ДУМА ПРО РЕФОРМИ

Аграрна реформа

Ні для кого не є таємницею, що українська земля, зокрема чорноземи — є найбільшим національним багатством. Проте, на цій землі живуть зовсім не багаті люди. І в цьому, на перший погляд, парадокс українського бюрократичного реформаторства.

З самого початку, так би мовити, зі старту реформ, найбільше палких промов, під скляним куполом парламенту пролунало саме про захист села. Напевно, цій тематиці за минулі двадцять років було присвячено найбільшу кількість державних і урядових програм. І який з того результат?

На початку 90-х українські політики чітко визначили «корінь зла», який є головним гальмом до процвітання села і заможного життя селян — радянські колгоспи. І влада практично миттєво заходилася реформувати. Замість колгоспів були утворені КСП та агрофірми, проте — селянин, у підсумку цих перетворень, не став ні реальним співвласником, ні, тим більше, хазяїном результатів своєї праці.

Більш того, виробництво продуктів харчування, тобто товару, який виробляють селяни, досі відрізняється тим, що на нього зберігається директивне, по суті, ціноутворення. Щоправда, всі уряди на початку 90-х, «компенсували» різницю у ціноутворенні за рахунок прямих дотацій, а потім їх змінили держзамовленням. Але ці кроки, попри «крокодилячі сльози» політиканів, мали прямим наслідком вимивання обігових коштів аграрних підприємств та створення ситуації штучного банкрутства. Тобто, більшість сільських виробників були вимушені працювати і виживати у екстремальних умовах, коли на практиці держава фактично робила все можливе для знищення галузі, як такої.

Але з високих трибун було кинуто в народ нове гасло, модне на той час, — про народну приватизацію, тобто розпаювання. Що від того реально отримали селяни? Так, дійсно, фактично всі номінально отримали свою невелику частку землі, на якій мають цілковите право вести своє господарство, або здавати в оренду. Насправді ж переважна більшість селян матеріально не спроможна обробити цю землю, бо немає коштів ні на техніку, ні на пальне, ні на насіння, ні на добрива. Отже, реформаторські пориви влади щодо так званої соціальної справедливості для селян вилилися насправді у створення нового кримінального бізнесу — тіньового ринку землі.

Але, як бачимо, — на підході новий реформаторський крок: впровадження повноцінної приватної власності на землю і легалізація ринку землі сільськогосподарського призначення. Що виграють від того селяни вже зараз припустити не важко. Проте, вочевидь ті, хто за допомогою кримінальних схем вже стали тіньовими землевласниками — точно не постраждають, як не отримає жодних зисків державна казна. Бо така стійка тенденція українського «реформаторства».

Про це, наприклад, наочно свідчить така «дрібничка». Загальновідомо, що аграрне виробництво є таким, що відноситься до бізнесу високих ризиків. Результат технологічного циклу, попри найновітні технології, залишається залежним від багатьох природних факторів. Зокрема кліматичних, бо ніхто не може гарантувати, що не виникне засуха або повень, які знищать врожай або залишать тварин без фуражу. Ніхто не гарантований навіть від епідемій, адже їхні збудники постійно мутують, стають стійкими до засобів захисту. В усьому світі ця проблема давно вирішена за допомогою страхування ризиків. Це дозволяє виробникові компенсувати збитки та поновити виробничий цикл. Проте, в Україні цього не тільки немає, але про таке страхування не йдеться взагалі. Навіть у палких промовах реформаторів, які періодично збираються на Банковій. Як і не йдеться про розвиток ринку агросервісу, без якого також просто неможливе будь-яке ефективне сільгоспвиробництво.

А відтак, виникає логічне питання: для кого і з якою справжньою метою готується чергова аграрна реформа? Чи не перетворить вона селян на справжніх сільських пролетарів, про яких так мріяли ідейні батьки комуністичної ідеології Ленін, Троцький, Сталін?

 

Податкова реформа

Будь-яка ринкова економічна модель передбачає, що податки — це суспільний компроміс між державою і громадянами. Бо податки громадяни сплачують, щоб держава мала можливість виконувати свої функції, захищаючи інтереси платників податків.

Чи виконує ці функції українська держава? Очевидно, що більшість платників податків не роздумуючи дасть негативну відповідь.

Отже, не важко зрозуміти, що першопричина хронічних проблем, які переслідують національну бюджетну систему є, окрім казнокрадства, невиконання державою своєї головної функції, тобто хронічний конфлікт між нею і громадянами.

Наразі ми вже котрий рік поспіль чуємо мантри політиканів про реформу бюджетної системи. Проте, ніхто досі не зміг сформулювати таку бюджетну модель, яка б захищала природні інтереси платників податків, а не слугувала невичерпним джерелом кримінального збагачення чиновників та їхнього оточення. Вся дискусія зводиться до варіантів перерозподілу суспільних коштів між чиновницькими кланами, які контролюють центральну владу та місцевими князьками, яких чомусь прийнято називати «місцевими громадами».

Таким чином, від самого початку до сьогодні в Україні існує податкова система, принцип якої сформулював літературний герой Михайла Булгакова Шариков: «забрати і розділити… по справедливості».

Саме проблеми з наповненням бюджету і реальними потребами є стимулом, який продукує завищену фіскальну функцію податкової системи.

Ідеологію «забрати якомога більше» закладено і у чинний Податковий кодекс. Інша ідеологема, якою керувався авторський колектив цього законодавчого акту: кожен потенційний платник податків — злочинець за визначенням. Матеріальним доказом цього є очевидне порушення конституційного принципу рівноправ’я між платником податків та податківцем.

Окремої уваги заслуговує позиція законодавця, тобто української держави, до малого бізнесу, тобто частини громадян, платників податків. Притому — чималої частини, яка на момент ухвалення Податкового кодексу становила, згідно з офіційними даними Держкомстату, не один мільйон. А саме: самозайнятих осіб — 3,5 млн., платників податків на малих підприємствах — більше 4 млн. осіб. Тобто, той сектор економіки, який прийнято називати малим бізнесом прямо зачіпає життєві інтереси майже 8 мільйонів українських громадян-виборців. Тим не менше, саме ця категорія населення у виступах державних чиновників і народних депутатів від владної більшості публічно класифікувалася не інакше, як криміногенна. І згідно з такою позицією держави щодо цих громадян накладалися найбільші обмеження на бізнесову діяльність та прямі заборони. Як тоді сказав прем’єр Микола Азаров, мовляв, нехай йдуть працювати на заводи. Тобто, очевидно, що «ринкове мислення» нинішнього державного керівництва не просунулося за останні 20 років далі прагнення поголовної люмпенізації всієї країни.

Цілком закономірно, що таке ставлення влади до народу, який її ж і обрав, викликало масові протести. Податковий Майдан, який тривав декілька місяців, змусив можновладців піти на деякі поступки, які, в принципі, не вирішували проблему. Власне, існування малого бізнесу в Україні й зараз під великим питанням.

Втім, не тільки малого. Після введення в дію Податкового кодексу проблеми виникли й у тих, хто має середній бізнес. Адже, неадекватне розширення прав податківців закономірно сприяє безкарним та невмотивованим перевищенням влади, стимулює корупцію.

Судячи з усього, не отримав очікуваних надходжень і державний бюджет. Уряд невпинно нарощує внутрішні та зовнішні запозичення. Немає жодних ознак реального, а не інфляційного зростання виробництва товарів і послуг на внутрішньому ринку. Стрімке зростання негативного сальдо зовнішньоторговельного балансу означає, що не намітилося й позитивних змін і у нарощуванні експортного потенціалу України.

Отже, за підсумками півріччя, яке минуло після введення в дію нового податкового законодавства, можна стверджувати, що податкова реформа фактично зазнала фіаско. Це також підтверджується численними висновками аналітиків, які прогнозують вже восени стрімке наростання кризових явищ.

На цьому тлі уряд терміново розпочав пенсійну реформу. Ідеологія урядових ініціатив не відрізняється оригінальністю. Тобто, не йдеться про відмову від комуністичної бюрократично-розподільчої системи пенсійного забезпечення, яку чомусь називають «солідарною», а про її консервацію. Реальний дефіцит Пенсійного фонду пропонується зменшити за рахунок більшості громадян, які й без того отримують мізерні пенсії. Як панацея — запропоновано(посилаючись, звісно, на «світовий досвід«) збільшити так званий трудовий стаж та терміни виходу на пенсію за віком. При цьому у заповідній недоторканості залишаються надвисокі «персональні» пенсії номенклатури. Притому відбувається свідома підміна понять: номенклатурні пенсії, мовляв, чіпати не можна, бо це порушення Конституції, а пропозицій щодо фактичного зменшення конституційних гарантій мільйонів громадян — це абсолютно нормально й конституційно.

Хоча, якщо звернутися до досвіду інших країн та об’єк­тивних економічних законів, ідеологія такої реформи мала б бути зовсім іншою.

Зокрема, так званий механізм нарахування пенсій «за особливі заслуги» — це рудимент комуністичного минулого. В більшості країн замість номенклатурних привілеїв існує інститут персональних стипендій, які призначаються індивідуально і відкрито рішенням колегіального органу влади і не фінансуються з коштів пенсійного фонду.

Іншим продуктивним шляхом наповнення пенсійного фонду у класичній солідарній системі є зростання оплати праці та збільшення кількості зайнятого населення. Але в українських умовах чинне податкове законодавство стимулює зовсім протилежне.

Класичним рішенням проблеми пенсійного фонду є також зменшення відрахувань з роботодавця і переведення цього навантаження на громадянина, який має вибір, який процент зі свого доходу відраховувати на майбутню пенсію.

Врешті, державний пенсійний фонд має бути виведений за межі розпорядчої функції уряду і виконувати функцію державної страхової установи, яка має своє правління та наглядову раду. Внески громадян у неї гарантуються національним банком країни. В більшості так званих розвинутих країн світу ці фонди є активними суб’єктами інвестиційної діяльності, вкладаючи страхові кошти у прибуткові проекти і заробляючи на тому дивіденди, які не обкладаються податками і розподіляються між громадянами-вкладниками.

Проте, навіть натяку на ці класичні схеми — ми, як би не намагалися, не знайдемо у законодавчих пропозиціях уряду проФФесіоналів. І, напевно, не варто сподіватися, що розгляд законопроекту у парламенті суттєво змінить його ідеологію. Бо це абсолютно не відповідає ідеологічному баченню української влади, яке залишається незмінним всі двадцять років існування української держави. Незмінним, незалежно від персоналій та кольорів партійних прапорів.

Проте, чіткий вектор українських «реформ» дає можливість кожному громадянину чітко побачити, яку саме державу будує влада його руками.

Демократія — це влада народу. Тобто, пряма й безпосередня залежність влади від волі й уподобань більшості громадян-виборців. Така влада природно захищає права кожного громадянина.

Клептократія — це влада крадіїв, тобто система влади в умовах якої корупція, фінансові зловживання державних чиновників стають основним стрижнем життя суспільства. В клептократичній державі основні державні рішення ухвалюються в інтересах вузької купки осіб, які цією державою керують.

Сергій Дмитриченко,
«Аратта-Україна»