А ЩО БУДЕ ПІСЛЯ ВИБОРІВ 2012 РОКУ?

Найгарячішою темою цьогоріч будуть парламентські вибори. На нас обрушиться опис їх перипетій, потік прогнозів результатів. Що ж буде після них?

Тут, власне, можливі два сценарії. Перший — зберігається панування Партії Регіонів у парламенті. Одноосібне або з сателітами. Такий варіант розвитку подій аналізувати особливого сенсу немає, оскільки це буде простим збереженням існуючої системи влади. Другий варіант — опозиції вдалося набрати більшість голосів і зберегти його. 

Хоча до того, що ниніш­нім опозиціонерам вдасться сформувати стійку більшість, багато хто відноситься скептично, не можна вважати такий хід подій неймовірним. У тому, що підсумки парламентських виборів для Партії регіонів будуть невтішними, зрозуміло багатьом.  Адже, лідери регіоналів поводяться як генерали-переможці минулої війни. Такі генерали приписують успіх в ній тільки своїм талантам і готуються до застосування технологій, що виявилися успішними у минулому. Пояснювати їм, що ситуація змінилася і колишні технології потрібно здавати в брухт — сізіфова праця.

По-друге, донецьким товаришам в більшості властиво лінійне інженерне мислення. Воно добре працює в умовах постійності середовища і у рамках перевірених методів, але виявляється безуспішним, коли ситуація починає різко змінюватися. 

Серед нинішньої опозиції переважають торговці і фінансисти, звичніші до різкої зміни поведінки, роботі в непередбачуваному середовищі і мають більш треновану інтуїцію. Тому її дії в умовах турбулентності можуть виявитися успішнішими.

Отже, диспозиція така: опозиційні сили отримали більшість мандатів, зуміли зберегти єдність, кількість тушок виявилася недостатньою для збереження старої більшості. Що ж станеться в системі влади в цьому випадку?

Початок процесу легко передбачуваний — у Верховної Ради з’являється новий спікер, формується нове керівництво парламентських комітетів. Тобто обличчя законодавчої влади істотно зміниться.

Тут ми стикаємося з нашою найчудовішою європейською конституцією (рука не піднімається написати з великої букви). Максимум, що може нова парламентська більшість — це ухвалити резолюцію недовіри уряду, слідством чого являється відставка кабміну (ч. 4 ст. 115).

Після цього уряд може продовжити свою роботу в статусі виконуючого повноваження, але не більше 60 днів (ч. 5 ст. 115). Новий же уряд може з’явитися у нас тільки по волі президента і більшості парламенту (ч. 2 ст. 114).

Хоча є одна тонкість. Ч. 6 ст. 115 говорить про те, що прем’єр-міністр зобов’язаний подати президентові заяву про відставку кабміну після прийняття радою резолюції недовіри (а згідно ч. 5 ст. 13 Закону про Кабінет Міністрів України це повинно статися в день ухвалення резолюції), але ніде, ні в конституції, ні в законі не сказано, що президент цю від­ставку зобов’язаний прийняти. У нашій чудовій конституції взагалі ніде не зустрічається словосполучення «президент зобов’язаний». Згадаємо, як Кучма декілька років не підписував закон про кабмін, причому прийнятий більш ніж 300-ми голосами після президентського вето. І нічого йому за це не було.

Втім, п. 1 ч. 2 ст. 12 закону про Кабмін конкретніший і говорить про те, що від­став­ка уряду відбувається внаслідок прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабміну, але механізм президентських дій все одно не прописаний.

Тобто, теоретично можлива ситуація, коли Кабмін одночасно буде у відставці, і не буде у відставці. Тим більше не зрозуміло, від якої точки відлічувати термін в 60 днів виконання обов’язків — від резолюції ради або прийняття відставки Президентом. Уявімо собі, що прем’єр відправив відповідну заяву поштою, а воно десь загубилося. Зараз це виглядає смішно, але чи буде нам весело у кінці року — подивимося.

Краще припустимо, що високий рівень правової культури раптом себе виявить, усе пройде згідно із здоровим глуздом і Кабмін сумлінно почне готувати справи до передачі новому, незнайомому міністерському племені, а президент стурбується гідною кандидатурою нового прем’єра.

Конституція недвозначно свідчить, що джерелом формування нового Кабміну буде старий президент, а не нова парламентська більшість. Згідно ч. 2 ст. 114 прем’єри призначається президентом з відома більшості ради. Закон про кабмін, як йому і належить, конкретизує (ч. 2 ст. 8), що президент після ухвалення рішення про відставку кабміну вносить до Верховної Ради письмове представлення про призначення на посаду прем’єра. Тобто саме президент вирішує, кого він хоче бачити главою виконавчої влади, а роль парламенту — погодитися або не погодитися з представленою кандидатурою.

Досить легко собі уявити, що запропоновану кандидатуру нова парламентська більшість не прийме.  Схожий прецедент був в 1999 р., коли Кучма двічі подавав кандидатуру Пустовойтенка, і лише на третій раз запропонував Ющенка. В 2012 такого сценарію може і не бути.

До речі, нагадаю, вибори пройдуть у кінці жовтня, потім буде встановлення результатів. У кращому разі новий склад Ради збереться тільки в грудні. А як з бюджетом на 2013 рік? 

Отже, пройде 60 днів, нового кабміну немає, старий неправомочний. Що робити? Тим паче, що вже створений прецедент карного переслідування вищих посадовців за перевищення повноважень. А хто виконуватиме рішення такого кабміну, коли можна запросто в суді довести, що вони неправомочні?

Діючими органами влади залишаться тільки силовики і суди. Особливо доведеться попрацювати прокуратурі, щоб вплинути на поведінку нових депутатів.

З іншого боку, великі ставки в цій грі і у гіпотетичної парламентської біль­шості. Можна отримати і фактично ширококоаліційнний уряд, де будуть враховані найрізноманітніші інтереси. Можна погодитися на президентську кандидатуру в обмін на хлібні посади непублічних замів міністрів: не нести ніякої відповідальності і одночасно успішно стригти купони з вкладів, зроблених в період передвиборної кампанії і наступного великого торгу. Заради таких перспектив варто і потерпіти  тиск.

Очевидно, що серед новоявленої більшості будуть і локальні групи, що є мікропартіями олігархів. Чого останні захочуть за потрібне голосування своєї політичної обслуги — очевидно.

Уявімо таке: мудрий народ України обирає в депутати кристально чесних людей, готових покласти свої недужі здібності на вівтар вітчизни. Парламентська більшість тверезо оцінить обстановку, разом з президентом знайде компромісне рішення, і ми все-таки отримаємо новий уряд, що рветься працювати на благо народу.

Згідно із законом про кабмін (ч. 1 ст. 10), програма діяльності Кабінету Міністрів України базується на передвиборній програмі Президента України. Норма сама по собі дивна, особливо з урахуванням того, що в даному випадку між написанням передвиборної програми президента і формування кабміну мине вже більше трьох років. Навіть теоретично передвиборні обіцянки трирічної давності не можуть відповідати потребам країни, що змінилися.

Зрозуміло, що таку програму Рада затверджувати не буде, оскільки це дає уряду індульгенцію, що захищає його від відставки упродовж року після затвердження Верховною Радою України Програми діяльності Кабінету Міністрів України (ч. 2 ст. 87). Але навіть без цих шкурницьких міркувань закономірне питання: з якого переляку парламентська більшість, опозиційна президентові, повинна своїм рішенням благословляти його передвиборну програму. Про можливість такого варіанту розвитку подій розробникам закону про кабмін подумати було ніколи.

Але навіть без затвердженої програми зрозуміло чиїми інтересами керуватимуться високі столоначальники. Саме президент у нас без пояснення причин може воднораз відправити у відставку будь-якого міністра або його заступника. Верховна рада може лише контролювати їх діяльність.

Але на цей контроль міністрам начхати. Єдино кого вони бояться окрім президента — це прокуратури. Генпрокурор у нас також як і прем’єр призначається президентом з відома Ради (ст. 122). Те, що парламент може генпрокурора відправити у відставку — загроза для нього серйозна, але не дуже. Ще з кучмівських часів ми знаємо, що у нас тривалий час генпрокурор може працювати в статусі виконуючого обов’язки. У цьому статусі він не може подавати представлення на зняття депутатської недоторканості з нардепа, але це випадок такий рідкісний у вітчизняній практиці, що їм можна нехтувати.

Отже, що ми маємо в сухому залишку? Воля народу, виражена на парламентських виборах, згідно з чинним конституційним законодавством немає особливих наслідків для функціонування виконавчої влади. Фактично ми можемо отримати замість моделі заборон і противаг модель перетягування повноважень і спихання відповідальності.

У реальності, у разі, якщо після виборів парламентська більшість буде опозиційною президентові, а кабмін залишиться пропрезидентським, то картина буде наступна. Уряд працюватиме під постійною загрозою відставки. Подані ним законопроекти або відхилятимуться парламентом, або трансформуватимуться до невпізнання. У рамках контрольних повноважень Верховної Ради, більшість без кінця тероризуватиме міністрів.

З іншого боку, ухвалені більшістю закони ветуватимуться президентом, а можливостей здолати вето у парламенту не буде. Розуміючи це, рада штампуватиме популістські закони, а після їх ветування спікери біль­шості істерично кричатимуть про лиходійську антинародну владу. 

В той же час зрозуміло, що ніякої принциповості позицій в реальності не буде. Все перетвориться на великий базар, де триватиме торгівля посадами, законами, преференціями. І усе це супроводжуватиметься популістською тріскотнею і взаємними звинуваченнями. Якщо зараз уряд може спихати свої провали на «попередників», то в майбутньому з’явитися можливість нарікати вже на конкретних винуватців — депутатів.

Формально така ситуація виглядає як аналогія 1998-99 рр. — між парламентськими і президентськими виборами. Чого тоді переживати? Жили ж ми тоді, не померли. Проте істотних змістовних відмінностей досить багато.

По-перше, тоді опозиція займала увесь політичний спектр від комуністів і вітренківців — до Народного руху. Відповідно легко можна було грати на протиріччях між лівими і правими. А у потенційної біль­шості 2012 р. непримиренних ідеологічних протиріч не буде, і інтереси будуть спільні.

По-друге, в 1998-99 рр. існував олігархічний консенсус про шлях розвитку країни. Зараз ми швидше маємо зростаючу конкуренцію олігархічних груп.

По-третє, в ті роки зовнішньополітична ситуація була доброзичливю до України. Захід вірив в те, що українські реалії в цілому йому підконтрольні і розвиваються в правильному напрямі. 

По-четверте, в 1999 р. намітилася зміна економічних трендів. Девальвована гривна стимулювала експорт, зовнішні ринки розвивалися, українські ФПГ стали нарощувати капіталізацію приватизованих підпри­ємств.

Кучма в схожій ситуації 1998-99 рр. знаходив можливості маніпулювання парламентом і залишався арбітром для олігархічних ФПГ, а от В.Януковичу працювати в таких умовах буде важко. Занадто вже він звик до прямого і короткого шляху від бажання до реалізації. Непередбачуваність ситуації вже нерідко ставила його в безвихідь.

Якщо ж ще і погодитися з тим, що намітилася тенденція деякого розкуркулення олігархів, то очевидним стає інтерес останніх до послаблення системи влади. А для цього необхідно і посприяти тому, щоб більшість в майбутній раді була і залишалася опозиційною президентові і кабміну і лише в особливих випадках і з приводу особливих інтересів робило кроки їм назустріч.

Микола Кузьмін,   «Хвиля»