Шлях президента

Колись спокійна Білорусь, буквально, на очах закипає. Події останніх місяців правління незмінного Лукашенка у черговий раз переконують, що будь-які авторитарні системи рано чи пізно закінчуються тяжкими, хворобливими виплатами «по векселях». Незважаючи на переконаність інших товаришів в тому, що в Білорусі побудована ефективна система управління, насправді усе виглядає абсолютно інакше. Лукашенко завжди жив у борг. І тільки. Усі його «інновації» зводилися виключно до безвідплатних запозичень у сусіда.

Останні кроки системи Лукашенка просто вражаючі. Спочатку була груба,  безглузда, нещадна і кривава  фінальна точка в останніх президентських виборах.  19 грудня 2010 року центральні мінські вулиці були политі кров’ю мирних людей. Тисячі побитих, сотні заарештованих. Спецоперація — що формально нібито присікає спробу міфічного заколоту — була ретельно підготовлена. Що само по собі шокувало і внутрішній, і зовнішній світ.

Навіть найзакореніліші прагматики і циніки, що розглядають будь-які міждержавні відносини виключно через призму отримання конкретного доходу, відвернулися від бацькі. Але йому здалося замало просто пустити кров неспокійним громадянам. Упродовж майже трьох місяців по усій Білорусі йшли масові арешти, обшуки і допити активістів будь-яких альтернативних рухів. Не лише опозиційних. В’язниці для майже усіх альтернативних кандидатів в президенти. Підписки про невиїзд для тисяч рядових активістів. Усе це — прямий результат оскільки званої «елегантної перемоги»  людини, якій неконтрольований ніким ЦВК приписав результат в 86% підтримки. Аналізувати цю цифру безглуздо.

Після виборів сталося різке наростання фінансової кризи в одній окремо взятій країні. Періодично проблеми виникають в національних економіках багатьох країн. Але Білорусь «захворіла» на тлі власного повного здоров’я.  Виявилось, що ця країна — дійсно банальний «дотаційний проект». Дають гроші — країна живе. Ні — починаються катастрофічні проблеми. Зараз має місце різке зростання внутрішнього дефіциту. Грошей немає взагалі. Ні на що. Ринки для білоруських товарів поступово закриваються.  Національна валюта де-факто девальвується. Банки відмовляються продавати валюту. Обмінні пункти закриваються напередодні банальних людських штурмів. У магазинах ажіотажні черги і істерія. Продуктові товари нестримно розбираються. Ніхто нікому вже не вірить. Пропаганда не може погасити панічні настрої.

Нарешті, третій — найстрашніший — штрих, об’єм­но характеризуючий «лукашенків фінал», який вже самореалізується, але ще принесе багато великих і малих проблем. Страшний вибух в перегонах пересадкових станцій метрополітену «Жовтнева» і «Купаловская». Білорусь ніколи ще у своїй новітній історії не зустрічалася з таким явищем. Країна не готова до цього ні морально, ні організаційно. Адже це не Москва, яка не раз переживала подібне.  А головне — ніхто не зможе виразно відповісти на ключове питання «навіщо»? Тим паче, що відразу починали працювати дивні версії.

Вибух дійсно стався в самому центрі Мінська. Поруч — дійсно розташована резиденція президента Лукашенка. Деякі спостерігачі з такого банального факту блискавично зробили фундаментальний висновок — це «теракт, спрямований виключно проти АГ». Але чому? Хіба Лукашенко їздить у метро? Хіба для проїзду його кавалькади вулиці Мінська не «чистять» від роззяв?  Безглузді питання і безглузді відповіді — вбивати простих людей заради залякування людини, що ніколи не перетинається з цими людьми і має найбільшу особисту охорону в Європі? 

Білоруська пропаганда (досить примітивна і розрахована виключно на внутрішнього користувача) намагається пов’язати вибух і резиденцію в єдине ціле. І ключовий висновок: «це, поза сумнівом, теракт, розрахований на страх Лукашенка».  Згоден, теракт. Питання — чий?

Відразу про головне. У Білорусі сьогодні немає ніяких реальних підпільних груп, немає «гарячих точок». що провокують яку-небудь напруженість. У країні немає міжнаціональних, міжрасових, міжрелігійних, інших конфліктів. Це не Росія. Білорусь не веде ніяких воєн.  Ні внутрішніх, ні зовнішніх. Усередині білоруської опозиції немає радикальних течій. І опозиціонерів місцевих  — як професійних революціонерів — не існує вже років десять. Єдиний з «нових білорусів», хто реально міг скласти якийсь радикальний революційний  план — перший віце-спікер парламенту Віктор Гончар — загадково зник восени 1999 року.

У будь-якому випадку, якщо говорити про сьогоднішній день, то після масштабного розгрому опозиції, ініційованого досить неадекватним для міжнародного загалу Лукашенком в грудні минулого року, її сьогодні в Білорусі взагалі немає. Вся вона — на домашньому арешті. Чи за межами країни. Чи просто тремтить. Чи спить. Підсумковий висновок не вимагає особливої інтелектуальної напруги — в сучасній Білорусі апріорі немає альтернативних груп, здатних забезпечити реалізацію завдання, в результаті якої гине 12 чоловік і 149 отримують важкі поранення.

А що є? Як версія. Потужна, ресурсна насичена, але інтелектуально украй слабка спецслужба — назва ролі не грає. Вона зараз в Білорусі, по суті, єдина — а усі стандартні і класичні  силовики (КДБ, МВС, Держконтроль, Генпрокуратура) виконують, швидше, оперативно-забезпечувальні  функції при цій спецслужбі. Між класичними силовиками, звичайно, періодично спалахують жорстокі війни  за право «кришувати» того або іншого бізнесмена. Втім, суть не в цьому. А в тому, що у Лукашенка до сьогоднішнього дня виникла просто таки нерозв’язна проблема — як забезпечити ресурсами власний четвертий термін?  А проблема — якщо судити по тому, що відбувається в білоруській економіці — дійсно дуже складна для реалізації.

Днями Рада міністрів Єврозони має провести голосування щодо введення жорстких економічних санкцій проти Білорусі. У зв’язку з масштабними знущаннями Лукашенко з опозиції. По суті, йшлося про повне закриття ринків для Білорусі. На тлі того, що і росіяни нині дуже жорстко (у фінансовому плані) розмовляють  з владою Білорусі — підсумковий тренд абсолютно зрозумілий: жорстокий економічний колапс. Друга проблема: стрімке  зростання соціального невдоволення. Люди вже буквально готові штурмувати магазини, банки, обмінники, ринки. Їх сильно напружує гра з валютними курсами і дефіцит товарів в магазинах. Соціальне невдоволення в такому масштабі — це не звична для Лукашенка гра — побиття тысячі опозиціонерів на майдані.

І воно вже стає некерованим. Адже ресурсів у країни немає. Третя проблема: Лукашенко треба все-таки поставити ефектну точку в арештному трилері, яким завершилися президентські вибори. Про це я вже говорив — людей брали пачками, саджали в СІЗО КДБ, не допускали адвокатів, катували. Тепер усе це необхідно виправдати. 

Теракт в метро — ідеальне, як це ні цинічно, грубо і бридко звучить — технологічне рішення.  Для зовнішнього користувача — «в Білорусі починає піднімати голову радикалізм. Його природа невідома, але висновок очевидний:  тільки незмінний Лукашенко — гарант стабільності. А значить, потрібно закрити очі на його криваві дії і підтримати фінансово».

Для внутрішнього користувача буде негайне ведення надзвичайного стану, що різко забороняє усі ці спроби добратися до обмінних пунктів. Чи якось виразити своє обурення. Цілком відчутні дивіденди. І ще дещо. Є така людина — Віктор Лукашенко (старший син).  Саме він нині контролює, скажімо так, силове крило клану Лукашенка. Не сам по собі. Не самостійний він, звичайно. Без батька нічого не робить. Але нитки тримає. Нитки, що явно ведуть до організаторів. Ідея теракту, місце, підготовка, спосіб і наступне тотальне відключення мобільного зв’язку по усьому місту — прямі вказівки на те, що усе це жорстко контролювалося і переслідувало базову мету — провокацію максимальних панічних настроїв.  Про стрілочників, яких вже затримали мову вести не будемо. І про «зовнішній слід» про який вже заявив Лукашенко-старший, теж. Через очевидну сумнівність.

Зрозуміло, це лише здогадки. Все-таки йдеться про президента сусідньої країни. Просто елементарний аналіз плюсів і мінусів для конкретних людей. Адже ніхто не може здійснювати ретельно продумані теракти. Теракти — навіть постановочні — це завжди  чиєсь конкретне завдання з планами, що далеко йдуть. Завжди, адже і є цілком чітка відповідь — кому це вигідна саме зараз і тут? Стосовно Білорусі — нікому. Окрім однієї людини.

Як ця людина закінчить свою дивну кар’єру? А варіантів-то у нього не так багато. Всього два. «Шлях Милошевича» (через публічний і дуже принизливий міжнародний суд, який, поза сумнівом, доведе і причетність до ексцесів, і наявність величезного особистого статку). «Шлях Чаушеску», коли натовп, доведений до несамовитості маніакальними бажаннями цієї людини утриматися у влади за всяку ціну,  просто розтерзає його.  На жаль, авторитарні режими — і сьогоднішні події в Єгипті, Лівії, Тунісі, інших країнах — незмінно закінчуються кривавими трагедіями. Такий історичний закон. Білорусь йде цим шляхом.

Михайло Подоляк