Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Не робити дурниць

В тому, що після здобуття незалежності в Україні не здійснилися в цілому сподівання народу на швидке покращення рівня житя, не останню (якщо не визначальну) роль зіграло те, що за роки існування більшовицького режиму управлінці різного рангу не набули вміння і звички самостійного прийняття рішень з грунтовним і всебічним їх обгрунтуванням.

Основними їх достоїнствами вважалися слухняність і швидкість виконання наказів начальства. Існував сумний напівжарт, що «ініціатива наказуєма». Особливо, коли вона наближалася до «інакомислія», тобто відхилялася від офіційно зафіксованих стереотипів. У деяких очевидців, яким довелося попрацювати в головній республіканській інституції — українському ЦК, в будинку, де зараз розміщується Адміністрація Президента, складалося враження, що там основне завдання це сидіти біля телефонів і чекати дзвінків з Москви, щоб потім ретранслювати ті накази і вказівки в нижчі територіальні інстанції. Домінуючий в суспільстві стан чекання наказів з Кремля знайшов своє відображення в популярній бадьорій пісні довоєнного періоду: «когда нас в бой пошлет товарищ Сталин, и первий маршал в бой нас поведет». Але після того як на «горі» було прийнято рішення і спущена вказівка, треба було стрімголов кидатися виконувати її, не дуже переймаючись тим,наскільки вона розумна,обгрунована, в якій мірі сприяє покращенню життя народу чи є злочинною щодо нього.

Тривалий час в радянському суспільстві панував культ швидкості, коли гасло «Догнать и перегнать» пронизувало усі сфери державного житя, а в своєму скороченому вигляді «ДиП» стимулюючи прикрашало металообробні верстати. Ледь не основним критерієм успішності того чи іншого функціонера був показник «достроково». Дострокове виконання п’ятирічки, дострокове введення в експлуатацію завода, якнайшвидше завершення будівництва ГЕС, навіть дострокове збирання врожаю. Така швидкість стимулювалася різними нагородами, кар’єрним зростанням. Коли людина швидко біжить, захекавшись, в неї знижується здатність до розумової діяльності.

Більшовицький форсаж життя знижував інтелектуальний рівень держави, який ізначально був невисоким з огляду на основоположне визначення місця інтелегенції в класовому поділі як другорядного «прошарка», який нерідко сприймався як «гнила інтелегенція». Звідси й зневажливе ставлення до розумової діяльності, яка нерідко сприймалася як даремне «протирання штанів». Мовляв, «дело надо делать, а не разглагольствовать». Розміркування стосовно різних варіантів діянь,що гальмувало фізичну активність, презирливо таврувалося як «гамлетовщина» з її буржуазними сумнівами «бути чи не бути».

Історичне поле більшовицького всевладдя густо вкрите абсурдами,які генерувалися в гарячковому поспіху.Це і колективізація з її страхітливими наслідками. Це і формування надшвидкої юриспруденції,яка у вигляді сумнозвісних «трійок» займалася не стільки з’ясуванням обгрунтованості звинувачень, скільки сортуванням в конвеєрному темпі людей — кого зразу розстріляти, а кого відправити на затяжне вмирання в концтабори. Це вже потім почалася масова реабілітація мільйонів «засуджених», мовляв, «ошибочка» вийшла, не було там складу злочину.

 Печать поспіху лежить на грандізних планах перетвореня природи. Стосовно України це затоплення величезної площі найбільш плодородних в світі земель, які опинилися на дні так званих «штучних морів». Згодом,з огляду на їх реальну значимість на те, що вони містять численні ділянки смердючого болота, назва їх стала більш адекватною їх сутності — «водосховища». Вони дійсно поховали під собою життєдайні землі з поселеннями,які віками існували на тих місцях.

Вилучивши із сільськогосподарського кругообігу тисячі й тисячі гектарів землі, відвівши їх під водосховища, почали гарячково і бездумно вишукувати додаткові земельні ресурси для виробництва сільгосппродукції. Тотальна меліорація в значній мірі спотворила ландшафт України, знищивши чимало мальовничих її куточків, і порушило природний кругообіг води. Біля невеликих струмочків вирубували верби, а луки перековирювалися важким плугом. Так що на їх місці не отримали ні додаткової пшениці, і не стало можливості випасати корів, ні заготовляти сіно.

Можна згадати ще вилучення взагалі із будь-якого використання чималої площі внаслідок посипання її радіоактивним «попелом» від вибуху на Чорнобильській АЕС, де похапцем було використано недостатньо досліджений атомний реактор.

Міністр будівництва Радянського Союзу, відвідавши якось США, завважив разючу відмінність в співвідношенні часу, який витрачається на обгрунтування проекту будівництва і на саме його спорудження, яке в Америці становило 10:1 (тобто, приміром, десять місяців на обгрунтування проекту і один місяць на реалізацію), то в нас воно було протилежне 1:10.

Більшовицька метода «кавалерійського наскока» при вирішенні складних проблем естафетою перейшла до України, де після здобуття незалежності в революційному темпі почалося досить вибіркове і корисливе «отречение от старого мира». Насамперед це стосувалося повальної і безоглядної приватизації народного добра, вбачаючи в цьому спосіб швидкого зростання народного добробуту. Цей процес з огляду на його наслідки влучно названий «прихватизацією», який проводився під гаслом пошуку «ефективного власника», дійсно привів до їх виявлення. Але їх ефективність здебільше стосувалася швидкого особистого збагачення при прогресивному зубожінні основної маси населення.

Є наукова логіка підходу до вирішення складних проблем: конкретизувати мету, оцінити наявні метеріальні та інтелектуальні ресурси для її досягнення, визначити граничні умови та підібрати адектватні засоби для вирішення різних задач. Розвиток незалежної України вимагав оцінити виробничі потужності, матеріальні, кадрові ресурси, які опинилися у власності української дерави, подумати, як по-хазяйськи використати їх, щоб найкращим чином задовольнити потреби українського народу, з’ясувати, що виробляти самим і в яких обсягах, а що доцільно закуповувати в інших країнах, які форми власності і де найкраще підходять для реалізації потенціалу української нації ... Саме такий підхід спробував задіяти Ігор Юхновський, короткий час перебуваючи на посаді віце-прем’єра. Але перші його сроби інвентаризувати матеріальне багатство України наштовхнулися на спротв, бо це заважало швидко і безперешкодно прибирати до своїх рук народне надбання, ігноруючи загальнодержавні інтереси.

Зараз форсується від­криття законодавчого дозволу на вільну купівлю — продаж землі сільськогосподарського призначення. Запевнення,що зловживання будуть виключені прийняттям низки відповідних законів, що все буде правильно і справедливо, і відбуватиметься так, як в Європі, викликає цілковиту недовіру, якщо додати ще й те, що основні грошові ресурси сконцентровані у вузького прошарку людей, для яких відрізнити жито від пшениці досить складна задача. Бо дуже невтішна доля законів в нашому сьогоденні, коли їх легко можна долати за гроші. Незважаючи на законодаву заборону будівництва в природоохоронній зоні поблизу річок, озер, морів, в парках, заповідниках, там прибираються до рук «привабливі» ділянки для зведення котеджів. Навіть біля пам’ятників старовини, культових споруд, які перебувають під охороною ЮНЕСКО, ігноруючи міжнародні правила, зводяься багатоповерхові готелі, спортивно-розважальні центри. А на протести громадськості показують документи, що все відбувається законно — є необхідні дозволи, візи чиновників різних служб. Це законне беззаконня набуло масшабів грандіозного цунамі, яке накрило усю Україну. І доки влада не виконає своїх передвиборчих обіцянок про подолання корупції, доти неможливо кидати землю сільськогосподарського призначення в цю хаотичну, невпорядковану стихію, яку по непорозумінню називають ринком. А для цього не потрібно ні газ, ні нафта, ні грошові запозичення з інших країн, треба лише бажання, знання методів, політична воля.

Інтенсифікувати ж треба вироблення адекватного розуміння усієї української землі як основи життя і добробуту усього населення, орієнтуючись на тривале життя на цій землі і враховуючи інтереси і потреби близьких і далеких поколінь.

Хтось поспішає звести землю до звичайного товару, поставивши її в один ряд з такими товарами,як автомобіль, телевізор, кастрюля, пральний порошок..., підпорядковуючи її тим же механізмам «купи-продай» з отриманням доходу від цих операцій.

Надати хибного спрямування у використанні української землі, яке не відповідає довгостроковим інтересам українскої нації, можуть нашвидкоруч сформовані гасла, які за своєю зовнішньою привабливістю і начебто правильністю не мають під собою всебічного обгрунтування.Одна справа закликати відновити славу України як житниці Європи, нагодувати її, що тягне за собою відповідні зрушення у використанні сільського­сgодарських земель, впливає на характер діяльності сіль­сько­­гоподарського сектора, та й, зрештою, несе в собі певну зневагу до власного народу, до його потреб. Зовсім інша задача — забезпечити усе населення нашої країни високоякісними продуктами харчування в їх оптимальній пропорції і за цінами, які відповідають їх купівельній спроможності. А поки що на наш внутрішній ринок постачаються картопля, вершкове масло, сухе молоко з Білорусі, м’ясо і сало з Польші, гречка з Китаю… Маємо абсурдну ситуацію, коли, приміром, такий традиційний для України овоч як буряк стає для пересічних жителів міст малодоступним делікатесом, зрівнюючись за ціною із заморськими бананами.

Постійні ремствування щодо того, що в нас не вистачає власних запасів газу, нафти, породжує враження, що основні наші негаразди саме від цього і залежать, і що для їх подолання треба якнайшвидше здобути енергетичну незалежність. Однак остання не є самоціллю. Росія є супернезалежною відносно енергоносіїв, жодна країна в світі не володіє такии запасами. Тим не менш, від цього не дуже залежить добробут і рівень життя основної маси народів Російської Федерації. Натомість, Японія, в надрах якої немає запасів ні енергоносіїв, ні мінеральних ресурсів, займає друге місце в світі за величиною ВВП після США, а про рівень житя в цій країні свідчить найвищий в світі середній вік життя японців. Якщо ж врахувати порівняно невелику площу японських островів та чисельність їх населення,то на цьому фоні досить блідо виглядають такі гіганти як США і Китай, які не можуть нарікати на ресурсну бідність своїх надр.

Можливість швидкого збагачення штовхає до форсованого видобутку нафти, газу з дна Чорного та Азовського морів в співпраці з фірмами інших країн під гаслом «дайош енергетичну незалежність України».Тут якось повз увагу проходить недавня катастрофа у Мексіканській затоці. Забувається і власний досвід, коли в Харківській області упродовж тривалого часу не вдавалося загасити гігантський газовий факел, навіть вдаючись до підземного вибуху атомної бомби. Так що не виключена перспектива отримати «мертве Чорне море» в незалежній Україні.

Екологічні ризики від дірявлення морського дна —то лише один бік справи. Інший знаходиться в площині питання «навіщо?». Для чого буравити, довбати, сердлити Землю, щоб якнайшвидше з її надр висмоктати усі енергоресурси, які там знаходяться, нічого не залишаючи майбутнім поколінням. А вони будуть розумнішими за нас, матимуть екологічно безпечні технології видобутку нафти, газу і що найважливіше, вони будуть значно ефективніше їх використовувати. Бо те, що відбувається в Україні інакше, ніж енергетичною вакханалією, не назвеш. Україна є енергетично найненажерливішою країною в Європі, але це не йде на користь її народу. Будучи співрозмірною з Францією за територіїєю,чисельністю населення, вона й енерговитрати має примірно такі ж, але рівень життя її народу принаймі на порядок менший, ніж у Франції. Якщо застосувати таку характерисику як коефіцієнт корисної дії,то можна сказати, що ККД української державної машини вкрай низький. І енергетична проблема України зараз не стільки в пошуках нових запасів енергії і форсування їх видобутку, як в суттєвому збільшенні її ККД.

Звичайно, щоб створити на базі занедбаної, внутрішньо здеформованої, вкрай розбалансованої державної машини принципово нову, більш досконалу, енергетично ефективнішу, де усі складові працюють в єдиному узгодженому ритмі задля досягнення добробуту усього народу, гармонізації життя в Україні, потрібно неабиякі розумові зусилля і певний час. Це вимагає глибинних зрушень в сутності функціонування держави. Натомість усі роки існування незалежної України проходять під акомпонемент розмов про «реформи». Наші реформи — це «ре-форми», тобто зміна форми, швидке ковзання поверхнею явищ, не зачіпаючи їх суті. Кожна нова влада, приходячи після чергових виборів, хоче щось змінити, виходячи із своїх бажань і свого розуміння ситуації, надаючи цим новаціям назву «реформи», що має гіпнотичний вплив на населення, яке апріорі стоїть за на них, бо «далі так жити не можна».

Але зміни приводять до покращення умов збагачення невеликої купки людей і погіршення умов життя основної маси населення.Фактично в незалежній Україні держава орієнтована на обслуговування інтересів невеликого привілейованого про­­шарку при огульному нехтуванні інтересами української нації в цілому. І було б неприпустимим спрощенням сподіватися, що тільки через чергові вибори чи перевибори можна суттєво змінити цю ситуацію.

Йде змагання між отим вузьким прошарком, в якому домінують егоїститчні інтереси власного збагачення, використовуючи усі наявні можливості, і більшістю населення, яке насамперед зацікавлене в гармонійному розвитку держави як основи власного благополуччя і стабільної безпеки. Поки що, не дотримуючись правил цивилізованих змагань, перевагу мають перші, вдаючись в досягненні бажаної мети до будь яких засобів, легальних і не дуже, а то й просто кримінальних. Вони швидко добігають до свого егоїстичного «успіху»,часто не будучи обтяженими різними «забобонами» — мораллю, совістю, правдивістю, милосердям,співчуттям.., як то властиво для іншої сторони, яка намагається дотримуватись цивилізованих норм поведінки і заповідей Божих. До того ж досягти особистого збагачення — це гносеологічно значно простіша задача, ніж узгоджуючи інтереси десятків мільйонів людей, впорядкувати життя на досить обширній території.

Упродовж віків розроблялися технології панування меншості над більшістю,коли окрема особа чи група людей можуть безроздільно керувати мільйонами людей,примушуючи їх виконувати дії, які суперечать їхнім життєвим інтересам. Перед перспективою чергових, через 4-5 років, перевиборів і бажанні продовжити строк свого панівного існування,влада змушена якось рахуватися з потребами народу,забезпечувати йому той споживчий мінімум і рівень справедливості,при якому невдоволення мас не досягає небезпечної для влади критичної межі.

В пошуках швидких способів сподобатись масам, поліпшивши ситуацію в країні, влада згідно свого рівня розуміння дійсности, вдається до різних дій. Серед них,зокрема, — борги, запозичення грошей в міжнародних організаціях, із інших країн, довгострокові кредити. Хоча українська ментальність не схвалює борги, в певних випадках це може бути виправдано, людина просто вимушена вдаватися до такої крайньої міри. Але наскільки широкомасштабна практика іноземних грошових запозичень має всебічне наукове обгрунтування? Питання риторичне. Хіба можна вважати за подібне обгрунтування посилання на те, що в деяких країнах борг ще біль­ший? В усякому разі недоречно виглядають телячі радощі з приводу того, що до нас їде черговий транш із МВФ. Окрім того, що ці гроші доведеться повертати з відсотками, ці запозичення супроводжуються ще й вимогами, які не вписуються в наше сьогодення,але їх треба нашвидкоруч виконувати. Модифіковані форми боргу є іноземні інвестиції, до розширення яких настійно закликають урядовці різних каденцій,вбачаючи в цьому чи не найбільш дієвий спосіб швидкого підйому нашої економіки. При цьому до уваги беруться лише добре видимі сьогоденні позитиви, тоді як негативні наслідки такої практики в довгостроковій перспктиві залишаються в тіні.

Дивними видаються розмови про необхідність зовнішньої економічної допомоги, коли величезні суми грошей вивозяться з України й осідають там в офшорах, коли мільйони молодих, працьовитих, талановитих людей виїздять в пошуках роботи за кордон, а не працюють на благо своєї Батьківщин. До того ж далеко не повною мірою використовується інтелектуальний потенціал нації.

Інтелектуальна енергія це та творча сила, яка здатна вивести Україну за багатьма показниками в розряд кращих країн світу. Ми ж часто навіть не усвідомлюємо, які можливості має незалежна Україна для свого гармонійного розвитку. Здебільше ми знаємо про наші негаразди,та й то не в повному обсязі і часто не розуміючи їх взаємозвязку і взаємообумвленості. Зосередження уваги на наших негараздах підсилює почуття безвихідності, безнадії, що спрощує задачу закабалення бідної більшости багатою меншістю. Тому чи не основним фактором економічного зростання, поліпшення життя народу в країні є такий нематеріальний чинник, як віра у власні сили.

Хочеться побажати нашому суспільству пройнятися пафосом усвідомлення свого буття, прагнення мати добротне обгрунтування кожної дії в усіх сферах людської діяльности, активного несприйняття швидкого вибіркового «успіху»,який досягається через ігнорування потреб-інтересів народу як в нинішньому житті,так і в його майбутніх поколіннях.

Станіслав Стельмах
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com