Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Епілог до сміху

Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового (Продовження. Початок в №№4-11)

Поданий на сторінці матеріал — це фрагмент біографічної художньо-документальної повісті «Епілог до сміху», автором якої є офіційний хранитель і архіваріус літературного спадку П.П. Глазового, упорядник повного зібрання творів поета та його біограф — Геннадій Якович Кужільний.

 

Блокадний Ленінград

 

- «Лаг-драй», — розказував вже іншого разу Павло Прокопович, — це така собі, набита сірниками велика коробка, що горіла краще чистого керосину. Двигун малопотужний, а в порівнянні з «месершмідтами» — неповороткий і не маневрений. Німці швидко наловчились їх палити, бо «месер» легко виконував фігури вищого пілотажу, а тому без будь-яких зусиль «ставив свічку» в повітрі.

Переслідування «лагами» у бою «месершмідтів», було для наших пілотів смертельним трюком, якщо він не встиг взяти німця на приціл та натиснути гашетку. Тоді починалось все від зворотного: фриц ставив «свічку» і радянська машина, не здатна виконати цю фігуру, пролітала далі вперед. «Месер» скидав оберти двигуна і машина знову покірно лягала на крила. Та саме цікаве для німця було попереду, бо вирівнявши машину, він здивовано виявляв у своєму прицілі хвіст ЛаГ-3. Тиснулась гашетка і, «спасайте наші душі», бо радянський пілот навіть не завжди встигав покинути палаючу машину.

Не довго існував наш полк у коплектації ЛаГ-3, бо від одного нежданого нальоту «юнкерсів» за підтримкою «месершмідтів», від наших літаків залишились «ріжки та ніжки» і щільно перекопане бомбами літовище. Серед трьох вцілілих машин, була й моя. Аеродром був настільки переритий, що ледь вирівняли вузеньку смужку, аби підняти машини в повітря, бо через день прийшов наказ про передислокацію.

Павло Прокопович зробив коротку паузу, уважно глянув на мене та й каже:

- От хочеш того чи ні, а доводиться повертатись до питання про перст Божий. Був у мене мотористом молодий, навіть у порівнянні зі мною, хлопчина. Видати, що з дуже порядної єврейської сім’ї: добрий, слухняний, культурний у спілкуванні, але трохи не зібраний в роботі. Перед передислокацією я наказав йому провести повну заміну масла в системі двигуна. Він акуратно виконав завдання, але… Але забув закрутити кришку масляного бачка. При запуску двигуна перед зльотом машини, масляний насос через відкриту горловину бака, за лічені секунди викинув все масло на фюзеляж і кабіну пілота.

Боже, який почався гамір, який переполох! Три машини в полку — і на тих немає порядку. І тут командир полка наказує: — Штаб і техніки в транспортник, а цих, — показує на нас, — драїти машину. Повернуться в полк, потім розберемось.

Не встиг «Дуглас» ще добре відірватися від землі, як тут же запирскав і заглух один його двигун. Машину накренило і вона зачепилась лівим крилом за зруйнований капонір. Жодної живої душі, окрім нас — я, пілот та моторист, не залишилось.

А смерть штабу полка була дійсно нежданою-негаданою і наглою. Ми кинулись до палаючого літака і кого з мертвих могли, того витягли із нього. Частина тіл була розкидана ще вибухом.

Пілот, як старший, нам і каже:

- Годі, хлопці, спасати тут вже нічого. Тут вже нікому не допоможеш, що могли — те зробили. Попаду на новий аеродром, зразу доповім командуванню. Ми в розпачі повернулись до свого літака, почавши відтирати його від мастила.

«Лаг-драй» підсох, керосин трохи вивітрився і майже в сутінках піднявся в повітря. А ми з мотористом почвалали пішки в район Пулковських висот. На другий день наші машини були тимчасово приписані до іншого винищувального авіаційного полку, укомплектованого англійськими винищувачами «Харикейн». Згодом почалась комплектація і нашого 68-го винищувального авіаційного полку «Харикейнами».

 Отож, згадуючи цей епізод, я й запитую себе: хто цей хлопчина? І тут же сам собі відповідаю: посланник Небесний, бо своєю незібраністю він врятував від наглої смерті не тільки себе, але й мене.

Так що це, врешті-решт, таке: доля чи перст Небесний?

- Десь вже лютих холодів, — згадував далі Павло Прокопович, — якось іду поряд зі штабною землянкою. Раптом з неї вискакує старший лейтенант, знайомий мені хіба що в обличчя. Підкликає мене та й каже: — Ти чого тут вештаєшся? Бігом за торель «транспортника«! Будете евакуювати дітей з міста.

- І як тут знову не нагадати про ту тотальну брехню, лукаву неправду, якою вщерть переповнена вся історія більшовизму, — продовжував свою розповідь захисник блокадного Ленінграду. — Так, ми евакуйовували, тільки не голодних дітей пролетарів, долею яких так переймалися більшовики, а номенклатурну шайку зо всім її сімейним потрухом.

Першим рейсом наш екіпаж евакуював викладачів Ленінградської військово-медичної академії. Всі, як на підбір, з тельбухами до самого носа. А носи! — Шнобель на шнобелі…

Наступними рейсами була вивезена вся більшовицька номенклатура з такими ж шнобелями та їх сім’ї. Ось там діти були, тільки номенклатури. І до речі, по них не видко було, що вони виморені голодом!.. Ніяких більше дітей авіацією з Ленінграду не евакуйовувалось. Це абсолютно точний факт! — підкреслив ветеран.

Хай скільки б мені не розказували, а дітей простого люду з Ленінграду вивезли дещицю і то «дорогою життя» — через Ладозьке озеро та автомобільним транспортом, який на зворотному шляху з міста йшов пустим в тил по продукти. Більшу частину тих діток німецька авіація поховала на льоду озера чи в самому озері. Власне, хто з них не помер від голоду у блокадному місті, того проковтнула крижана вода Ладоги.

Поет скорботно схилив голову і опустив очі. Вологими очима поглянув на мене та й каже:

- Давай закуримо, бо щось ми заговорились.

- Та мова йде не про правди чи неправди війни, — затягнувшись димком, продовжив розказувати колишній солдат, — а про той же перст Божий.

Відлітали ми своє на евакуації, а повертатись вже було нікуди, бо наш аеродром знову був вщент перекопаний німецькою авіацією за кілька годин після того, як наш борт його покинув. Більше я того старшого лейтенанта у нашому полку не зустрічав. І знову, озираючись в минуле, щораз думаєш, що це: доля чи перст Божий?

Стерлися з пам’яті образи більшості однополчан, а обличчя молодого офіцера і без перебільшень — мого ангела-хранителя, навіть зараз стоїть у мене перед очима.

(Далі буде.)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com