цій посаді до пенсії, а дідуся П.І.Солопенка  «вибрали», в той час, головою колгоспу с. Матюші. Дідусь закінчив Київський учительський інститут і отримав посаду директора Ксаверівської школи, а згодом директором Ксаверівської школи (Васильківський р-н, Київської обл.) був призначений мій батько, Солопенко І.П.

Дідусь Петро, з бабусею Катериною, пішовши на пенсію, побудували будиночок в с.Ч. Мотовилівка за 5 км. до Унави, до того місця де стояла Свято-Покровська Унав­ська Козацька Церква і там, щоб не бути католиками, Унаво-Ірпіньські Козаки  прийняли свою славну смерть і з собою  «забрали» ще сотню-другу ворогів.

В 1978 році, в грудні місяці, на  Св. Катерину, день народження бабусі Катерини Левківни Солопенко (Хівріч), приїхали брати бабусі Катерини: Хівріч Юхим Левкович, офіцер Царської Армії, скільки він пережив совєтських концтаборів, провоював на 2-х війнах, прожив майже 100 років; Хівріч Мефодій Левкович, до революції закінчив аграрний інститут,  провоював усю війну; Хівріч Іван Левкович, не був присутній — загинув в 1941 р. смертю хоробрих; Хівріч Максим Левкович, провоював усю війну. Були присутні: мій тато, Солопенко Іван Петрович; моя мама, Солопенко (Коваленко) Люба Олексіївна; я, Солопенко Ростислав Іванович, з  дружиною Солопенко Валентиною Трохимівною, з моїми дочками, Катериною і Тетяною (15 і 14 років), та моїми братами: Петром, Володимиром, Анатолієм. (Родився 4-й син мого батька Івана, а бабуся Катерина каже: «Іван, назви 4-го новонародженого Максимом», я свідок, а батько каже: «Мамо, КГБ дізнається, я директор школи, в кращому випадку посадять» і назвав 4-го сина Анатолієм. Коли в мене родився 4-й син, бабуся Катерина мені каже: «Я тобі не раджу назвати Максимом твого сина, мого правнука, дізнається служба КГБ академіка Глушкова, тебе чекає «псіхушка» — я назвав свого  4-го сина Сергієм (на честь полковника КГБ Батюка Сергія Сергійовича, нащадка козацького роду Унаво-Ірпінського козацтва, «очі і вуха» майже усього Світу — Суслова (Брежнєва). А бабуся Катерина це лихо і без того передбачила. Я дійсно побував в «псіхушці» (Батюк С.С. виручив ) за написану книгу:  «Там де Унава впадає в Ірпінь» і не тільки за це, за зберігання і розповсюдження книг М. Грушевського.

На вулиці було морозяно і ми всі пішли до р. Унави. Дорогу показували бабусині брати. Схоже, що вони тут були не один раз. Глухе місце. Ні душі. Поспівали козацьких пісень, на той час заборонених владою. Помолилися Богу. Вічна пам’ять героям козакам. Близько 2-х км. вище від р. Унави, від того місця, де був потужній вибух і до наших днів залишилася велика яма, знаходиться Слобода с. Чорногородки, заборонена називатися Козацькою Слободою,  Січ і Пустинь — майже забута нащадками.

Колишня козацька,  тепер колгоспна Слобода була людяна, так як в ній налічувалось вздовж річки Унави близько сорока хат (вул. Лісова) і вздовж р. Ірпінь (вул. Зарічна) три десятка хат і тому в колгоспній Слободі було біля 70 корів. При радянській владі тримати селянину більше 1 корови і більше 20 бджолиних сімей — заборонялося, так як це вже розцінювалось як куркульство і тому підлягало, по теорії «генія терору» Леніна, експропріації (цивілізована людина не може уявити, що такий бандитизм може бути у 1990 році, а я пережив його, маючи більше норми бджолиних сімей).

Реформа 1961 року Ген. Сека. Микити Хрущова по розбудові комуністичного суспільства торкнулася теж колгоспної Слободи. Під тиском великих штрафів (якщо селянин виведе корову зі свого подвір’я  — штраф 10 руб., одна 1,5 кг. хлібина тоді коштувала 20 копійок) комуністичний режим примусив селян віддати своїх корів в колгоспи з символічною грошовою компенсацією і обіцянками про те, що колгоспник буде купувати молоко в колгоспі по дешевій ціні. Київ і Москва салютували в честь небувалого припливу молока в «державу», але не на довго. Правду кажуть селяни: «Молоко у корови на язиці». В зв’язку з цим, з 1961 року почався масовий відплив селянства з сіл, особливо молодих людей, а план наповнення таборів з сільського населення теж різко повинен був  скоротитися.

Мудрували, як його виконати голова колгоспу, голова сільської ради і дільничний представник міліції. За рахунок кого? Так, без суда і слідства, забрали Олійник Євдокію (Лісова, 9), в якої не було чоловіка, залишивши дома трьох малих  дітей — Петра,  Миколу  і  Галину.  Сусіди  не  дали  померти дітям голодною смертю (це ж не 1932-33 рр., де на Слободі майже усі померли. Дуже мало повернулись на  Слободу тих, які  покинули Слободу, в  цей період, дивом оминувши військові заслони режиму). Через 5-ть років повернулася баба Явдоха з ГУЛАГУ, була на «Калимі», дивом залишилася жива, та ще і прожила більше 90 років. Проводжаючи в останній шлях бабу Явдоху, автор цих рядків ніс попереду похоронної церемонії Православний Церковний Хрест, чомусь мені випала така честь. Приїхали на  похорон її два сина: Петро — командир авіалайнера АН-24 аеропорту «Жуляни», Микола — начальник автопарку аеропорту «Жуляни» і була на похороні  її донька — колгоспниця Галина.

1980-й на Слободу приніс велику радість: нарешті закінчували будівництво мосту через р. Ірпінь, який давав можливість з’єднати колгоспну Слободу з с. Чорногородка. Познайомившись з місцевими жителями Слободи, я дізнався про те, що предки потомкам передавали про цей вибух на Унаві і все, що було тут на Слободі, а Войтенко Марії Максимівни, яка жила в ті роки в Козацькій хаті часів Семена Палія називала ще декілька прізвищ, які загинули в Свято-Покровській Унавській Козацькій Церкві, які були записані в її «Літопису» з часів Б. Хмельницького.

Для  розбудови Січі все є необхідне:

Установчі Збори Міжнародної Громадської організації «Козацтво Унаво-Ірпінське»   доручили Солопенку Ростиславу Івановичу провести її реєстрацію.

Хаос у вихованні духовності в українських громадян, в роки незалежності України, привів до занепаду  усіх сторін їх життя. На сьогоднішній день, на Козацькій (колгоспній) Слободі, залишилась одна корова, а після втрати селянином задоволення від своєї праці, він знаходить це задоволення в горілці, наркотиках. Тому, кількість підпільних шинків росте, як гриби після дощу. Що далі?