Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Золотий вересень» 1939 кривавий червень 1941

Наша газета вже опублікуала частину матеріалів про звірства радянської влади у Західній Україні напередодні радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. Друга частина матеріалів ще повніше розкриває бузувірські методи керівників СРСР в упокоренні українського визвольного руху.

ЛЬВІВ

«Письмо не в силі зобразити тих страхіть і тортур, що їх перетерпіли загинувші тисячі жертв большевицького терору у львівських тюрмах. Це можна тільки пережити або бачити. Точно числа і прізвищ закатованих не знаємо. Покищо подаємо тільки перші, на швидку руку зібрані відомості про тих, що згинули в казематах львівських тюрем НКВД.

У тюрмі при вул. Сапіги і Лонцького знайдено в камерах кількасот постріляних і змасакрованих мужчин, жінок і дітей. Частину помордованих пізнали їхні родини й поховали, незідентифікованих поховано в спільній братській могилі. Ці жертви львів’яни оглядали вже в суботу 28 і в неділю 29 червня, тобто ще до приходу німецького війська. Теж знайдено на подвір’ї тюрми при вул. Сапіги і Лонцького закопані свіжі трупи. Число їх, покищо, ще не устійнено.

Нижче подаємо прізвища розстріляних НКВД у Львові, що їх родини впізнали і про смерть яких появились на мурах міста Львова жалібні повідомлення: 1. Юрій Шухевич, відомий співак-тенор, брат сл. п. Романа Шухевича-Чупринки, командира УПА, Юрій Ш. згинув 27 червня 1941 p., 2. Василь Бень, 55 літ, підполковник армії УНР, директор школи ім. Шашкевича у Львові, арештований 26 червня 1941 р. і того ж дня розстріляний, 3. Григорій Кухар, магістер прав, 29 л., кол. ревізор Ревізійного Союзу Українських Кооператив, головний бухгалтер Медінституту, 4. Євстахій Струк, 32 p., директор Медінституту, 5. Михайло Лизунець, 43 p., старшина Української Галицької Армії, бухгалтер Медінституту, 6. інж. Василь Ґеник-Березовський, науковий працівник Етнографічного Інституту, 7. Данило Костецький, 35 л., л., урядничка, 11. Теодор Мацько, студ. мед., 12. Степан Масний студ. мед., 19 л., 13. о. д-р Микола Конрад, проф. Богословської Академії у Львові, 14. Володимир Прийма, дяк, 15. Михайло Козляток, 16. Василь Климчук, господар з Подзимира, пов. Сокаль, 17.   Іван   Мивальчук,  учитель   з   Мервич,   пов.   Львів, 18. Юрій Брей, селянин з с. Вороцова, пов. Львів, 19. Гнатович, сторож банку, уродженець села Парипси, 20 л., 20. Михайло Верхола, 27 л., 21. Степан Маркусь, 21. Іван Маркусь, 23. д-р Михайло Звір, 24. Ярослав Галапац, 25. Зиновій Сачик, 26. Мирон Пеленський, 27. Юрій Малиновський, 28. Іван Кушнір, секретар проф. спілки міста Львова, діяч Української Соціял-Демократичної Партії, 29. д-р Богдан Чайковський, син відомого письменника Андрія Чайковського, адвокат в Сокалі, співробітник етнографічного музею Академії Наук УРСР, 30. Лонгин Сторожук, нар. 1912 p., студент Богословії, урядовець, 31. Іван Свірський, інженер».

(«Українські  Щоденні Вісті», 5  і  10 липня  1941).

«Мене арештувало НКВД у Старих Бродах 21. 12. 1940 року звідки я діставсь почерез золочівську та замарстинівську тюрми до тюрми при вул. Лонцкого. 6 червня 1941 року мене перевезено до тюрми при вул. Казимирівській так званих «Бриґідок». У камері ч. 84 сиділо багато українських та польських в’язнів. Коли 22 червня вибухла війна, ми ще все сиділи на Бриґідках. Розстрілювати в’язнів почало НКВД у вівторок 24 червня. Стріляли в’язнів в камерах, викрикуючи при тому «ложісь ліцом к зємлє». На нашій камері вбито тоді двох в’язнів а трьох поранено. Двох поранених викликано в ночі і вони вже не повернулися назад на камеру. Щоб заглушити постріли енкаведисти пустили на подвір’ї в рух мотори авт та тракторів. Масакри в’язнів тривали цілими ночами аж до суботи ранку 28 червня 1941 року. В день викликувано в’язнів з камери, мовляв, «Сталін видав маніфест» і їх звільняється додому. Як пізніше показалось, ніхто з в’язнів додому не повернувся. Коли мене викликано в суботу дня 28 червня на камері із 115-ти в’язнів залишилось лише двох. Викликавши мене з камери, чотирьох енкаведистів завело мене на вартівню де вже чекало 16 в’язнів, що мали повикручувані в зад руки та пов’язані дротом. Те саме зроблено і зі мною. За кілька хвилин нас всіх виведено на подвір’я а опісля сходами у підвали тюрми. Там я побачив страшну сцену: багато трупів, яких розстріляно та змасакровано різними способами. Нам наказали обернутись лицем до стіни. На вид цієї гори трупів з порозбиваними головами я втратив свідомість і впав на мертвих. Опритомнів аж у неділю 29 червня 1941 року коло години 8 ранку».

Т. Д., Франція. («Шлях  перемоги»,  28  лютого 1960).

Тюрма при вул. Яховича у Львові мала за большевиків назву «тюрма ч. 4» і в ній було напередодні війни коло 1000 в’язнів. Були це в’язні засуджені на короткі і довгі реченці — від кількох місяців до десять років, переважно за прогули і «політичні злочини». Було теж багато ще незасуджених, яких слідство вже було закінчилось і вони мали бути відправлені на заслання.

В понеділок вранці, вже після втечі большевиків з міста, члени родин арештованих увійшли до в’язниці, з якої ще в неділю вечером було втікло коло 80 в’язнів. Увійшовши, люди побачили таку картину: тут же біля входу від вул. Яховича, на загородженому місці подвір’я була свіжо присипана могила 5 на 6 метрів. З могили стирчав лікоть у синій сорочці, розносився тяжкий сопух людських тіл. У в’язничному корпусі знайдено всі камери відкритими й закидані одежею та всякими речами. По цих горах білизни, штанів, плащів, коців ходили жінки й чоловіки голосно ридаючи над кожним розпізнаним предметом своїх близьких. Зідентифіковано такі жертви: 1. Яків Цьвірінькало, 2. Степан Хомин, 3. Дмитро Бедрій, 4. Ізидор Ціцяла, 5. Осип Шинаровський, 6. Петро Мельник, 7. Семен Футь, 8. Микола Гарапа, 9. Мирослав Вендиш, 10. Степан Пельц, 11. Володимир Бебела, 12. Юрій Кіт, 13. Павло Кобрин, 14. Стефанія Дулеба, 18 л., 15. Марія Яркма, 19 л., 16. Текля Бідула, 20 л., (останні три жертви-дівчата з с. Ланшин, пов. Бережани).

(«Українські  Щоденні  Вісті»,  12 -липня  1941   і «Краківські Вісті», ч. 171, 7 серпня 1941).

У місяці червні 1941 року ми приїхали з села.... до Львова на похорон тих тисяч жертв московських людоморів. Я ходив по тюрмах міста й бачив власними очима понівечені тіла нещасних людей. На подвір’ї тюрми була ціла гора трупів, в яких були повідрізувані язики, виколені очі, в головах позабивані цвяхи. Деякі мали стягнену з ніг і рук шкіру. Відрізані в жінок груди були поприбивані цвяхами до тіла чоловіків, вагітним жінкам вийнято плід і вкладено його до розпореного живота чоловіків. Я побачив трупи двох моїх односельчан, яких зварили в кітлі живцем.

Опісля я пішов до так зв. Бриґідок, тюрми, в якій були замуровані пивниці з трупами. Трупи були так розложені, що важко було пізнати кого небудь з обличчя, пізнавали тільки по одежі й інших речах. Повітря було таке важке від труп’ячого запаху, що німецькі вояки закладали на обличчя протигазові маски.

Зі Львова я поїхав до містечка Щирця, розташованого на південь від столиці Західньої України і тут теж побачив двісті помордованих людей.

В’язнів зігнали... до стодоли та стайні польського священика і тут їх повбивали в нелюдський спосіб. Довкола стодоли був викопаний глибокий рів, в який скидали трупів. У стодолі я бачив трупи з повідрубуваними ногами й руками з здертою шкірою, повідрізуваними носами, язиками й вухами, деяким вирізано на плечах хрести, або здерто шкіру з голови разом з волоссям. Інші мали позабивані в п’яти довгі цвяхи, якими прибивають крокви. Стіни, дах і долівка стодоли були зляті й збризкані кров’ю. На долівці кров застигла на височині десять сантиметрів.

На стовпах у стайні, де слуги священика вішали кінську збрую, були прибиті поперечки й на них розіп’яті, поприбивані цвяхами тіла людей. Одні з них мали на голові ніби корону з колючого дроту, одного бачив я у ямі з гашеним вапном, де він загинув від його жари.

Врятувався в Щирці один чоловік, німий, який розказав нам знаками, як большевики замордували його батька й чотирьох братів. Він сам був зв’язаний колючим дротом і чекав на свою чергу, але кати вже не встигли його замучити, бо над’їхала німецька стежа. Біля стодоли стояли трактори, що їх большевицькі катюги пустили в рух і вони своїм гудінням заглушували крики мучених.

П. С., США. («Шлях  перемоги»,  20 березня   1960).

«В травні 1941 р. мене перенесли до іншої тюрми в цьому самому місті. Ця тюрма називалась Бриґідки і в ній було ув’язнених коло 13 тисяч людей. В неділю 22 червня 1941 р. ми почули стріли проти-летунської артилерії. Спершу ми думали, що це протилетунські вправи, але кілька годин згодом почали падати бомби на місто і ми знали, що це війна. Замість дотеперішнього одного стражника на коридорах розставлено п’ятьох. В обід цього ж самого дня сторожа почала викликати з келій в’язнів, заводила їх до пивниць і ми почули стріли, знак, що відбувається масовий розстріл. Ми могли дуже точно слідкувати за тим, що діється в пивницях, бо вікна моєї келії були тут же коло входу до пивниці. Весь день і ніч випроваджувано людей з келій.

Вночі на понеділок НКВД покинуло в’язницю. Тоді ми почали виломлювати замки і двері. Декому вдалося видобутись з келій і приблизно яких сто людей опинились у вівторок рано на подвір’ї в’язниці. З вікна моєї келії я бачив, як відділ сторожі НКВД увійшов головним в’язничним входом на подвір’я і почав стріляти до людей, що зібрались були там, вбиваючи відразу кілька десятків осіб. Решту, що залишилась на подвір’ї спрямували до келій і їм казали покластись лицем до підлоги. В середу мене теж викликали на розстріл. Щоб в останній хвилині рятуватись, я сказав сторожі, ще нема в келії людини з таким прізвищем. Коли ж вони прийшли вдруге я сказав, що в’язня з таким прізвищем вже було викликано попереднього дня, а що мої документи забрав якийсь НКВД-ист. В цей спосіб я спасся до суботи. В суботу в нашій келії із початкового числа 100 в’язнів осталось всього дванадцять.

Десь в середині критичного тижня я був свідком такої сцени. У в’язниці перебувала родина, що складалась з батька, матері і двоє дітей. Коли їх викликали на розстріл мати просила, щоб принаймні пощадили дітей, але вже вкоротці ціла родина була розстріляна.

Коли не стало місця в пивниці для переховування трупів, на подвір’ї в’язниці викопали яму і там скидали трупів. В’язнів уставляли над берегом ями, розстрілювали, а їх тіла падали до ями.

Під час згаданого тижня ми не діставали ніякої їжі і немало людей збожеволіло. В суботу ранком коли вже чути було німецьку артилерію з поблизу, НКВД покинуло тюрму. За якої пів години до в’язниці прийшли групи озброєних в коротку зброю людей, як ми згодом довідались — члени української націоналістичної організації, які визволили нас з тюрми. Я переховувався в пивниці катедри св. Юра. Покидаючи тюрму я побачив позабивані вікна пивниць і хотів туди заглянути. Але озброєний український партизан, що стояв на сторожі сказав мені: «Не дивись там, нема на це часу. Там повно трупів». На подвір’ї була засипана яма, десять метрів вширш і 15 вздовж. Йдучи по свіжому насипі можна було чути, що під тонкою верствою землі є людські тіла. Стіни навколо подвір’я були обризґані кров’ю.

(Зізнання Б. Казанівського перед дослідною комісією ПалатиРепрезентантівСША(Investigation of communist takeover and occupation of the Non-Russian nation of the U. S. S. R., Washington 1954, pp. 110 — 114).

Арештованих у Романові обвинувачували у приналежності до ОУН, але доказів не пред’являли.

Для прикладу треба сказати, що громадянина Б. Ш., 26 років, сина бідної вдови, чоловік якої помер ще в 1920 р. на тиф як вояк УГА десь під Жмеринкою, арештовано на весні 1941 р. і незабаром з Бібрки відставлено до слідчої тюрми (колишньої «поліційної«) у Львові при вул. Яховича, де його й застав вибух війни. Урятувався він чудом: у 1947 р. його вивезли з ріднею в Сибір (Тюменська область). Він розказував мені: «В нашій камері було жарко як у печі: у камері, де за Польщі сиділо яких 25 чоловік, тепер було їх від 90-100. Всі куняли на долівці лише в спідній білизні.

Німецькі літаки вже десь другий день бомбили місто. Кожного журило: «що з нами зроблять тепер?» Бо ж усі тут були лише у слідстві. Враз у полудне нам сказали «бєз вєщєй» вийти. Вели нас коридорами і сходами в підвал. Тут нас замкнули, пригнавши ще людей з двох інших камер. Можна було вже лиш стояти. Ми думали, що тут зібрали нас, щоб охоронити перед німецькими бомбами. Ще навіть хтось із львівських інтелігентів сказав: «Бачите, большевики не такі то звірі, як про них думають. Таж вони навіть про в’язнів подбали, щоб ті не гинули невинно від бомбардування...» Одначе незабаром виявилася страшна правда. Один з надслухувачів біля дверей враз заверещав несамовито: «Друзі, нас замуровують!» Стало тихо, мов маком сій. За дверима чути було справді глухі удари молотка та шарудіння кельні з вапном об цеглини. Я пропхався ближче дверей, щоб і собі послухати: надслухувачі не помилилися. Стало ясно, що цей підвал — це наш гріб. Хтось знайшов кусень хемічного олівця: кожен по черзі брав і писав мовчки собі на сорочці своє ім’я-прізвище, дату народження, адресу і таку ж адресу своїх рідних — при скупому світлі лямпочки над дверима. Потім затих стукіт молотка за дверима і електрична лампочка погасла. Минали хвилини, що видавалися годинами. Серце розривалося, як прощалися перед смертю добрі друзі. Чути було здушуване чоловіче ридання. Хтось збожеволів і став несамовито верещати. Інші до безтями гримали голими п’ястуками об двері. Повітря ставало все важче. Моєму сусідові пустилася з носа кров, він оперся об мене. Мені чогось так обридли всі довкруги, що я лиш сердито воркнув на нього. Інші теж стали такі самі неприязні. Тоді мені закрутилося в голові і я зісунувся біля стіни на долівку. Потім пам’ятаю лише, що я на хвилину прочуняв, як мене хтось, взявши попід пахи, волік сходами догори, а мої п’яти билися при тому об кам’яні сходи. Коли я опритомнів вдруге, то, розплющивши очі, помітив, що лежу на в’язничному подвір’ї під високим муром. Лежало тут вже близько півтора десятка таких в’язнів, як я. Декотрі сиділи вже оперті плечима об мур. Якісь чоловіки в уніформах совєтської міліції приволікали все нових в’язнів з підвалів під мур. Деякі вже зовсім не приходили до свідомости. Тими вже ніхто не турбувався. Інші розплющували очі і знову непритомніли. Двох чи трьох «міліціонерів» спішно перебігали від одного в’язня до другого, вливали з польової пляшки воду в рот, збризкували обличчя. У всіх їх рухах був помітний виразний поспіх. Хто з в’язнів міг піднестися вже на ноги, тому допомагали вдягти щось на себе з купи лахміття та виводили з подвір’я кудись за браму. З міста чути було постріли й час до часу лоскіт гусениць танків. «Міліціонери» говорили по-українському і зверталися до в’язнів словами «друже!» По деякому часі допомогли й мені вийти за браму. Мені сказали при тому: «Друже, тікайте звідси якнайскоріше, бо совєти ще в місті. Як вас зустрінуть, кажіть, що вас звільнило НКВД якраз із тюрми». Це були перебрані в міліційні уніформи наші люди з Винник і зі Львова».

О. Романівський, «Розділ з хроніки...», ст. 20-21)

Мене арештували 11 червня 1940 р. До нашого манастиря зайшли з витягненими револьверами аґенти НКВД, 8 чоловіків і одна жінка. Я вийшла їм назустріч і в першій хвилині подумала, що це бандити. Я поспитала: — «Що це таке?» — «Ми шукаємо за Оленою Вітер» — сказали енкаведисти. Вони мали з собою мою фотографію і зараз мене пізнали. Я була в чернечій одежі. Аґенти кинулися на мене, почали мене шарпати, здирати з мене рясу й лаяти: — «Скинь це, ти сволоч митрополича, сволоч петлюрівська!» Я пішла до моєї кімнати й переодяглася у чорну сукню. Заявили мені, що поїду з ними, але не дозволили мені нічого з собою взяти, навіть плаща. — «Ми тебе переодягнемо й пересвятимо» — казали. Також не дозволили мені видати Сестрам жадного розпорядження. Поки мене випровадили з дому, агентка (її називали Зіна) пішла до каплиці, збезчестила її та вкрала з престолу літургічну золоту ложечку. Мені казали сідати в авто. Коло мене сіла Зіна, тримаючи ввесь час звернений в мою сторону револьвер. Я сказала: — «Сховайте револьвер, я вам не втечу». — «Мовчи, бо як скажеш ще слово, порахуєш усі зуби» — почула я відповідь.

Мене завезли до будинку НКВД при Пелчинській вулиці, запровадили до якоїсь кімнати і там я просиділа більш-менш 3-4 години. До кімнати входили різні люди, оглядали мене та глумились надо мною. — «Монашка, монашка» — насміхалися. В 8-ій годині ввечорі взяли мене на допит, що тривав до 4-ої години ранку. Мені казали сидіти непорушно на стільці. Слідчі змінялися тричі й кожен з них вимагав, щоб я «призналася». Ставили мені три запити: 1. Чим ти провинилася супроти совєтської влади? 2. Відколи належиш до Організації Українських Націоналістів та які маєш зв’язки з закордоном? 3. Де ти сховала зброю?» Я, очевидячки, заперечувала всі ці закиди. Коло 2-ої вночі казали мені скинути верхню одежу, — я залишилася в білизні. Тягнули мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист вхопив мене за руки, другий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки урини. — «Маєш, це твоє святе Причастя» — казали. Вранці відвезли мене до в’язниці при Замарстинівській вулиці.

Коли мене впустили до камери, моїм очам представився жахливий вид. В маленькій кімнаті лежали одна побіч одної жінки, збиті в одну масу. Сім з них примістилися на двох ліжках, десять на голій долівці, без матраців, без сінників, навіть без коців. Їх обличчя були несамовито бліді. Повітря було густе-прегусте, просто годі було дихати. В камері було неймовірно брудно. Проте жінки, які находилися в таких страшних обставинах, виявилися напрочуд зрівноважені й благородні. Всі прийняли мене дуже сердечко, почали мене потішати, хоч я їм не казала, що зо мною робили.

...Два тижні пізніше мене знову викликали і відтоді допити відбувалися щодругу, або щотретю ніч. При кожному допиті мене катували. Били гумовою то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали мене шнуром на гак, викручували руки. Одного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і попхав мені її до уст. Раз при переслуханні трапився такий інцидент. Слідчий спитав, чи я знаю, що НКВД славне на ввесь світ. — «Знаю, але з чого?» — «НКВД твоя найвища влада». — «Для мене найвища влада Бог і св. Церква». Тоді слідчий силою відкрив мені уста і сплюнув до них своє харкотіння.

Слідство продовжувалося впродовж усього літа, аж до дня 1 вересня 1940 року. Від дня арештування в червні мене допитували 47 разів і при кожному допиті тортурували, вимагаючи, щоб я «призналася». Примушували мене підписати протокол, що нібито Митрополит належав до Організації Українських Націоналістів та що я косила до нього зброю.

Після закінчення слід­ства мене перевезли до тюрми «Бригідки». Я чекала терміну судової розправи. В травні 1941 р. відновили проти мене слідство й мені довелось переживати знов не одну тяжку годину. Раз завезли мене з Бриґідок до тюрми при вулиці Лонцького на допит. Питалися, чи я хочу самостійної України. Я сказала, що так. Мене кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім взяли мене знов до кімнати до слідчого, скинули з мене сорочку і дротом пустили електричний струм по тілі. Допит тривав увесь день. Раз-у-раз мене переконували, що я маю ще останню нагоду рятуватися, бо інакше буду засуджена на смерть. Пропонували, щоб я погодилася працювати для НКВД, себто стати донощицею, тоді мене випустять на волю. Заповнювали, що про це ніхто не буде знати. Я відповіла, що чесно жила й чесно хочу вмерти.

 ...26 червня в’язні розбили двері нашої камери і я вийшла на волю. Аж до приходу німецької армії до Львова я скривалася в льохах митрополичої палати на горі св. Юра. Я сиділа в тюрмі рік і два тижні.

(Свідчення української монахині О. В., надруковані в книжці Мілени Рудницької п. н. «Західна Україна...», ст. 399-403).

 «Львів, окупована німцями Польща, 7 липня (АП). Вчора Львів було містом похоронів в наслідок масових вбивств, що супроводжали відступ росіян з тієї частини, яку Червона армія окупувала півтора року. Ціла ця потрясаюча сцена являє собою ситуацію, яку досвідчений кореспондент розглядає з найбільшим підозрінням. Це є кошмарний епізод, що його може використати пропаганда з тої і цієї сторони. Але тут маємо брутальні факти, які не підлягають сумнівові. Сотні, правдоподібно кілька тисяч осіб були помордовані в цій і сусідніх околицях, поки ще вступила німецька армія. Я бачив гори трупів. Військові лікарі-патологи ствердили, що в більшості випадків екзекуції відбувались через постріл в потилицю. В цьому місті найбільше трупів знайдено поскиданих до пивниць трьох в’язниць. Німецька влада повідомила, що подібну криваву купіль стверджено в інших місцевостях цієї країни.

Хто ж є ці жертви? Звичайна відповідь яку дістаємо на це питання є, що це українці, яких або підозрівали або, які були діячами українського визвольного руху».

(А. Штайнкопфа, кореспондент агенства «Асошієйтед Прес»,  газета «Нью-Йорк Пост» 7 липня 1941 року.)

НАДВІРНА

В південній частині містечка Надвірна, коло ліса «Буковинка» знайдено могилу помордованих большевиками в’язнів. 26 липня 1941 р. косарі, що косили там траву натрапили на свіжий горбок, що показався братською могилою. Повідомлена лікарська комісія приїхала наступного дня і після розкриття могили ствердила, що в ній було закопаних 82 трупи. Тіла були покалічені, руки поламані та пов’язані колючим дротом за спину.  («Українські Щоденні Вісті», 3 серпня   1960)

ПЕРЕМИШЛЯНИ

В районовому місті Перемишляни вимордували большевики серед приходом німців в 1941 р. Багато українських політичних в’язнів. Мешканці цього міста чули, як напередодні приходу німців большевики запускали мотори машин, щоб не було чути пострілів та зойків.

В багатьох випадках в’язнів перед тим мучили нелюдським способом: відрізували різні частини тіла — язики, вуха, носи. Очі часто випалювали. Деяких в’язнів проколювали наскрізь розпаленим дротом, обливали кип’ячою водою, а навіть живцем варили.

Н. Н., Англія. («Шлях перемоги», 28 лютого  1960).

ПЕРЕМИШЛЬ

В одній тільки Перемиській Єпархії НКВД зліквідувало двадцять двох українських католицьких священиків...

(«Краківські  Вісті», ч. 241,   1941  p.).

СТАНИСЛАВІВ

«Про тисячі жертв помордованих НКВД в’язнів свідчить величезна стирта закривавлених сорочок і штанів під стіною будинку де приміщувалось НКВД в Станиславові. З побіжного обчислення виходить, що НКВД розстріляло понад 1500 осіб. В станіславській тюрмі НКВД мало спеціяльну залю тортур. Комісія, що в коротці після втечі большевиків з міста оглянула цю залю ствердила: вицементована з відпливом посередині підлога цілком закривавлена...  У залі безліч різнородного «приладдя» тортур.., електричне крісло з різними дротами, електричні лямпи, що поражували очі і голову тортурованого...

(«Українські   Щоденні   Вісті»,   16  липня   190).

СТРИЙ

«Восени 1940 року всім у Стриї та його околиці стало відомо, що большевики винищують в’язнів, яких звозили до тюрми кожного дня.  Ще в літку НКВД наказало поширити канали біля судових і тюремних будинків і після того почало кидати трупи помордованих в’язнів до каналу на тюремному подвір’ї. Сильний тиск води повинен був занести цих трупів аж до ріки Стрий. Але «стахановська» праця НКВД-истів була швидша ніж течія води. За деякий час трупи так загатили канал, що сморід розложених тіл поширився на все місто. Большевики наказали мешканцям почистити виходки, мовляв населення не дбає про чистоту. Та виконання НКВД-івського наказу не помогло. Тоді самі чекісти забралися до роботи й протягом тижня вичистили, канали від трупів. Працю очищення каналів проведено в ночі, а біля ріки Стрий, де спливала вода з каналів, стояло ввесь час НКВД, щоб не допустити до виявлення катівської таємниці.

І. Стрийський, («Шлях перемоги», 24 січня 1960).

ТЕРНОПІЛЬ

«Кілька годин по втечі большевиків з Тернополя група підпільників зорганізувавши ще інших хлопців з мого села пішла до Тернополя, щоб увійти до міста першими ще перед приходом німців та звільнити в’язнів. Разом з ними вирушили з села майже всі громадяни, сподіваючись визволити своїх рідних, що їх арештували були большевики. В Тернополі ми почули жахливу вістку, що московські нелюди помордували всіх арештованих. Тюрма була вже відкрита, бо тернопільські міщани розбили браму й двері в’язничних камер.

Коли я увійшов у тюрму, де я сподівався знайти свого шваґра, що був ув’язнений протягом трьох місяців, мене огорнув жах. Трупи помордованих були жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Катюги вживали до свого кривавого ремесла сокир, щоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук... Між помордованими були також чотири трупи німецьких летунів з поламаними руками і ногами та пов’язані колючим дротом.

Опісля знайдено ще масові могили в льохах в’язниці, де трупи були замуровані бетоном... Видобування трупів і поховання їх тривало цілий тиждень...».

Є. Л., Австрія. («Шлях  перемоги»,  13  березня   1960).

Ось список відповідальтних за вбивство українців у тюрмах  Західної України:

Чернишев — зам. народного комісара внутрішніх військ НКВС СРСР; Сергієнко — народний комісар внутрішніх справ УРСР, майор держбезпеки, Ткаченко — зам. народного комісара годержбезпеки УРСР, майор держбезпеки; Філіпов — начальник Тюремного Управління НКВС УРСР, капітан держбезпеки. Політрук Демьохін — зам. начальника Тюремного Управління НКВС УРСР. Коршевер — зам. начальника Відділу Тюремного Управління НКВС УРСР, лейтенант держбезпеки. Панін — представник республиканського НКВС в Бережанах. Попереля В.Н. — старший інструктор політвідділу Тюремного Управління НКВС УРСР. Чоботов — начальник НКВС в Тарнополі. Глова — опер. уповн. Тарнопольского НКВС. Максимов — начальник НКВС в Бережанах, Тарнопольської обл. Красан — начальник тюрми в Бережанах. Молитвинов — політрук тюрми НКВС в г.Бережанах. Вадис — рай. НКВД в Бережанах. Литвин — опер. уповн. Бережанскої тюрми. Рябов — начальник тюрми НКВД в г.Кременці. Левчук — начальник тюрмы НКВД в г.Чорткові. Євстратенко — начальник райвідділа НКВД в Копичинцях, Тарнопольськой обл. Булатов, Ралко, Петров, Погребной, Коган — следчі рай. НКВС в Копичинцях. Дятлов — начальник УНКВС по Львівській області. Лєрман — начальник тюремного відділення УНКВС по Львівській області, лейтенант держбезпеки. Арсєєв — опер. уповн. тюремного відділення у Львівській обл. Михайлов — начальник УНКВС по Станіславській обл. Грицюк — начальник тюрмы НКВС в Станіславові. Бурмистров, Жданов, Овчинников, Скорик, Судаков, Авиєнко, Двинин (політрук), Клименко, Стругин- секретарь-интендант 2-го ранга, Тараканов- военный юрист 1-го ранга, Тихонов, Храбров — вбивці зі Станіславського УНКВС.

Завершуючи страшний мартиролог жертв радянської влади на заході України, варто зауважити, що газетна площа не в змозі вмістити дані про події в інших містах регіону: обласних і районних центрах (КАЛУШ, KOMAPHO, КРЕМЯНЕЦЬ, ЛОПАТИН, ЛУЦЬК, ЧОРТКІВ та ін). Але, відомо, що там події розвивалися за одним, спущеним зі столиці СРСР Москви, сценарієм: катування і вбивства. Здійснений геноцид українців у 1939-1941 рр. давно мав би стати предметом розгляду міжнародних правових інституцій. ТАКЕ — не має терміну давності...

Лев Величко.

Підготував до друку Андрій Гусєв

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com