Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ХТО ЗНИЩИВ ОРБІТАЛЬНУ СТАНЦІЮ «АЛМАЗ-1»?

Нещодавно відомий радянський космонавт генерал-лейтенант В.Ковальонок на весь світ заявив, що радянська станція «Алмаз-1», яка загадково зникла з орбіти 1973 р., насправді була порізана на шматки невідомою зброєю неземного походження.

Що ж зацікавило ймовірних прибульців у цій станції? Можливо її суто військове призначення? Чи, скоріше за все, можливість стати носієм і пусковим механізмом ядерного заряду? Наразі невідомо, чи побував ядерний заряд у космосі, але точно відомо, що стрільби і бомбометання макету ядерного заряду з космічної орбіти таки мали місце. Можливо, саме тому інопланетний розум вирішив досконально розібратися з новим смертоносним винаходом людства і викрав його з орбіти?

Ім’я генерального конструктора Володимира Челомея оточене легендами. Для багатьох він так і залишився нерозгаданим і незрозумілим, але геніальним винахідником. З його ім’ям пов’язана ціла епоха освоєння космосу. Ним закладені основи нинішніх орбітальних станцій, створені ракетоносії, супутники, що маневрують по космічних орбітах, крилаті і балістичні ракети, які і сьогодні є оборонним щитом Росії. Челомей був талановитим ракетником, його конструкції і донині демонструють досконалість, хоча створені в далекі роки. Це стосується і бойових ракет, і космічних носіїв, і апаратів.

На жаль, до проблем чисто технічного характеру завжди домішувалося чимало політики.  Сучасний світ влаштований так, що будь-яке відкриття фундаментального плану розглядається через призму його вій­ськового застосування. Не став виключенням і космос. Конструкторське бюро академіка Челомея відносилося до оборонних підпри­ємств. Почавши з крилатих ракет, Челомей зайнявся розробкою стратегічної зброї. За його пропозицією була прийнята програма створення масштабного ракетного комплексу, що зіграв важливу роль в обороні СРСР. Проте найбільш відомий проект Челомея — ракета «Протон». Це вона вивела в космос орбітальні станції «Салют» і «Мир», міжпланетні станції «Вега», «Венера» і «Марс», навігаційні супутники і супутники телевізійного мовлення.

Особливий і значущий слід Челомей залишив у вітчизняній орбітальній космонавтиці створенням перших населених орбітальних станцій. Сучасні станції створені  на базі челомеївських «Алмазів».

Відомо, що у кінці 60-х — початку 70-х років був досягнутий ракетно-ядерний паритет СРСР зі США. І декілька великих радянських конструкторських організацій оборонного профілю зайнялися створенням орбітальних станцій. У січні 1968 року Челомей створив ескізний проект ракетно-космічного комплексу «Алмаз» (кодова назва — «Меч»). Орбітальний комплекс замислювався як багатопрофільна науково-дослідна космічна лабораторія і в той же час станція військового призначення. Адже в ті роки розгорталася «холодна війна», в США велися роботи із створення системи перехоплювачів-супутників. Для всіх допитливих було зрозуміло, що «Алмаз» буде виконувати військову функцію. Не дивно, що він  оснащувався навіть скорострільною гарматою. Це був дуже прогресивний проект. До комплексу «Алмаз» увійшли орбітальна пілотована станція, капсули багаторазового використання для доставки на землю вантажів і інформації, апарат-човник для доставки екіпажа і важкий транспортний корабель постачання.

Пілотована станція призначалася для тривалих польотів як в автоматичному режимі, так і з космонавтами на борту. До 1970 року була відпрацьована конструкція, виготовлені в металі і готові до «начинки» два корпуси станції. Але тут В.Челомею несподівано поступила вказівка згори: передати готові корпуси орбітальної пілотованої станції і усі креслення в інше конструкторське бюро, яке раніше очолював Сергій Корольов.

Корпуси «Алмаза» раптом наповнюють системами і агрегатами космічного корабля «Союз» і станцію називають «Салют».

Ось чому так сталося. Після смерті Корольова ОКБ-1 очолив Василь Мішин. Саме воно мало монопольне право пілотованих космічних польотів. Але на «ринок» пілотованих польотів став наполегливо і успішно пробиватися Володимир Челомей. Під його програму «Алмаз» був створений спеціальний загін космонавтів. Проте Челомеєві протежував уже опальний Хрущов...

Заступники Мішина зробили пропозицію Дмитру Устинову, який був в ЦК відповідальним за космічні справи, начинити корпуси челомеєвських «Алмазів» системами «Союзів». Тонкість такої пропозиції полягала в тому, що системи орбітальної станції в цьому випадку були б аналогічними вже багаторазово апробованим в реальних космічних польотах системам транспортного корабля «Союз». І для керівництва ОКБ-1 було не важливо, що раніше спроектовані системи «Союз» мали застарілу і важку по масі базу. Жорсткі закони конкурентної боротьби змусили керівництво ОКБ-1 піти на подібний крок, щоб за всяку ціну зберегти за собою монопольне право здійснення пілотованих програм в СРСР. 

У Челомея, по суті, відібрали його дітище. 

Після тримісячної підготовки «Алмаз-1» був запущений 3 квітня 1973 р. і отримав назву «Салют-2». Але тут сталася одна з найзагадковіших катастроф світової космонавтики. При виконанні автономного польоту, в якому були перевірені усі системи станції, на 13-у добу польоту сталася розгерметизація корпусу орбітальної станції з поступовою відмовою усіх систем. Після аналізу телеметричної інформації най­більш вірогідною причиною аварії була визнана несправність, що виникла в ДУ і привела до виникнення пробоїни в корпусі ОПС. Станція припинила існування 28 травня 1973 р., як офіційно повідомлялося, через «природне гальмування у верхніх шарах атмосфери». Най­більш вірогідною причиною розгерметизації «Алмазу» було визнано ушкодження її осколками, що виникли при вибуху порожнього третього ступеня РН «Протон», що виявився у момент руйнування в зоні прольоту орбітальної станції. Через це досить надумане пояснення навколо загибелі «Алмазу-1» залишився ореол загадковості. Хоч як би там було, але у допитливих людей склалася думка, що в космосі не все чисто. Недавня заява радянського космонавта В.Ковальонка про неприродні пошкодження «Алмазу-1» лише підігіріватиме інтерес до цієї події. Цікаво, що дехто вважає, що «Алмаз-1» було порізано на шматки лазерною зброєю з метою її випробування. Дуже дорогі виходять стрільби! Є й інші версія. На станції могла перебувати ядерна зброя і якийсь вищий за наш розум не міг дозволити землянам перенести свої внутрішні розборки в космос.

25 червня 1974 року в космос пішла ще одна орбітальна пілотована станція військового призначення. На її борту працювали космонавти Павло Попович і Юрій Артюхин, у яких, до речі, була і штатна зброя — багатофункціональні пістолети ТП-82. Він мав 3 стволи і міг стріляти звичайними патронами з кулями, дробом і сигнальними ракетами. Цей пістолет жодного разу не застосовувався ні в космосі, ні на Землі. Але тоді для чого ними були озброєні космонавти?

Наступну станцію назвали «Салют-3». Серед багатьох новинок спеціального устаткування космічний апарат був обладнаний зброєю — космічною гарматою. Вона оснащувалася авіаційною скорострільною гарматою для захисту від ворожих апаратів-перехоплювачів і так званих інспекторів. Гармата кріпилася прямо на корпус і наводилася через приціл. При цьому двигунами оберталася уся станція. У пілотованому режимі гармата випробовувалося в космосі усього один раз. Був експериментальний постріл зі станції «Алмаз» в січні 1975 року. Авіаційна гармата на станції «Алмаз» стріляла в атмосферу. Випробовували гармату космонавти Павло Попович і Юрій Артюхин. Мішеней не було — уся стрільба організовувалася з метою перевірити стійкість станції при віддачі. Випробування пройшли успішно, Снаряди увійшли до атмосфери Землі, де благополучно згоріли. Супутників-інспекторів американці так і не створили, а наступний «Алмаз» полетів вже без гармати. Пізніше, як і передбачалося, для оборони станції замість гармати (система «Щит-1») уже встановлювалися два реактивні снаряди «космос-космос» (система «Щит-2») КБ Нудельмана.

Але у «Алмаза» була і головна зброя — 14 фотоапаратів, у тому числі і довгофокусний, з діаметром лінзи 2 м, здатний не лише розпізнати, наприклад, бортові номери літаків, що стоять на палубі авіаносців США, але і детально фотографувати місцевість. Радіолокатори і інші прилади, встановлені на «Алмазі», зондували землю, знімаючи електронну карту. При накладенні один на одного особливим способом оптичного і електронного зображень однієї і тієї ж місцевості, виходило її цифрове зображення, зрозуміле, наприклад, обчислювальній машині крилатої ракети, що йде на ціль. Саме їх обслуговуванням: наведенням в потрібну точку, зарядкою плівки і її проявом в основному і займалися Попович з Артюхиним на «Салюті-3» та інші екіпажі на досконалішому «Салюті-5». Працювали у прямому розумінні слова, без сну і відпочинку. Адже постійно вимагалося то зняти якийсь важливий об’єкт НАТО, то виявити плівки, то перезарядити камери. Не дивно, що всі радянські космонавти були героями!

Станція «Алмаз-3» («Салют-5») була запущена 22 червня 1976 р. і пролітала 441 день — до 8 серпня 1977 р., коли по команді із Землі її затопили. На станції працювали два військові екіпажі. Перший у складі Б.Волинова і В.Жолобова пробув на станції 48 днів, а другий екіпаж у складі В.Горбатко і Ю.Глазкова — 17 днів. Третій екіпаж прибув сюди 14 жовтня 1976 р. на кораблі «Союз-23», але зістикуватися з нею не зміг.  

У кінці польоту зняті плівки в спеціальній капсулі скидалися на землю в одному з пустинних районів Казахстану. Причому одночасно відпрацьовувалося й інше завдання: адже замість 360-кілограмової капсули можна було б скинути і атомну бомбу. До речі, усіх уразила точність скидання капсули — вона практично не відхилилася від заданого місця приземлення.

Для доставки на станцію екіпажа і вантажів був потрібний спеціальний корабель. Він теж розроблявся в конструкторському бюро Челомея і проходив під шифром ТКП — транспортний корабель постачання. Він також міг виконувати роль і так званого орбітального буксира для орбітальних пілотованих станцій. Це був крок вперед в розвитку космічної техніки. І цей апарат набагато випередив свій час.

Льотні випробування ТКП почалися в 1976 році. 10 березня 1983 року до «Салюту-7» підійшов «Космос-1443». Це був ТКП, але в модифікованому варіанті. Космонавти Володимир Ляхов і Олександр Александров розвантажили і обжили корабель, який вирізнявся своєю просторістю і оснащенням. Його-то і назвали «Модульний». Він цілком міг узяти на борт експедицію з дев’яти чоловік. 

Потім сім років пролежав на космодромі Байконур важкий супутник Челомея, що дістав після довгожданого пуску 25 липня 1987 року назву «Космос-1870» (Челомей помер у 1984 р.). Він був оснащений радіолокатором, що дозволяє отримувати глобальну оперативну інформацію за будь-яких погодних умов і в будь-який час доби, при цьому зображення поверхні Землі передавалося з високою якістю. 18-го липня 1987 рік все ж відбувся вдалий запуск автоматичного варіанту ОПС «Алмаз», який отримав позначення «Космос-1882». Високоякісні зображення радіолокацій земної поверхні, отримані з супутника, були використані на користь оборони і народного господарства СРСР. Нарешті 31-го березня 1991 року модифікований автоматичний варіант ОПС зі значно поліпшеними характеристиками бортової апаратури востаннє був виведений на орбіту під своїм справжнім ім’ям «Алмаз-1».

Так завершилася ціла епоха однієї з найсекретніших космічних станцій Радянського Союзу.

Не залишилися без уваги Челомея і надважкі носії. Коли виникли ускладнення в реалізації радянської місячної програми і проявилися невдачі Корольова з ракетою Н-1 Челомей запропонував своє рішення по доставці експедиції на поверхню місяця. Ще в 1965 році їм був запропонований проект ракетного комплексу УР-700 для вирішення завдань місячної експедиції. Цей проект отримав подальший розвиток тільки на папері. У 1968 році був розроблений ескізний проект ракети із стартовою вагою 4.800 т. У 1969-1970 роках опрацьовувалися і важчі варіанти УР-700 для здійснення експедиції на Марс.

Космічна програма СРСР майже виключно була спрямована на шпигунську діяльність.

З 1975 р. у розпорядженні ГРУ з’явилися супутники так званого четвертого покоління, які знаходилися на орбіті близько 30 діб. А на початку 80-х рр. тривалість їх польоту збільшилася з 45 до 55-59 діб. Знята з цих супутників плівка поверталася на Землю в спеціальних капсулах. Була зроблена спроба вести космічну розвідку і з орбітальних станцій.  Створені В. Челомеєм «Алмази», які працювали на орбіті з 1972 по 1977 р. були суто військовими проектами. Правда, в повідомленнях ТАСС «Алмази» називалися «Салютами» чим камуфлювалися під цивільні орбітальні станції, розроблені в королівському КБ. Але зготом від станцій шпигунів довелося відмовитися — автоматичні супутники-шпигуни обходилися дешевше.

Отже створення важкої ракети «Протон» дозволило почати планомірне використання довготривалих станцій із змінним екіпажем, здатним займатися дослідженнями космосу і військовою розвідкою. Орбітальні станції, які почали свої існування від загадково зниклого «Алмазу-1» стали можливим місцем... розміщення стратегічної наступальної зброї. Причому зброї, що працює на нових фізичних принципах, не підпадає під поняття «Зброя масового ураження». Як відомо, в космосі, згідно з міжнародними договорами, заборонено розміщення зброї масового ураження. 

Блискучий розум Челомея і його організаторські здібності дозволили конструктору створювати неперевершені зразки ракетно-космічної техніки — важкий ракетоносій «Протон», легкий космічний літак, протикорабельні крилаті ракети типу «Аметист» або «Москіт».

До кінця днів  він продовжувати створювати шедеври, завдяки яким і був гранично вдосконалений унікальний ракетно-космічний комплекс у вигляді військової ПОС «Алмаз» і транспортних кораблів постачання (ТКС). 

Челомей не встиг спроектувати ракетоплан, але легкий космічний літак він створив у кінці 1970-х років. Проте він використовував певні елементи під час двох або трьох польотів, що свідчило про високу якість виробу і його високу надійність. Було доведено, що вибрана Челомеєм недорога за вартістю схема теплозахисту, на відміну від наддорогого плиткового захисту американців, виявилася бездоганно надійною. Польоти ТКС тривали до станції «Салют-6» і в 1981 році («Космос» — 1267), і в 1985 році («Космос» — 1686). Останній доставив на ДОС «Мир» шарнірно-гратчасту ферму завдовжки 12 м, зварену в київському інституті ім. Патона. 

До речі, фахівці США одночасно з Челомеєм почали працювати над створенням бойової космічної станції розробки фірми «Мартин-Марієтта». Як основний бойовий космічний засіб вона повинна була мати потужний лазер «Альфа», що працює на фтористому водні. Станція мала масу 45 т, її довжина — 24 м, діаметр — 4 м. Але США ні тоді, ні зараз не мають ракетоносія, здатного одним запуском вивести на задану орбіту станцію такої ваги з бойовим лазером. 

І ще раз про невдачі: 15 травня 1987 року надважкою універсальною ракетою «Енергія» була виведена на низьку орбіту військова станція «Скіф». З висоти 110 км станція повинна була сама доводитися на задану орбіту за допомогою роботи своїх двигунів. Схемна помилка в системі управління станцією і можлива помилка під час роботи на технічній позиції звели цей в цілому успішний запуск «Скіфа» нанівець: маршевий двигун не включився на розгін, і майже 100-тонна станція затонула в Тасмановому морі недалеко від берегів Австралії...

 За матеріалами інтернету підготував А.Гусєв

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com