Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

20 років: здобутки і втрати

Що здобули

Після падіння радянської імперії незалежність державна та особиста стали фактом. Ми змогли вільно творити, вільно вірити, вільно говорити про свої погляди. Ми отримали матеріальну свободу: зник дефіцит, люди змогли збудувати чи купити нове житло. Міль­йони людей сіли за кермо власних машин і нарешті одягнули щось інше від радянського сіро-коричневого одягу. Ми, мабуть, вперше за всю сучасну історію самі формували свої органи влади — і несли за це відповідальність.

У незалежній Україні набагато безпечніше жити, аніж в СРСР. Немає потреби відправляти молодих хлоп­ців в «гарячі точки» типу Афганістану, зникла загроза «холодної» війни і привид ядерної катастрофи, що до кінця 80-х був реальністю. Зник тотальний контроль КДБ, а отже, і страх несподіваного політичного арешту, котрому у пізньому «совку» із задоволенням надавали кримінальних або психіатричних рис. Зник страх бути вигнаним із роботи за хрещення власної дитини чи виключення з комсомолу (і «автоматом» — з університету) за правдиву розповідь про репресованих батьків чи дідів. Стала доступнішою інформація про загрози для людей — а, отже, нічого схожого на виганяння дітей на київську першотравневу демонстрацію 1986-го уже не відбудеться.

Ми змогли вільно любити нашу Україну, випустивши це почуття із підпілля, із гетто — і згадувати тих, кого любимо. Величезний шар документів про репресованих у 40-50-х роках став доступним, підкріпивши і доповнивши собою сімейні легенди. Особливою є увага до церкви у підпіллі, до борців за Незалежність. Незалежність дала нам змогу справді любити свою Батьківщину: Майдан був перш за все актом громадянської любові.

Що втратили

Ці 20 років були роками втрат для кожного з нас. Перша і найбільш відчутна втрата — практичне зникнення соціальної держави. Ми перестали отримувати безкоштовне державне житло. Освіта і медицина є, по суті, платними.

Дикий капіталізм приніс і дикі умови праці — чорну зарплату, практичну від­сутність відпусток, скасування по факту так званого «декрету» (відпустки у зв’язку з вагітністю), котра залишилася, по суті, тільки на державній службі.

Змінилися матеріальні відносини. Зник феномен «зробити за пляшку» або «дістати по блату» — зараз все коштує грошей. Базові речі коштують дорожче, ва­жливе переоцінено: люди витрачають до 3/4 своїх прибутків на продукти харчування і оплату комунальних послуг.

Обрана влада стала навіть більш безконтрольною, аніж комуністична: у старі часи «заява в обком партії» чи стаття в обласній газеті могли щось змінити, зараз — ні. Відтак, у цьому плані ми стали менш вільними, аніж тоді.

Життя стало більш небезпечним: повністю зникла стабільність, майже неможливо планувати на кілька років наперед, бо ситуація змінюється надто різко, і здебільшого у гірший бік. Криміналітет зробив вечори небезпечними у кожному місті, а загроза беззмістовного і безпощадного тероризму зайняла місце страхів «холодної війни».

Нові часи несуть із собою нові виклики: цифровий простір має «ідеальну пам’ять». Відтак, якщо колись можна було сподіватися на «обман системи», то сьогод­ні комп’ютери несуть із собою втрату приватності.

Ми втратили оте чисте відчуття любові, коли країна стала державою. З’ясувалося, що в омріяної вільної України — бюрократичне обличчя, а часто — і бандитський оскал, що вона так само нехтує українським, як і її радянська попередниця. У багатьох виник сумнів: а чи справді народилася нова держава, чи вона тільки змінила одяг, залишившись тією ж УРСР?

Епоха споживання перетворила багатьох із нас на матеріалістів, зробивши р­чі мірилом людини. Волонтерство і колективізм, штучно стимульовані в СРСР, май­же відмерли. Здобувши пам’ять, ми збайдужіли до неї — достатньо поглянути на стрілецькі чи повстанські могили з обшарпаними хрестами у деяких галицьких селах.

Чого ще не було

У модерному часі ми ніколи не мали повноцінної свободи. У нас, у 20-му сто­літті, ніколи не було вільного суду, не було чинного закону, не було справедливості. Все вирішувала або логіка окупанта (чи австро-угорського, чи польського, чи нацистського, чи радянського), або логіка війни (судочинство УНР-ЗУНР або УПА). Свобода пересування також досі залишається міфом: «залізну завісу» змінила «шенгенська стіна«: старі «колючі дроти» апгрейднули, відповідно до новітніх технологій, камерами і датчиками руху. Більшість українців так і не змогла доступитися до світових знань, незважаючи навіть на доступ до Інтернету.

Ми ніколи не знали безпеки — ні в бездержавні часи, ні тепер. Міліцейське свавілля і тоді, і тепер може торкнутися кожного, а 90% обвинувачувальних вироків у судах не сприяють оптимізму. Життя ніколи не було по-справжньому стабільним: якщо в СРСР ми дізнавалися про нові «дефіцити», то тепер — про нові ціни.

У нас ще не було справжнього гуманітарного капіталу — його руйнувала заідеологізованість минулої ім­пе­рії, а зараз знищує споживацтво. Тому належить ще створити отой комфорт буття, з його ввічливістю і зручністю, у якому повага і любов очевидні, як дихання і ходіння, коли немає потреби відбирати в іншого його кусок хліба, щоб наїстися самому.

У нас ще не було суспільства, вільного від тютюнової та алкогольної залежності й сімейного насильства, від нерівного становища чоловіка і жінки. Отже, наша справжня незалежність — ще попереду.

Насамкінець

Цікаво було б підбити такі ж підсумки через 20 років — чи стане наша Україна вільнішою, справедливішою, безпечнішою — чи буде нам легше і приємніше її любити, аніж сьогодні. Що ми хотіли б для цього зробити? Можна спробувати втілити план реалізації системи свободи і безпеки, та чи можна запланувати любов?

ZAXID.NET

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com