ЯКУТСЬКІ «котли» не можна ушкодити

У якутській тайзі знайдена база невідомої цивілізації — гігантські металеві «котли», що прикривають входи в підземну базу прибульців.Якути називають це легендарне місце Елюю черкечех, що означає «Долина смерті».

Люди похилого віку вважають його забороненим  для відвідування, табуйованим місцем: «Взимку під котлами тепло, як влітку, а люди, що переночували в них, неминуче вирушають в «пащі небесних оленів». 

— Коли ти опиняєшся в долині, стає дуже моторошно, — розповідає якутський краєзнавець Айталіна Нікіфорова. — Дерева стоять якісь мертві, чорні. Як свідчать древні оповіді, посеред боліт із землі виступає якась плеската арка (схоже на перевернутий казан), під якою знаходиться безліч металевих кімнат. Усередині навіть в найлютіші якутські морози тепло, як влітку. Цікаві мисливці заходили всередину, навіть ночували в цих приміщеннях, але потім починали сильно хворіти і скоро помирали. 

Про це ж місце в XIX столітті писав географ Річард Маак: «На березі річки Аглий Тимирнить, що перекладається як вислів «Великий котел, що потонув», розташований гігантський котел з міді. Достеменно невідома його величина, оскільки над землею видно тільки край цієї гігантської споруди». 

На початку ХХ століття дослідник древніх культур Микола Архіпов теж зафіксував відомості про ці дивні об’єкти: «Серед населення басейну річки Вілюй спрадавна існує переказ про наявність у верхів’ях цієї річки величезних бронзових котлів-олгуїв. Ця інформація заслуговує на увагу, оскільки до цих передбачуваних районів місцезнаходження міфічних котлів етимологічно прив’язано декілька річок з якутською назвою Олгуйдах, що означає «там, де розташовані котли». 

Місцеві жителі стверджують, що з кришок-півсфер, які раптово відкриваються раз на сто років, вириваються стовпи і кулі вогню, що направляються демоном Уотом Усуму Тонг Дуурай. 

Вчені думають, що під котлами може бути прихована якась енергопродукуюча станція. Але якій цивілізації належить цей працюючий упродовж тисячоліть реактор? 

У 30-х роках ХХ століття житель села Сюльдюкар Саввінов заночував з внучкою в «залізному будинку». Вони випадково натрапили на плескату  арку червоного кольору, де за гвинтоподібним проходом виявилося безліч металевих кімнат. 

У 1971 році документально засвідчені свідчення старого мисливця-евенка про те, що в районі межиріччя Нюргун Боотур («Багатир») і Атарадак («Дуже велика тригранна залізна острога») є залізна нора, в якій «лежать худі, чорні, одноокі люди в залізному одязі». Навіть моторошно здогадатися про те, ким можуть бути ці істоти...

Історики і археологи давно мріяли розгадати загадку вілюйських котлів. З року в рік робилися спроби відшукати їх в Долині смерті. Але усі вони були безуспішні. Ніхто з дослідників так і не зміг наблизитися до розгадки таємничих котлів — їх просто не могли знайти! 

Повезло тільки минулого року — чеський мандрівник Іван Мацкерле нарешті відшукав їх!   Айталіна Нікіфорова брала участь в його експедиції. Вона була дуже важкою і проходила в складних метереологічних умовах. 

- Площа Долини смерті величезна, — розповідає Айталіна. — Шукати в тайзі і болотах котли — все одно що шукати голку в копиці сіна. Але Іван видав геніальну ідею: територію треба облетіти на парамоторах — парашутах з моторчиками. І буквально на 3-4-й день експедиції вони знайшли дивний круг з напрочуд рівними, чіткими краями, запорошений снігом. Сніг зійшов практично скрізь в тайзі, а в тому місці залишався чіткий круг в снігу. Недалеко знайшли і другий. Зафіксували координати по супутниковому навігатору, а потім добралися до цього місця пішки. І здивувалися — снігом були припорошені металеві котли! 

- Перед від’їздом в Якутію Іван Мацкерле звернувся до чеської ясновидиці, — говорить Айталіна. — У них був абсолютно конкретний інтерес — з’ясувати розташування геопатогенних зон на карті Вілюйського улусу. Ясновидиця показала чотири точки на карті, але відразу після цього вона Івана приголомшила: «Ти їдеш туди за своєю смертю«! Іван не став дослухатися до засторог: адже стільки часу і грошей було убухало в цю експедицію, що відступати було просто нікуди! Але про всяк випадок прихопив з собою металевий оберіг у вигляді декількох трикутників, такий, що нагадує зірку Давида. І відправився в дорогу. 

А буквально наступного дня після виявлення котлів Іван Мацкерле несподівано відчув, що серйозно захворів:  «Я прокинувся уранці і відразу відчув, як у мене крутиться голова, почав непритомніти. Тиск і серце були в порядку, але я неначе був в стані сильного сп’яніння. Ми перечекали день, але мій стан не покращувався. Коли ж ми залишили цю територію, мені відразу стало легше. У ході експедиції було зафіксовано кінозйомкою, як дослідники ходять по чомусь твердому посеред круглого болота.

Але багато що залишилося нез’ясованим. Наприклад, який метал використовувався під час виготовлення загадкових котлів? Чому люди, що випробували його дію на собі, сильно хворіють і навіть помирають? І якій цивілізації належать ці велетенські артефакти минулого? 

Скоро на ці запитання має намір відповісти комплексна етнографічна наукова експедиція. Її учасники — історики, археологи, фізики — будуть екіпіровані в костюми з тканини, що захищає космонавтів у відкритому космосі. Це буде перше комплексне наукове дослідження котлів в Долині смерті.

У архіві Національної бібліотеки збережений лист Михайла Корецького з Владивостока, який стверджував, що він знайшов сім таких котлів: «Я побував там тричі. Долина смерті тягнеться уздовж правої притоки ріки Вілюя. По суті, це цілий ланцюжок з долин уздовж її заплави. Що стосується таємничих об’єктів, їх там, напевно, багато, тому що за три сезони ми бачили сім таких котлів. Усі вони представляються мені абсолютно загадковими: по-перше, роз­мір від 6 до 9 метрів в діаметрі. По-друге, виготовлені з незрозумілого металу. Річ у тому, що котли не бере навіть заточене зубило (пробували, і не раз). Метал не відламується і не кується. Навіть на сталі молоток обов’язково залишив би помітні вм’ятини. А цей метал згори покритий шаром невідомого матеріалу, схожого на наждак. Але це не окисна плівка, не накип — її теж ні сколоти, ні подряпати не можна». 

Колодязів, що «йдуть в глиб землі, з кімнатами, про які говориться в місцевих легендах, — згадує Михайло Корецкий. — ми не зустрічали. Але я завважив, що рослинність навколо котлів аномальна — зовсім не схожа на ту, що росте навкруги. Вона пишніша: крупнолисті лопухи, дуже довгі лози, дивна трава вище за людину в півтора-два рази. У одному з котлів ми ночували усією групою (шість чоловік)... Нічого поганого не відчували, пішли спокійно, без яких-небудь неприємних подій. Але у одного через три місяці повністю випало усе волосся, а у мене на лівій стороні голови (я на ній спав) з’явилися три маленькі болячки розміром з сірникову голівку кожна. Лікував я їх усе життя, але вони до сьогоднішнього дня так і не пройшли». 

«Усі наші спроби відламати хоч шматочок від дивних котлів, — свідчить Корецький, — не увінчалися успіхом. Єдине, що мені вдалося прихопити з собою, — це камінь. Але не простий — половинка ідеальної кулі діаметром шість сантиметрів. Він був чорного кольору, не мав ніяких видимих слідів обробки, але був дуже гладкий, немов відполірований. Я підняв його із землі усередині одного з цих котлів. Він потім у мене удома лежав без діла, поки не знадобилося вставляти скло у вікна, а склоріза не було. Я спробував прорізати скло ребром (гранню) половинки цієї кам’яної кулі — виявилось, що він ріже скло з дивною легкістю. Після цього моєю знахідкою багато разів користувалися як алмазом усі родичі і знайомі. Тепер ніхто не знає, куди подівся той камінець». 

Олена Яровикова
«Жизнь»