У пошуках Святої Русі

Феномен християнської політичної культури сьогодні масово вивчають представники соціологічної й політологічної думки. Озброївшись статистикою, соціологічними дослідженнями та опитуваннями суспільної думки, вони створюють певну картинку, у якій дійсно є цифри, на їх основі зроблені певні висновки і констатації, алечастонемаєголовного— духовного та метафізичного стрижня сучасної політики, бездетермінаціїякоїнемаєідостатньочіткоїуявипрохристиянськуполітичнукультуру.

Аналізуючи спектр політичних інтересів пострадянського суспільства, можна, погодьтеся, одержати тільки емпірично позитивістську модель політики. До того ж, християнська політична культура України, як правило зображується в чорно-білих тонах і розкривається у рамках конфліктології Схід — Захід, Європа — Росія. У розроблених та запропонованих сучасними політологами та соціологами політичних програмах виходу з кризи, розвитку та модернізації пострадянських країн відсутні богословські орієнтири та релігійні норми, а це призводить до дещо однобокого пояснення явища самої політики як, безумовно, складного феномену.

Почнемо з найважливішого. Політичні інтереси православних християн у першу чергу детерміновані релігійними цінностями. При цьому богословські вектори спрямовують розвиток політичної думки на самому глибинному, часто навіть неусвідомленому рівні. Світські дослідники в основному акцентують свою увагу на національних, економічних і геополітичних аспектах християнської політики, не враховуючи при цьому важливі богословські і соціальні питання християнського життя. Для самої української політичної культури характерні цивілізаційні розломи, розколи й суперечності. Відповідно й християнська політична культура не має строгого алгоритму, вона розтікається, змінюючи обрії, з’єднуючи суперечливі геополітичні, національні і ментальні характеристики. Загалом треба підкреслити, що християнська політична думка, освячена есхатологічним проникненням у майбутнє, тобто маючі ціннісні орієнтири філософії історії, спрямовує суспільство до пошуку вищих сенсів людського буття. Проблеми метафізичного спустошення людини, духовного переродження, процеси руйнації духовних ідеалів, втрата творчих богословських сил і можливостей соці­альної активності спільноти у історії перебувають у центрі уваги православних богословів, які займаються питаннями есхатології, філософії історії та футурології. Від розв’язання глобальної проблематики сенсу людського буття напряму залежить і дієвість сучасної політики. Звідси, на противагу західним ліберальним цінностям, які зосередженні виключно на матеріальних здобутках та особистій індивідуальній формулі успіху, православний світ концентрує увагу на пріоритеті соціалізації людини в умовах соборності та православної духовності.

На шляху пошуку духовних векторів Святої Русі звичайно виникають свої складнощі, іноді запеклі дискусії, а то й непорозуміння. Прихильників відродження ідеї Святої Русі ліберально налаштовані богослови та політики звинувачують у російському шовінізмі та путінському імперіалізмі. Деякі мислителі навіть дорікають православним християнам за їхнє начебто міфологічне мислення. Свята Русь у їх викладі — вульгаризована уява про «прекрасне», «небесне», «недосяжне», або просто благочестиві вигадки про життя святих, Церкви, фантазії слов’ян та легенди стародавнього світу. Можливо це обумовлено тим, що у сучасній богословській думці не має спільного визначення понять «православна цивілізація», «цивілізація Святої Русі». І це вимагає від православних богословів певної консолідації та спільних зусиль у цьому питанні. Але відсутність термінології не руйнує соборного сприйняття того, що за цими визначеннями розкривається розуміння ціннісних орієнтирів православної віри, пріоритет духовних цінностей над матеріальними, спрямованість суспільства до пошуку Бога у своєму бутті. Православна цивілізація, як на нашу думку, поєднує не тільки православних віруючих усього світу, але й ті народи, чия ідентичність сформувалася під впливом православної духовності. Ця цивілізація «містить» у собі країни, де Православна Церква є ядром культури, політичної думки та соціального розвитку. У минулому це були перш за все такі держави: Росія, Україна, Білорусія, Молдова, Румунія, Сербія, Чорногорія, Болгарія, Македонія, Греція та Кіпр. У кордони православної цивілізації входили також православні віруючі, які проживали в інших країнах світу. На сьогодні православна думка під цивілізацією Святої Русі розуміє наявність у соціуму (а також у політичних та культурних еліт) осмислення духовного та матеріального розвитку країн пострадянського простору через призму вищого змісту, що простирається за межі земного буття.

Але треба зазначити, що за низку обставин, зокрема під натиском так званої масової культури споживання, усередині самої православної спільноти спостерігаються процеси деморалізації й комерціалізації церковного буття. На тлі проповіді про смирення й покору, відверто впроваджуються стандарти протестантського процвітання та еталони світського успіху. Комерція, менеджмент, спрощена психологія вже давно затьмарили святоотецьке вчення про християнське спасіння. У масовій свідомості знищений соціальний код Святої Русі, зміст якого полягає в тім, щоб засвідчити усьому світові ідеали соціальної правди й справедливості. Світове співтовариство повинне бути справжньою родиною народів, у якій необхідно піклуватися про усіх. І сильні, і слабкі, багаті й нужденні — покликані до милості та любові Божої. Ця ідея в самосвідомості наших народів незмінна й постійна. І навіть відрікаючись від Бога, український народ апріорі в потенції духу, зберігав цей заряд правди та справедливості. Не завжди ці погляди розділяла імпер­ська держава, найменше їх розуміли радикально націоналістично налаштовані прозахідні еліти, але в цілому ідея загальної рівності всіх народів завжди жила у серці Святої Русі.

На наш погляд, масова навала західної культури здобула певну перемогу над національною культурою та історичною свідомістю народу України в XX столітті. Культура Сходу, Православ’я зокрема, нерідко трактується як відстала, стара й недосконала. Своєю чергою західна європейська культура підноситься як приклад модернізації, успіху та вдосконалення. Європа, Америка для ліберальної думки — синонім освіти, демократії, гуманізму та щастя. Натомість Свята Русь — символ відсталості, тоталітаризму та мракобісся. Таким чином, виявляються подвій­ні стандарти, що існують не тільки у політиці, але й у сучасній соціологічній та історичній науці. Тому не випадково вся критика на телебаченні та у наукових дискусіях ведеться у напрямку компрометації самої ідеї Святої Русі, оскільки ця концепція може фактично стати реальною альтернативою західній культурі та секулярній ідеології.

Сьогодні перед православними християнами постає гостре питання збереження своєї духовної культури, неповторності, унікальності, того специфічного, що відрізняє Православ’я від інших конфесій та релігій. Намагаючись пояснити суть ідеї Святої Русі, можна ужити таке поняття, як «духовний код народу» або «матриця». Це щось надіндивідуальне, що закорінене в богословській думці Православ’я, релігійній етиці, філософії історії та у культурі. Це певне духовне життя людей, яке особливо помітно виявляється у богослужінні Церкви, молитовному вшануванні Творця, Богородиці, святих, поминанні історичних героїв народу, у повсякденній мотивації та у спільних соборних прагненнях на майбутнє. І саме Україна, «як найбільша у світі православна держава, цілком природно може мати національну ідею, що базується на християнських засадах і чеснотах. Це утворює більш потужний психологічний посил для нації, народу, робить їх динамічними і цілеспрямованими (Головатий М. Ф. Соціологія політики. — К.: МАУП, 2003). Народ не може крокувати шляхом модернізації та прогресу без відповіді на питання «хто ми», «звідки ми», «куди йдемо». Лише маючи відповіді на ці питання, народ зможе консолідуватися та подолати усі перешкоди на своєму історичному шляху. Отож реально постає потреба пошуку й узгодження того, що об’єднує всіх в Україні навіть за різних ідеологічних та політичних уподобань. Свята Русь, не втрачаючи власних релігійних та соціальних ознак, на рівних може увійти і вільно почуватися серед інших, насамперед, європейських країн.

Православні духовні цінності, соборність, соці­альна справедливість — світосяйні вектори Святої Русі, які як і раніше не сприймаються лібералами Західної Європи та США. Зміст нинішніх так званих ліберальних реформ у тім, щоб послабити вплив духовних ідей і моральних устремлінь людства (докладніше див.: Сенченко Микола. Парламентаризм — велика брехня нашого часу. — К.: КИТ, 2011). Після катастрофи радянської комуністичної імперії, яка була реальною силою протидії західній ліберальній цивілізації, політичнім елітам Заходу дуже невигідно, щоб сучасне українське суспільство знайшло власні джерела політологічної думки й соціальної динаміки, почало жити православною вірою, надією та християнським сподіванням. Головне для них те, щоб народ залишався глухим до релігійних ідей, православної традиції, задовольняючись лише спекулятивним полі­тичним популізмом і емоційною «патріотичною» патетикою. Аналізуючи ці негативні явища, доречним буде згадати слова видатного українського політолога періоду визвольних змагань початку XX століття, історика та публіциста того часу В’ячеслава Липинського. Його роздуми не втратили своєї актуальності і сьогодні: «Отже, будьте патріотом, а не шовіністом, — закликав він українську еліту. Бути, патріотом — це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на Українській землі, а не мріяти про витоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків… Натомість бути шовіністом — це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність), і своє політичне руїнництво: отже зрадництво, хиткість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар’єризм, здекласованість — фанатичними вигуками про «Неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці!», про клятих «Москвинів» і «Ляхів» і т. п.» (В’ячеслав Липинський та його доба: Книга перша. Наукове видання. — Видання друге, доопрацьоване та доповнене. Упорядники: Т. Осташко, Ю. Терещенко. — Київ: Темпора, 2010).

Пошук сучасними ліберальними експертами ворогів у особі православних християн нагадує історичні реалії минулого, коли спецслужби вишукували й знищували «ворогів народу» за антирадянську пропаганду та контрреволюційну діяль­ність. Оголосивши війну Святій Русі, сучасні прагматики «демократичних ініціатив» віддають людське життя на відкуп політичним лідерам олігархічних груп, бюрократам, корупціонерам «шароварного, трипільського патріотизму», шоуменам телебачення й просто шарлатанам від сучасної політики. Для того щоб уникнути краху й соціального розвалу країн пострадянського простору й повного здичавіння сучасної людини, супільство повинно перебудувати свої життєстверджуючі принципи й ціннісні пріоритети з моделі споживання на аскетичну модель творення. Ціннісні категорії ліберальної моделі економіки та секулярні культурні парадигми постмодернізму прямо ведуть сучасне суспільство у джунглі соціал-дарвінізму та у прірву соціальної ворожнечі. Більшість сучасних політиків, відмовляючись від високих моральних принципів, здебільшого концентрують свою увагу лише на прагматизмі та економічній стабільності. Але парадокс сучасного політичного прагматизму як раз і полягає у тому, що досягаючи так званої максимальної ефективності економіки, влада не завжди помічає паралельні руйнівні процеси національної культури. Навіть корупція сьогодні стала не відходом від норми закону, а способом буття, підваленою свідомості багатьох. Безодня «відкритого ринку» виявляється у тенденціях руйнування нормативної бази цивілізації, у підриві моральних і культурних основ людського буття. Подібно тому, як ліберальна доктрина спиралася на ринкову економіку, науково-технічний прогрес і індивідуалістичну мораль, прийдешня альтернативна фаза всесвітньої історії повинна опиратися на духовну модель, глибинні духовні інтенції, потенціал яких має бути мобілізованим й конвертованим у нові соці­альні практики людської діяльності. І це не мрії та фантазії, вибудувані на релігійному ґрунті, а життєво необхідні умови, без яких сучасний світ сам себе знищить і зруйнується зсередини соціальною нестабільністю, конфліктами та суперечностями. XXI століття або буде століттям духовного оновлення та релігійного відродження, або ж останнім часом людства — часом хаосу, руйнації, самознищення та смерті.

Єдина цивілізація Святої Русі, одухотворена соціальною думкою Православ’я, а не політичними протиріччями націонал-патріотичних рухів Росії, дозволить православним народам зберегти свою культурну та релігійну ідентичність у складних і суперечливих умовах процесів сучасної глобалізації. Неприпустимо ставити знак рівності між поняттями Свята Русь і російський націоналізм або політика неоімперіалізму. Православним народам пострадянського простору, без усіляких шовіністичних амбі­цій, треба лише продовжити велику місію Риму та Константинополя — проповідувати Православ’я усьому світу в догматичній чистоті й богословській цілісності. Таким чином, ідея Святої Русі може бути загальним поняттям, що характеризує основні тенденції перетворення соціально-суспільного життя на основі православних цінностей. З точки зору християнського богослов’я поняття Свята Русь містить у собі християнську соборність, соціальну справедливість шукання Граду Божого та Правду Всевишнього. В ідеї Святої Русі закладений високий зміст православної есхатології, єдність матеріальних і духовних прагнень людини.

Вищевикладене дозволяє зробити такі основні висновки.

По-перше, православні християни, визнаючи і усвідомлюючи реальні виклики часу, повинні на парафіяльному рівні сформувати модель соціальної мобільності, активності і знайти нові шляхи вирішення існуючих проблем сучасного світу. Пересидіти за церковною огорожею світову глобальну кризу, екологічні катастрофи та новий войовничий наступ радикального націоналізму або великодержавного шовінізму та політичної корупції не вдасться. Сьогодні усім християнам необхідна загальна мобілізація та єдність у боротьбі за майбутнє християнського світу та людяності загалом. Потрібна розширена богословська програма та практична робота з втілення християнських цінностей у реаліях сучасного буття. Лише реальні загальноцерковні проекти, місіонерське служіння, суспільно-політична активність православних християн здатні наблизити наше суспільство до здобуття духовних пріоритетів буття. Християни повинні не лише декларувати про важливість духовних цінностей. Без ідеологічних спонукань та політичної маніпуляції  вони повинні свідомо з відповідальністю перед Богом у повсякденному бутті жити за нормами та орієнтирами Святої Русі. Християнська соціальна думка, розглядаючи ідею Святої Русі торкається найважливішої проблеми збереження самобутньої православної цивілізації в умовах стрімкого процесу політико-правової, економічної й культурно-інформаційної глобалізації. Свята Русь — це не лише філософська та релігійна розмова про події минулого, це перш за все побудова нині сущого і прогнозування майбутнього християнського світу.

По-друге, у той час коли ліберальна ідеологія задає програму відчуження людини від природи, духовних питань, віддаляє людину від духовних змістів, заміщаючи їх мертвою, механічною матерією, масовою культурою розваги та корисливості, ідея Святої Русі актуалізує служіння людини Богові, усьому людству та рідній землі. Історичний розвиток християнського богослов’я та православної соціальної думки свідчить, що християнське богослов’я виявляється здатним пояснити не тільки духовні пошуки людини, але й перетворення у соціально-політичні сфері суспільства. Не тільки актуалізація духовного поняття Святої Русі, але й побудова соціальної плоті православної цивілізації, може стати серцевиною сучасного життя наших народів. Християнська спільнота повинна усвідомити власний унікальний шлях до Бога в нових складних умовах глобального світу; осмислити свою відповідальність перед Творцем за збереження рідної Церкви; збагнути власну значущість, силу, вагу, творчість та натхнення.

Протоієрей Діонісій Мартишин
(духовно-просвітницький Центр імені Святих Апостолів)