НОТАТКИ ДО БІОГРАФІЧНИХ РОЗДУМІВ ПАВЛА ГЛАЗОВОГО

Автор і співавтори.
Мал. Валерія Зелінського

 

- За час роботи в “Перці” багато було написано, але не багато побачило світ, - казав якось Павло Прокопович, згадуючи ті часи.

- Хоча, - тут же додавав поет, - дивлячись з якого боку до цього підійти, бо те, що здається тепер замалим, тоді це було чи не найбільш можливим, а може навіть й надможливим. Хто зараз тобі скаже, що видати якусь збірку, коли маєш гроші - велика дивина? А тоді за кожним друкованим папірцем слідкувало неусипне око цензури та сумнозвісного комітету. Навіть друкарські машинки на свята опечатувались і здавались на зберігання до сейфів.

Та все ж гріх скаржитись на увагу до моєї творчості, бо коли виходила якась збірка, то вона мала наклад, похвалитися яким вже у наші часи навряд чи зможе якесь видання такого ж формату. Я веду мову про десятки і сотні тисяч примірників. А коли додати, що вони на полицях книгарень не залежувались, то з певністю можна стверджувати не тільки про їх популярність, але й потребу у випуску значно більших тиражів. Однак, наклад видань у ті часи строго регламентувався і ніхто не звертав особливої уваги на читацькі потреби.

Працюючи в “Перці”, у 1957 році вдалось надрукувати лише збірку “Великі цяці” в серії “Бібліотека “Перця”, зате стотисячним тиражем. Ось і весь друкований гумор.

А до того, як закінчив у 1954 році роботу над казкою “Про відважного Барвінка і коника Дзвоника”, то в наступному - 1956-му мені дали замовлення від видавництва ЦК ЛКСМУ “Молодь” на переклад українською “Старика Хоттабича” Лазаря Лагіна (Лазар Йосипович Гінзбург - прим. авт.). Але ж це не мій твір, а лише переклад. В молоху житейських перипетій десь загубився мій особистий примірник цієї книги.

Проте, з дитячими творами було простіше і одночасно складно, бо без “важелів впливу”, як це модно зараз говорити, без титулу, без роду і племені, в царину дитячої літератури просто не пускали. Мало того, що в списку авторів першим себе ставив партійний функціонер, та ще й художня братія вже з обкладинки видання себе виставляла за автора.

- Посидь хвилиночку, - сказав дещо стурбовано поет, - я зараз повернусь.

Повернувся Павло Прокопович, як завжди швидко, бо абсолютно точно знав, де і в якому місці його дому знаходиться кожна дрібничка. Приносить зшиті разом два дитячі видання: “Пушок і Дружок” та “Старі друзі”.

- Ось подивись, ось полюбуйся! - збуджено звертається до мене і подає до рук зшиток. - Зверни увагу: хто автор?

- Георгій Карлов, - відповідаю зразу, тільки глянувши у верхню частину кольорової обкладинки.

- А тепер зверни увагу на титульну сторінку і розмір шрифту з прізвищем художника та прізвищами авторів тексту, - у розпачі продовжував говорити Павло Прокопович, - і тут, як бачимо, товаріщ Карлов теж головний… Той Карлов - такий Карлов, як ми з тобою папуаси, бо боявся свого істинного прізвища більше, ніж чорт ладану, а тому і взяв собі в основу нового шмат імені Карла Маркса. Маківчук теж був із тієї ж “української” породи. Ось і злигалися в оборудці два “щирих слов’янина”.

Користуючись своїми адміністративними важелями, Маківчук став “головним архітектором” казок “Пушок і Дружок” та “Старі друзі”. Та ба, пішов навіть далі, бо віддав ілюструвати твори на поталу Карлова. А той проілюстрував так, що вийшов автором обох казок, а вже нібито тексти до його ілюстрацій склали якісь там Маківчук та взагалі маловідомий, коли не приблудний - Глазовий.

Тільки поміть, як один шахрай швидко знаходить іншого! Та й в шахрайському ремеслі вони умудряються один в одного на голові їздити, бо коли вперше побачив вже готову книгу мій “співавтор”, у нього від обурення навіть горб надувся. Проте, проковтнув, бо він у текстах навіть власної коми не поставив і йому на долю видання було начхати. Та й саме “обурення” було відверто демонстративним, бо дуже тхнуло душком змови. А через рік ця історія повторилась знову, вже в “Старих друзях”. І тоді я нарешті зрозумів, що двоє старих шахраїв-одноплемінників водять мене просто “за носа”.

Ось таке нахабне крадійство мало місце ще з радянських часів, а тому не дивуйся, що сучасні злодії такі вправні у цьому мистецтві - у них древня суто етнічна геніологія.

- Однак, для нашого брата “двічі наступить на одні граблі” замало. Бог, кажуть, любить трійцю, - розсміявся поет.

Показую якось машинопис свого “Барвінка” Богдану Чалому. У того аж зіниці розбіглися, коли уважно почитав твір.

Ось Чалий і каже:

- Візьми мене у співавтори і я книгу миттєво надрукую. У нього дійсно були можливості видавати книги, але про те, що він перший автор у нас навіть мова не йшла, бо мій безперечний авторський пріоритет розумівся самим собою.

- Взяв на свою голову! - понурившись, додав Павло Прокопович, - бо коли принесли мені авторські примірники виплеканого і вистражданого мною “Барвінка”, то з’ясувалось, що я взагалі другорядний автор. Богдан Чалий, виявляється, “ідейний натхненник” твору, бо його прізвище стояло першим у всіх реквізитах книги.

Титульна сторінка казки “Про відважного Барвінка і коника Дзвоника”. Правки на сторінці зроблені автором казки - Павлом Глазовим власноруч

Ось тоді я й сказав собі: - Годі! Після цього випадку, розмов про творчу співдружність я більше ніколи навіть на дух не сприймав, бо ледь не став лише тим знаменитий, що був дуже добре битий, коли не морально потрощений своїми “колегами по перу”.

Час показав, що моє рішення і мій вибір були правильними та справедливими, бо згодом з’явились ще одні пригоди Барвінка з-під пера вже самого Чалого. Не вгомонився мій тепер колишній товариш і вирішив показати всім, “де раки зимують” - у вирії! Почалась тяганина, про яку важко і гидко згадувати.

- І тобі не раджу попадатись у ловчі ями шахраїв! - звернувся до мене Павло Прокопович. - Будь-який короткий та простий шлях до видання твого твору, завжди пролягатиме до його остаточного забуття. Вже виросли й постаріли маленькі читачі “Пушка і Дружка”, а повторного видання цієї книги не було й досі. Отже - повне забуття! - зітхнув скривджений поет.

Те саме трапилось і з “Барвінком”, якщо не враховувати окремого випуску скороченого його варіанту комлектом із 16 ілюстрованих кольорових листівок у видавництві “Мистецтво” 1965 року, де вже в той час я працював особисто. Називався цей комлект накладом у п’ятдесят тисяч примірників “Про відважного Барвінка і коника-Дзвоника”.

- У шістдесят п’ятому я купив його в кіоску “Союздрук”! - вигукую я, аж підскочивши зі стільця. І, звертаючись до Павла Прокоповича, кажу:

- Мені тоді було одинадцять років, але я й до цього часу пам’ятаю деякі рядочки. В знак підтвердження своїх слів, я зачитав чотири рядочки з “Барвінка”:

І тут Довгоносик до трону підліз.
Всі ноги побиті, розквашений ніс.
Заскиглив: - О царю! Наруга яка!
Твій ворог Барвінок убив Будяка.

Павло Прокопович у щирій посмішці аж розтанув. Поету явно полестила така поетична вставка в розмову з мого боку. Перед ним сидів колишній читач-підліток його твору, котрий через все своє життя проніс коротенькі, але милозвучні рядочки вірша.