Учітеся, брати мої, думайте, читайте...

Українська мова являє собою колективну творчість всього народу, а не окремого регіону, а тим паче не особисте мислення однієї людини, в тому числі і політика.

Саме тому зовсім не зрозуміла поведінка окремих наших політиків, народних обранців перед народом України, носієм української мови, які знову штучно роздмухують мовне питання перед черговими виборами.

Як відомо, у Парламент внесений регіоналами законопроект про мови де фактично пропонується надати статус регіональної росій­ській мові у 13 регіонах , зробити таку собі мовну «чортову дюжину».

Доречно було б їм нагадати, що панування в Україні, починаючи ще від татаро-монголів, поляків і росіян протягом багатьох років не залишило навіть іржі на українській мові.

Чужа мова, як свідчить історія, не розповсюджується шаблями і пожарами, а тим паче політиканством, а лише з опорою на переваги відмінного від нашого способу життя: добробутом, громадянським суспільством, демократією, освіченістю, достойним життям, цивілізованістю, конкурентноспроможністю держави та її громади. Якщо народ поважає сам себе, поважає свої культурні цінності, історію, то його мова буде цікавою до вивчення для інших народів. Скажімо вивчення англійської, німецької, французької є свідченням євроінтеграційних орієнтирів в Україні. Дедалі більше молодих людей розуміють, що без знання цих базових мов марно долучитися до того колосального наукового і культурного багажу, що накопичила Європа. Так само важливо досконально володіти російською, бо російська наука упродовж багатьох десятиліть теж не пасла задніх.  У нас же хочуть звести все до запровадження освіти російською мовою. Мета переслідується чисто політична: усунути на узбіччя українську мову в освіті, побуті, науці. Що це, як не прояви печерної українофобії.

Зараз українська мова стає дедалі конкурентоспроможною, її хочуть вивчати, вивчають, нею залюбки розмовляють не тільки в селах (як раніше), а й у міських школах, інститутах, держустановах. Наприклад, з 30 учнів середньостатистичної київ­ської школи, як мінімум четверта частина (!) уже регулярно спілкується на перервах українською, більшість залишається білінгвами, а всі без виключення знаютья і володіють українською. Є яскраво виражена тенденція серед молоді говорити саме літературною українською. Тож сільський учень, що випадково потрапить до міської школи, уже не буде як в 70-х рр. білою вороною. Знання української стає прикметою інтелекту, драйву, який нині популярний у молодіжному суспільстві. Подібні тенденції поступово охоплюють і русифікований Схід України, який у переважній більшості асоціює себе не з Росією, а саме з Україною.

Все це добре знають і влада і політики, але  мовну ятрогенію вперто заноситься до проектів законодавчих актів, провокуючи різношерстий електорат до протистоянь.

Замість того, щоб досконало вивчити державну українську мову самим, стати її носієм на вищих щаблях влада, деякі високі урядовці демонструють свою зневагу до української, або власну інтелектуальну недолугість. Щоб все це прикрити, деякі народні обранці пропонують прийняти законопроект, який несе у собі загрози і виклики не тільки у царині мовної політики, освіти, але і економіки, втілення євроінтеграційного реформаторського курсу держави. Нині ініціаторами подібних законопроектів є українець В.Колесніченко і росіянин С.Ківалов. 

Українська мова конституційно визнана державною, нею розмовляють нині 70% населення України, а інколи користуються або добре розуміють 98% населення!  Гарантом конституції в державі, а значить і гарантом державної мови є Президент і Парламент, але чому і  через 20 років ця вертикаль не працює? Адже на цьому найвищому рівні держави мали б не допускатися, ветуватися всі спроби мовної надуманої «мишачої» метушні, штучного роздмухування зотлілих жарин мовного питання не тільки на сході, але і в Парламенті, всупереч чинного і міжнародного законодавства. Адже нині цей процес керується як із середини, так і з зовні. Саме тому  порадив би нашим політикам не тільки цитувати уривки відомих класиків на радіо «Ера» з метою піару, а ознайомитися детально з працями про українську мову і літературу російського вченого і письменника М.Г.Чернишевського, які з любов’ю і повагою друкувалися в журналі «Современник» в 60-ті роки XIX століття. Чернишевський відгукнувся навіть на окремі факти, що стосувалися неправдивого висвітлення історії України, української мови та літератури.

Ґрунтовні висловлювання про українську мову містить стаття Чернишевського «Нові періодичні видання», присвячена оглядові першого номеру і програмі нового українського журналу «Основа».

Всупереч великодержавницьким реакційним колам, які заперечували існуванням української літератури, Чернишевський писав, що тепер вже ніхто не може відзиватися про малоруську мову і літературу без поваги і співчуття, якщо не хоче заслужити назви неука.

“Ми не будемо говорити — писав він, — ні про оповідання М.Вовчка, ні про п’єси Шевченка і самих цих імен досить, щоб люди, які читають по-малоруськи, назвали перший номер «Основи»  цікавим».

Для М.Г. Чернишевського не виникало питання: «Чи можлива українська літературна мова?» Він зауважує: «Запитують іноді: чи здатна малоруська мова досягти найвищого літературного розвитку ? ... Та хіба слід мати тут якийсь сумнів? Та хіба є на світі яка-небудь мова,  чи яке-небудь наріччя, що не дістане найвищого літературного розвитку, коли плем’я, що говорить нею потребуватиме за своїм розвитком літератури?» Далі автор обґрунтовує свій погляд на багатьох прикладах Європейських мов. Чернишевський з великою силою наукового передбачення писав про дальший розвиток української мови: »... не які-небудь 200-300 років, а бог знає скільки віків будуть говорити по-малоруськи лю­ди, що живуть по Дніпру і далі на захід; в такому разі існуватиме і малоруська література бог знає скільки віків; а якщо так буде, то немає ніяких підстав сумніватися, що раніше, чи пізніше з’являться на малоруській мові всякі книги...: не самі вірші і повісті, а також учені трактати з різноманітних наук». Так напророчив Микола Гаврилович про розвиток наукового, публіцистичного і інших стилів, не кажучи вже про стиль художньої літератури, чому ми є свідками і нині. Підстави для цього дала йому саме мова творів Т.Шевченка.

В атмосфері великодержавницького-шовінистичної реакції, і націоналістично-вульгаризаторських спотворень української літературної мови, наслідки яких ми не можемо викорчувати і досі, це був сміливий і рішучий виступ, який мав  величезне значення в боротьбі за розвиток не тільки мови літературної, але і мови державної.

То чому ж тоді наші державні мужі, письменницька братія, НАН України, Міністерство освіти, Президентська команда допускають сьогодні  сепаратистський, регіональний наступ на основи самоідентифікації корінного народу, йдучи на повідку кількох депутатів? А можливо це той випадок, коли сто мудреців не переспорять одного дивака.

Адже Чернишевський знав, що створення наукового, публіцистичного літературного, державного стилів мови — справа не легка і не короткочасна, він знав, що мова — то є держава, чого не хочуть почути, зрозуміти чомусь наші керманичі:» Пристосовувати мову для викладу предметів про які не писалося на ній — справа нудна, важка, » нова термінологія, з труднощами формована, втомна для читачів, хоч би як схвалював він такі спроби».            

Чернишевський у тому ж 1861 році виступив на захист єдиної української літературної мови, основою якої є центральні українські мовні масиви. У статті «Національная бестактность», присвяченій газеті «Слово» (Львів 1861 р.) Чернишевський викрив антинародну суть намагань галицьких москвофілів створити свою окрему літературну мову. Як своїми політичними настановами так і настановами в галузі розвитку культури, зокрема розвитку літературної мови, москвофіли були далекі від інтересів народу і ворожі їм. Навколо москвофільства об’єдналися поміщницько-клерикальні сили та їх ідеологи. «Москвофіли були реакціонерами — вони шукали підтримку у російського царату і разом з тим плазували перед австрійською монархією». Це чимось нагадує вже нинішніх «москвофілів», тільки навпаки, які плазують перед Сходом і шукають підтримки перед Заходом, наступаючи на ті ж самі граблі.

Творці нового мовного законопроекту очевидно прагнуть, щоб мовний суржик, який побутує на Донеччині, став особливим «язичієм”?

Безпрецедентний наступ не тільки на українську мову окремих політиків не що інше, як намагання відвернути увагу зубожіючого народу від політичної, економічної, демографічної, екологічної нестабільності у державі.

Проте, думаю, що є іншіий бік медалі. Ініціатори законопроекту, не виключено, виконують суто економічне замовлення сусідньої держави, яка маючи необмежені простори, великі запраси енергоносіїв, але при цьому не має достатньої кількості кваліфікованих працівників, особливо інженерів. Може, хтось давно намалював новий план залучення наших молодих кадрів до роботи у віддалених від Москви районах. Для цього певне крило владної верхівки вперто веде наступ на україномовну освіту.

“Чия мова, того й влада, чия влада, того й мова», — говорили ще древні римляни.

Розуміючи це наші славні пращури ще з колиски спілкувалися, творили, співали, молилися рідною мовою, перемагали на полі брані і йшли у вічність не зраджуючи їй, собі і Україні.

Тож який приклад подають державні мужі молодому поколінню, не поважаючи державну українську мову, а значить її носія — український народ, колективним дітищем якого вона є, залишаючи розв’язання цього Гордієвого вузла нащадкам. 

І як тут не згадати марксистське твердження мовознавства і яке судячи з усього прагнуть запровадити в Україні його апологети вже на законодавчому рівні.  

Коли «при схрещенні одна із мов виходить переможцем, зберігаючи свій граматичний устрій, свій основний словниковий фонд і продовжує розвиватися за внутрішніми законами свого розвитку, а інша мова втрачає поступово свої якості і часом відмирає».

На завершення хочу нагадати нашим експериментаторам ще один приклад ставлення до української мови, про який згадує український вчений Д.І Яворницький у статті «Моя зустріч з Л.М.Толстим (1899 р.).Вислухавши скаргу Д.І.Яворницького на те, що немає шкіл з українською мовою навчання, де б українські діти могли б навчатися рідною мовою, Л.М.Толстой від­повів, що вчити дітей рідною українською мовою забороняє «не російський народ, а державний російський уряд на чолі з Побєдоносцевим». «Щодо мене», — продовжував великий письменник, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту і таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясонько, зіронько, квітонько». Тут Лев Миколайович, — відзначає Яворницький,- почав читати напам’ять поему Шевченка «Наймичка» і читав гарно, з доброю вимовою і з вірними на словах наголосами, як би її читав і природний українець.

Я був дуже здивований, тому й поспитав Льва Миколайовича, де і від кого він навчився читати по-українському. На те він мені одповів, що українська мова остільки легка і остільки близька з одного боку до російської, а з другого до польської, що знаючи російську й польську, можна швидко навчитися читати по-українському, особливо живучи в такому місті як Москва, де багато професорів, українців, як славний Корш, як Микола Стороженко та інші.

Тож дійсно, що геній і злодійство не сумісні, адже ніякого натяку навіть на двомовність чи «схрещування». Ось як ставилися з любов’ю та шаною до української мови Чернишевський, Толстой і не тільки. А наші політики, які позиціонують себе як російськомовні люди чомусь не хочуть знати, щодумаав про цю проблему цвіт російської інтелегенції минулого.

Нині вчити дітей рідною українською мовою прагне знову ж таки заборонити «не російський народ», а вже свої доморощені  «побєдоносцеви».

Зустрів нещодавно свою сусідку, яка прилетіла літаком від родичів з Омська. Розповіла, що поряд з нею до Петербурга летів китаєць. Дізнавшись, що вона з України, запитав у неї російською мовою: чи вже всі в Україні вивчили українську мову?! А вона не вагаючись відповіла, що ще декому у цьому напрямку, як пішки до Китаю. «Учитеся брати мої, думайте, читайте», —відповів китаєць українською...