Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

МОВА — ГАРАНТ ГІДНОГО БУТТЯ

Українська мова і література мають величезний вплив на розвиток нашого суспільства, його буття, культури і духовності і особливо для молодого покоління.

Тож недаремно український народ гордиться великими творіннями свого національного мистецтва, своєї класичної літератури,  які дали світові можливість побачити всю палітру реалістичної сили нескореного українського духа з яскравістю і свіжістю барв, з глибиною думок, почуттів і образів.

Невтомно черпаючи з цієї скарбниці пізнання, молоді українці вчаться використовувати досягнення наших корифеїв не тільки у вивченні цих підвалин творчості, але також і спілкуватися літературною мовою і творити нею і на Заході, і на Сході.

Саме тому на тлі штучно створеного мовного протистояння в Україні окремими політичними силами, сучасна молодь все активніше долучається до «Ноєвого ковчега» українського Парнасу і не тільки.

Адже наша національна гордість вільна від національної обмеженості, і яку все прагнуть нам чомусь нав’язати деякі політикани і, особливо, перед черговими виборами.

Ми дійсно найбагатші спадкоємці в історії людства: наша літературна і мовна спадщина включає в себе все краще, передове, істинно прекрасне, що створене на багатовіковому шляху розвитку культур всіх народів світу, нам дорогі імена геніальних митців, як Заходу, так і Сходу, саме тих сіячів добра, що відобразили в своїй творчості кращі прагнення українського народу і знову ж таки відкривали нові шляхи розвитку не тільки мистецтва і науки, культури і літератури, але і суспільства.

Все це важливо саме тепер у мережевому просторі глобалізованого світу, спричиняючи зменшення його ризиків, і коли молодь включається в боротьбу за мир і демократію, проти фатальних викликів на планеті експлуатації і насильства, проти війн і терорів, неофашизму і неошовінізму.

І в цьому контексті знову ж таки особливо зростає значення спадщини корифеїв культури і літератури, це клич наших предків.

Професор Фредерік Жоліо Кюрі сказав так: «У народів є загальне надбання, якими є витвори науки, літератури і мистецтва, які зберігають протягом віків відбиток генія.

Ця культурна спадщина виявляється для людства невичерпним джерелом. Вона дозволяє людям різних епох впізнавати одне одного, вловлювати в сучасному поєднуючу їх суть. Вона від­криває перед ними перспективу всезагальної злагоди і розуміння.

Вона щохвилини стверджує у них віру в людину в момент, коли більш, ніж коли-небудь необхідне взаєморозуміння». Саме такий момент настав тепер в Україні. І для такого взаєморозуміння у нашій незалежній державі маємо шанувати, цінувати і все зробити, щоб не шельмувалася бездарними борзописцями  безцінна спадщина наших українських геніїв. Вивчати і пам’ятати про них не тільки у дні ювілеїв, але на державному рівні повсякденно знайомитися з культурною, літературною скарбницею славного минулого українського народу, починаючи це робити ще з дитячих садочків, далі — шкіл, коледжів, вишів. Через бібліотеки, радіо і телебачення, кіно, театральні і концертні вистави, інтернет-мережу. Це також оновлення в цьому контексті програм шкіл, коледжів, університетів в Україні. Мабуть тоді і наші політики перестануть займатися протистояннями, суперництвом в т.ч. мовним і сядуть за парти, щоб досконало вивчити нашу державну українську мову. Щоб, бува, не трапилося так, як з тим інспектором ДАІ, якого звільнили за те, що погано вчився. Бо, як каже мудрий Схід, якщо віслюка не навантажувати, то він ляже. А ще — висікли вони себе з тим інспектором, як та унтер-офіцерша з відомого твору. А тому, перш ніж приймати Закон у Верховній Раді про мову і який писаний знову ж таки для того інспектора ДАІ і тими, хто не тільки не знає і не хоче знати державної мови і літератури, але не знає і не шанує її корифеїв, а значить не поважає ні державу, у якій проживає, ні її народ. Більше того він робить все, щоб кинути мовний камінь розбрату, тим самим закликаючи до федералізації, регіоналізації, сепаратизму і навіть від’єд­нання, роздмухуючи у схід­них і південних регіонах України зотлілі проблеми штучно створеного мовного питання.

І це замість того, щоб державні мужі мали плекати, захищати конституційно державну українську мову, відроджувати і розмовляти мовою наших великих пре­дків, корифеїв — запроваджується її регіональне гоніння і переслідування, вноситься свідомо неспокій у життя пересічних громадян і особливо молоді під лозунгами політичної русифікації, яка і на регіональному і на державному рівні починає набувати чомусь законодавчого підґрунтя. А це значить щось негаразд у «Датському королівстві»!

І все це замість того, щоб державна українська мова мала б стати головним чинником національної ідеї єднання, соборності, злуки Заходу і Сходу України. А тому державні чиновники, політики всіх регіонів і всіх кольорів мають почати все це робити з себе.

Зокрема в парламенті є багато депутатів, які принципово відмовляються спілкуватися українською, як, наприклад, уродженець Житомирщини Леонід Грач, депутат від ПР В.Колесніченко (до речі чудово володіє українською). Добре знає українську, але не говорить нею і віце-прем’єр Андрій Клюєв. Якщо вже уродженці України не вважають за потрібне спілкуватися мовою своїх предків, то яке ми маємо право вимагати цього від людей, які приїхали на наші терени в добу СРСР? Зокрема М.Чечетов, виступаючи якось в МАУП, заявив, що необхідно, допоки ти молодий, вивчати українську мову і володіти нею досконало. Навіть спроби прем’єр-міністра М.Азарова розмовляти українською схвалюю, бо людина, не маючи українського коріння, все ж намагається вчити нашу мову. Хоча, не зрозуміло чому Микола Янович не робив цих спроб упродовж попередніх 20 років. Президент Віктор Янукович подав усім приклад, як можна швидко і на пристойному рівні оволодіти українською, коли є бажання і необхідність.

Шкода, що політики створюють проблеми там, де їх не повинно бути.  Адже мовна проблема — надумана. Вона інспірується з середини і зовні, і займає серед інших десь 18-е місце, не є проблемою російськомовного, татарськомовного населення в Україні, це є проблема тих українців і в першу чергу державних службовців і політиків, які все ще послуговуються принципово російською, не поважаючимову корінного народу держави. Подивіться, хто є найбільшим противником української. Це, в основному, зрусифіковані українці, які добровільно зреклися своїх коренів і з піною біля рота пнуться у вищу, на їх думку, культурну сферу.

Пригадав вкотре свою вчительку історії, Н.Воденісову, яка будучи росіянкою, одного разу розпочала урок  чистою літературною українською мовою. «Ви мабуть здивовані, — мовила вона на перерві, — але я цілий рік ночами вивчала українську мову, щоб донести вам історію вашою природною мовою». У той час це був дійсно громадянський подвиг. Але сьогодні в Україні вже сотні тисяч таких росіян. Саме тому, не принижуючи гід­ності свого народу і всіх, хто проживає на теренах України і є її громадянами, незалежно від національності, посади, віросповідання, тільки з поваги до Української держави, її народу — мають визнати, вивчити і спілкуватися нею, як державною, як це, скажімо, в Німеччині, де навіть у школах мусульмани, яких там немало, спілкуються тільки німецькою, і не з остраху, а тому що поважають.

Був шокований репортажем з Угорського університету в Берегово, де кореспондент одного з центральних каналів марно шукав хоча б одного студента, який би розумів запитання українською. То для кого готує кадри цей «український» вуз?

Саме ми, українці, маємо зробити все, щоб не втрачати в собі талант визнання і поваги до рідної мови, її корифеїв, а значить і держави. Якщо українці покажуть приклад поваги до рідної мови, то її поважатимуть і інші народи, що живуть поруч з нами.

Культура, духовність будь-якого суспільства ґрунтується на мові, першій і найважливішій з умовностей на письменності, навичках і, головне, дотриманні цих умовностей. Все це має стати також наріжним каменем проведення нині реформ в Україні.

Саме для розуміння політичного психогенезу хвороб нашого суспільства, де присутня і мовна складова, нам необхідно окреслити шляхи і механізми виникнення політичних ятрогеній, як у контексті суспільства, так і кожного громадянина і того ж таки політика, де основною «зброєю» залишається слово і мова, і які несуть і негатив, і позитив та створюють хаос у суспільстві. Тому з мовою, що є творцем культури, духовності і буття кожної цивілізованої держави, загравати не можна. Саме ятрогенні від політиканства можуть стати фатальними. Починаючи реформи в державі, це мають зрозуміти наші керманичі і разом з НАН України чітко окреслити механізми виникнення, психогенез саме ятрогенних хвороб нашого заполітизованого суспільства у контексті глобальних світових криз і проблем та реалій в Україні. Адже хто добре діагностує, той добре і лікує. І знову ж таки зрозумілою нашою природною українською мовою, не відкладаючи все це у довгу чиновницьку шухляду. Нині мовний ятрогенний регіоналізм поширився і на Одещину і чи не тому наш шановний Президент на відкритті реабілітаційного центру був змушений спілкуватися там російською.

Мову створити неможливо, бо її творцем і носієм в Україні є український народ, мовознавці відкривають закони мови і приводять їх в системи, а письменники тільки творять на ній відповідно до цих законів, цьому мають слідувати і всі політики, держслужбовці незалежно від рангів.

Українська мова являє собою колективну творчість всього народу, а не окремого регіону, а тим паче не особисте мислення однієї людини в т.ч. і політика.

Нині, коли в Україні перед кожними виборами штучно створюється і піднімається окремими політичними силами мовне питання, доречно було б їм нагадати, що панування в Україні, починаючи ще від татаро-монголів, поляків і росіян протягом багатьох століть не залишило навіть іржі на українській мові, а той суржик, що присутній на Сході, скоріше є діалектом переселенців з бувшого Союзу в далекий край, аж на Донбас і який став мовою міжнаціонального спілкування на його теренах. Чужа мова, як свідчить історія, не розповсюджується шаблями і пожарами, а тим паче політиканством, а власним багатством і перевагами, як це було у всі часи, а нині ще більше підкріплюється достатком, демократичністю, достойним життям, освіченістю, цивілізованістю, конкурентоспроможністю держави, її громадян, а значить і мови, як скажімо, англійської, німецької, французької, вивчення яких поширене в Україні, конкуруючи тільки з українською. Ось звідки ці ятрогенні мовні фобії.

Чи не тому в Росії закривають нашу бібліотеку громадські організації, але чому подібні речі роблять у нас і чи не діє тут ще той принцип, коли в Москві різали пагністі, а в нас рубали пальці?! Бо ми «ростемо і діємо», європеїзуємось. І чи не тому нині починають закривати україномовні школи, яких і так там мало під виглядом реформ в освіті на Донеччині, надаючи статус російській літературі як не зарубіжній, бо знову ж таки наша українська мова та література стають конкурентоспроможними переможцями, що підтверджують і діти цих шкіл, що закривають. Саме тому сьогодні запроваджуються квота на українську пісню на радіо і телебаченні.

Адже сьогодні українську мову вивчають, залюбки нею розмовляють в школах і вишах не тільки на всіх теренах України, але і за кордоном. Це стає прикметою інтелекту, драйву, який нині популярний у молодіжному середовищі. Все це знають і влада, і політики, але все ще вносять мовну ятрогенію до передвиборних програм, провокуючи електорат. Як тут не згадати відоме твердження марксистського мовознавства і яке, судячи з усього, запроваджується його апологетами в Україні, не тільки на регіональному рівні, а і чомусь і в Міносвіти про те, що «при схрещенні одна із мов виходить переможцем, зберігаючи свій граматичний устрій, свій основний словниковий фонд і продовжує розвиватися за внутрішніми законами свого розвитку, а інша мова втрачає поступово свої якості і з часом відмирає». Але німці чомусь не взяли на озброєння це положення марксизму, а наш Мінпрос пропонує «схрещення» вужа і їжака. Де логіка?! Державні чільники нині мали б все зробити, щоб не допустити закриття не тільки україномовних шкіл на Донеччині, яких там і так бракує, але і по всій Україні, під вивіскою реформ, бо там, де не будують шкіл, там починають будувати в’язниці — говорив ще Черчіль, адже підросткова злочинність в Україні не зменшується.

Нам потрібні не тільки стадіони до Євро-2012, де вкладається левова частина державних коштів, і які невідомо чи окупляться, як це було вже в Португалії. А тому маємо вкладати кошти, інвестувати і в нашу освіту, науку, школи, виші, в наше майбуття, його таланти і корифеїв не кавалерійськими наскоками, а реформами Європейського ґатунку. Все це необхідно ще і тому, щоб студенти не страйкували під вікнами Президента і Верховної Ради, а потім не поповнювали армію безробітних в Україні та остарбайтерів у зарубіжжі. Щоб вони вже сьогодні були востребувані і реалізовували свій потенціал, творили достаток, достойне життя у заможній Україні, володіючи всіма мовами світу, плекаючи свою рідну, державну, все життя навчаючись українській мові, яка була, є і буде не тільки творцем нашого достойного буття, але і його гарантом.

А тому хочеться, щоб на тому таки Євро-2012 іноземці, багато з яких знають українську мову, зрозуміли, що вони приїхали в Україну. Щоб не було так, як з відомим казахським поетом колись на Хрещатику. Він 10 разів запитував чистою українською, а відповідали тільки російською.

І ніякі марксистські «схрещування» під егідою так званих реформ нас не зупинять на шляху до євроінтеграції, євростандартів Оксфорду і Сорбони, де самою досконалою зброєю має стати мова наших корифеїв Котляревського, Шевченка, Франка, Л. Українки. Мова великого, мудрого, прагнучого українського народу.

«Чия мова, того й влада, чия влада, того й мова», — казали ще древні римляни. Українська мова нині конституційно визнана державною, нею розмовляють близько 70% населення України. Гарантом Конституції в державі, а значить і мови у всіх регіонах, державних установах, вишах, коледжах, школах, є Президентська і Парламентська вертикаль України, але чому ж тоді не працює ця мовна вертикаль ось вже протягом майже 20 років. Адже не можна правою рукою підписувати реформаторські закони, а лівою собі підбивати, говорив колись мій мудрий вчитель? Адже саме на цьому найвищому рівні держави мали б не допускатися, ветуватися всі спроби мовної надуманої «мишачої» метушні, саме в східних регіонах штучно роздмуховуються зотлілі жарини мовного питання всупереч не тільки конституції, але і міжнародному законодавству. Нині цей процес активізувався і керується він як з середини, так і зовні. Чому ж не працює конституційна гарантійна вертикаль законодавчого захисту української мови на державному рівні?

Похвально, що в Україні крім конкурсу П. Яцика запроваджений також і Президентський конкурс з української мови. Значить, можемо, коли хочемо.

На мою думку, ще до Євро-2012 і Парламентських виборів влада в Україні повинна зробити все, щоб зупинити і покінчити раз і назавжди з мовним інспірованим в Україні питанням, покінчити з мовним «протистоянням», що кимось також лобіюється і у Верховній Раді.

Саме тому знову ж таки має запрацювати законодавча вертикаль всіх гілок влади свідомого вивчення і визнання гарантій української мови, як державної, у всіх регіонах України. Як можна захищати державні, регіональні інтереси, творити закони,відстоювати права гро­мадян і суспільства, виконувати свої службові обов’язки без знання державної мови! Такого немає у жодній країні світу.

Це неповага не тільки до держави, її громадян, а й до самого себе.

Який приклад державні мужі подають молодому поколінню, з невирішенням мовного питання, залишаючи його каменем спотикання і для нащадків. Великий Вольтер сказав: «До шести років можна вивчити всі мови, а свою природну треба вчити все життя». Знаючи це, наші славні пращури ще з колиски спілкувалися, творили, співали, молилися рідною мовою, перемагали на полі брані і йшли у вічність, не зраджуючи їй.

Переконаний, що при запровадженні свого Президентського реформаторського курсу подолання економічної, політичної, демографічної кризи у державі безумовно запрацює владна вертикаль у царині конституційного захисту української мови на теренах всієї України, як державної. Адже саме вона і має стати творцем достойного буття культури і духовності кожного громадянина України, і тільки за таких обставин  вона відплатить всім нам сторицею.

А тому ми всі, незалежно від своїх переконань, маємо, як ніколи, бо знову ж таки настав той «момент взаємопорозуміння» і істини — прислухатися і нарешті почути заклик наших великих предків — корифеїв української літератури і мови, відчути клич і нашого потомства та зробити все, щоб наша державна українська мова не тільки дійсно була конституційно захищеною, але завжди цвіла калиною на теренах незалежної, вільної, соборної України.

І головне, тоді в Україні не буде більше суперництва і протистоянь політиків, вони почнуть працювати, не буде побоювань, що держава залишиться без мови, а мова без народу, що неофіційна двомовність перетворить Україну на бананові острови. Бо, як казала моя бабуся, коли дзвонять у церкві — то хоч маленький, та празник.

«Стид, сором і безчестя Римлянину не уміти по Латині», — якось вигукнув римський сатирик Ювенал!

Василь Слободяник
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com