Трикутник Україна-ЄС-Росія стає бермудським

Саміт Україна-ЄС повинен був стати для Києва зовнішньополітичною подією року, навіть незважаючи на те, що відбувся у переддень Нового року. За сприятливих передумов ця важлива подія могла не лише визначити стратегічну лінію зовнішньополітичного партнерства України з Москвою та Брюсселем, а й суттєво вплинути на ситуацію всередині держави.

З наближенням саміту українська влада не втрачала оптимізму щодо перспективи парафування Угоди про асоціацію. Зокрема, перший віце-прем’єр-міністр А.Клю­єв ще 14 грудня зазначав, що проект Угоди повністю підготовлений і що документ буде парафовано на саміті. Основні параметри торговельної частини Угоди про асоціацію Україна і ЄС узгодили ще 20 жовтня, завершивши таким чином підготовчий етап щодо створення зони вільної торгівлі, роботу над яким було розпочато ще у 2008 році.

Однак буквально за кілька днів до саміту Апеляційний суд залишив під арештом екс-прем’єра Ю.Тимошенко, відмовившись задовольнити її апеляцію. Розгляд самої апеляції перенесли на 20 грудня, даючи в такий спосіб зрозуміти, що на рішення щодо звільнення Ю.Тимошенко до саміту очікувати не варто. Уже після самміту Апеляційний суд підтвердив вирок Тимошенко. Відтак, українська влада продемонструвала незмінність своєї позиції у справі Ю.Тимошенко навіть після зустрічі комісара ЄС з питань розширення і європейської політики сусідства Ш.Фюле з Президентом В.Януковичем.

Усвідомлюючи логічні наслідки рішення Апеляційного суду у справі Ю.Тимошенко, прес-секретар МЗС України О.Волошин ще 14 грудня зазначив, що парафування Угоди про асоціацію між Україною та ЄС може не відбутися. Але додав, що від цього нічого принципово не зміниться, оскільки головне — це завершення переговорів.

Нагадаємо, що на початку грудня поточного року Європарламент ухвалив резолюцію, в якій рекомендував Раді ЄС, Єврокомісії і Європейській службі зовнішньополітичної діяльності парафувати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС до кінця року. Тим самим Євросоюз продемонстрував позицію відкритості щодо зближення з Україною, і дав зрозуміти, що вважає Угоду про асоціацію важливим механізмом поглиблення двосторонніх відносин, покладаючи при цьому відповідальність за результати саміту на Україну. В контексті ухвалених рекомендацій депутат Європарламенту П.Залевський зазначив, що ЄС не висуває ніяких умов для парафування Угоди про асоціацію, але ставить підписання документу в залежність від покращення ситуації з демократією. Міністерство закордонних справ України сприйняло це як обнадійливий сигнал. Президент Віктор Янукович, своєю чергою, зазначив, що рішення Європарламенту — гарна новина для України і що він особисто сприятиме вирішенню в державі питань, окреслених у резолюції.

Однак результати саміту, а точніше їх цілковита відсутність, остаточно розставили усі крапки над «і». Сторони оголосили про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Утім, це завершення не було скріплено парафуванням, що, своєю чергою, дало б змогу запустити процес створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Реакцією на такий поворот подій українських урядовців, зокрема, першого віце-прем’єр-міністра А.Клюєва, стало висловлення припущень щодо можливості парафування Угоди за місяць-півтора. Насправді ж тепер, особливо у контексті намагання Києва досягти нових газових домовленостей з Росією, яка намагається усіляко перешкоджати руху України в бік створення Зони вільної торгівлі з Євросоюзом, термін парафування має всі шанси бути відкладеним на невизначений час.

Незважаючи на те, що Голова Європейської Комісії Ж.М.Баррозу і Голова Європейської Ради Г. ван Ромпей наголошували на залежності підписання Угоди про асоціацію від демократичних реформ в Україні, стала очевидною неготовність ЄС до жорсткої боротьби з Росією за Україну. Зрештою, сама українська влада віддала перевагу не європейській перспективі держави, а потуранню власним політичним амбіціям і досягненню уявних економічних переваг.   

З огляду на те, як розгортається ситуація, не дивно, що дії української влади у сфері розбудови зовнішньополітичних відносин України зі світом, особливо з Росією та ЄС, знаходять все менше розуміння у громадян. Згідно з недавніми дослідженнями громадської думки, 47% українців вважають, що нинішня зовнішня політика України не відповідає її національним інтересам, а ще 32% думають, що відповідає лише частково.

Соціологічні опитування, проведені напередодні саміту, віддзеркалюють прагнення українського народу поглиблювати відносини з ЄС. Зокрема, вступ до ЄС сьогодні підтримують 45% опитаних, а противниками євроінтеграції виступають 34,2%. Прикметно також, що значна кількість громадян, а це 20,7%, утрималися від відповіді. Водночас, 56% респондентів вважають, що практичні дії української влади не відповідають її євроінтеграційним деклараціям, і лише 12% думають, що відповідають.

На запитання щодо особистих перспектив у разі приєднання до Євросоюзу, 37% опитаних сказали, що виграють від вступу України до ЄС, 26% — що програють. Своєю чергою, 27% респондентів вважають, що вони виграють від вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану, а 23% — що програють. Рівень своєї поінформованості про ЄС 46% українців оцінили як середній, 36% — як низький, і лише 4% — як високий.

Таким чином, незважаючи на наявність незначної переваги у симпатіях українців до ЄС над прихильністю до ідеї зближення з Росією, визначальну роль відіграє фактор невизначеності пріоритетів у майже третини українців. Така ситуація дає підґрунтя для маніпуляцій громадською думкою.

Важко не погодитися з тим, що основна відповідальність за безрезультатність саміту лежить саме на Україні, а не на ЄС. Зовнішні чинники, якими б потужними вони не були, лише доповнюють внутрішні. Не дарма голова представництва ЄС в Україні Ж.М.Тейшейра підкреслив, що за останні 10 років ЄС надав Україні технічної допомоги на мільярди гривень (сотні мільйонів євро). На його думку, якби українські уряди використовували цю допомогу за призначенням, то Україна була б сьогодні зовсім іншою державою.

Перед нами класичний «любовний трикутник». У фіналі драми хтось неодмінно ллє сльози. Питання лише в тому, хто саме їх литиме у даному випадку.

Росія

Здатність Росії контролювати власний народ потрапила у пряму залежність від можливості контролювати паливно-енергетичний сектор України та інших країн пострадянського простору посередництвом створення Євразійського Союзу і домінування в цьому міждержавному утворенні. Сьогодні експорт енергоресурсів становить 69% ВВП Росії, і без такого контролю фінансове становище Росії буде поступово слабнути.

Станом на сьогодні Європа і Китай є найбільшими споживачами російських енергоносіїв. У 2006 і 2008 роках через суперечки між Росією та Україною Європа залишилась без газу просто посеред холодної зими. Як наслідок, європейські держави розпочали масштабну програму диверсифікації джерел постачання енергоносіїв, що може привести до скорочення експорту російського газу до ЄС на 50% вже до 2020 року. Навряд чи російська економіка від цього виграє.

Україна, своєю чергою, активізує власну програму диверсифікації джерел постачання енергоносіїв, намагаючись послабити енергетичну залежність від Росії та з часом самій стати експортером енергоресурсів. Якщо ці плани буде успішно втілено, Росія втратить величезний ринок збуту, та ще й отримає в особі України конкурента. Китай не поспішає вступати з Росією у суперечки, але й не погоджується платити за газ більше 200 дол. за тис. м³, оскільки має диверсифіковану систему постачання енергоресурсів і може купувати зріджений газ у Австралії.

Можна сказати, що Росія «наступила на власні граблі».  Погрози застосуванням сили і незграбна дипломатія, можливо, були б дієвими у розпал холодної війни. Натомість, у сучасному світі держави просто шукають і знаходять альтернативу. Росія як стара панна може невдовзі залишитися наодинці зі спогадами про колишню велич. Усвідомлюючи таку безрадісну перспективу, вона відчайдушно опирається будь-якому руху держав до енергетичної незалежності.

Європейський Союз

Позиція Європи вичікувальна. Сьогодні вона також занурена у фінансову кризу. Але європейці, найімовірніше, подолають труднощі, щойно ринки почнуть відновлюватися.  ЄС — наддержавне утворення, регульоване суворими правилами. Європейці запрошують сусідів до свого клубу, але вимагають при цьому дотримання дрес-коду.  Вони хочуть бачити Україну членом клубу. Вони бачать, що свідома частина її населення бажає того самого. Питання — за владною елітою, яка має прийняти європейські правила гри, що, своєю чергою, передбачає серйозні реформи і зміну моделі управління державою.

У разі прийняття цих правил Україна як торговий партнер Європейського Союзу отримає значні  коротко- і довгострокові переваги. Насамперед зміниться статус держави та її сприйняття у світі. Самого лише цього фактору вистачить, щоб двері перед нею відчинилися. Усвідомлюючи, що зробила в цій ситуації все, що могла, Європа сьогодні відходить в сторону. Черга за Україною.

Україна

Україна опинилась у ситуації, коли біля неї увиваються два залицяльника, і їй потрібно зробити вибір, бо інакше «кіна не буде». Питання в тому, хто всередині України відповідає за цей вибір. Окремі представники та спонсори Партії регіонів висловили думку, що майбутнє України — з Європою. Інші надто тісно «зав’язли» у відносинах з Росією і тепер не готові платити за європейську інтеграцію величезні «відступні».

Проблема полягає в тому, що Адміністрація та її спонсори особисто  зацікавлені у зближенні з Росією лише для отримання прибутків від зменшення ціни на газ,  хоча й розуміють, що правильне для України рішення — це Європа. Якщо Україна обере Європу, вони постраждають першими, адже накличуть на себе гнів Кремля. Якщо Україна обере Росію, ці бізнесмени та політики, ймовірно, захистять свої позиції до того часу, коли після російських інвестицій в Україну прийде російська політична культура. А от ціною суто тактичної переваги для купки обраних стане замороження відносин України з Європою і здача національних інтересів. Цим людям варто нарешті зрозуміти, що, який би шлях не обрала Україна, вони однаково програють.

Перед Президентом — важкий вибір. Але тягар важких рішень невід’ємний від посади такого рівня. Пану Президенту саме час згадати свою клятву вірності, адже він давав її народу України, а не жменьці зажерливих нахлібників, яких народ України не вибирав. Гарантію політичних перспектив може дати лише праця на народ, а інтриги з ним означають суд при наступному правителі, адже вся влада скінченна.

Висновок:

Росія знайомиться з хвилею громадянських протестів і наростання фінансового тиску. Її подальша стабільність і цілісність віднині залежатиме від підтримки Британії, США, Німеччини, Китаю і …України. Якщо цієї підтримки Росія не отримає, її чекають неминучі і масштабні труднощі і вітер змін.

Росія вічний сусід України. Росія — це величезний ринок. Але російська політична система потребує зміни архітектури, а ЄС і Україна повинні допомогти Росії в цих змінах з міркувань безпеки для всіх. Співпраця ЄС і України може стати ефективною моделлю для  російських політичних реформ,  а цілісна, мирна, по-своєму демократична Росія — в інтересах України.

ЄС також є вічним сусідом України та величезним ринком. Але адміністративна система ЄС ледь справляється з власними проблемами державних боргів, безробіття та міграції. Європейці мають величезний ресурс для подолання кризи — спільні цінності. Європа повинна поділитись їх силою і навчати українців та їх еліту демократії — також з міркувань загальної безпеки.

Поточна модель європейської перспективи України — вже у смітнику бюрократів, українських та європейських. Нову модель  писатимуть самі громадяни.

 

 «На варті демократії»