НОВІ РЕЖИСЕРИ, СТАРІ ВИСТАВИ

Цьогоріч росіяни святкують 1150-річчя зародження російської державності. Свято це затверджене відповідним Указом Президента Російської Федерації від 5 березня 2011 року № 267. Можна було б привітати наших сусідів із такою подією, але результати аналізу історичних передумов виникнення російської державності заважають це зробити.

Карбування в людській пам’яті відомостей про ті чи інші історичні події шляхом прийняття відповідних рішень на найвищому рівні є справою корисною. Такі рішення, впливаючи на суспільну свідомість, відіграють позитивну роль в організації життя країни.

Вочевидь, керівники Росії, на відміну від наших можновладців, добре знають про це, і минулорічний Указ №267 — тому підтвердження. Та чи можна назвати події, що відбувалися 1150 років тому, в далекому 862-му, зародженням російської державності?

Відомо, що, згідно із літописом «Повість минулих літ», того року мешканці Новгорода запросили княжити над ними варягів. Новгородцями були люди з племен кривичів, словенів, весі і чуді. Русичів серед них не було. Росіян тоді взагалі не існувало, бо з’явилися вони лише в ХVІІ ст., що підтверджено філологічними й історичними дослідженнями (Г.Гриневич, В.Білінський та ін.). Тож державність, зародження якої російська історіографія пов’язує з початком князювання в Новгороді варягів, якщо і була, то була не російською, а новгород­ською (саме цю держав­ність у ХV ст. знищили московські князі — справжні засновники російської державності).

Факт же визнання вирішальної ролі варягів у започаткуванні держави свідчить про повернення сучасної російської історіографії до теорії норманізму. Як відомо, цю теорію, розроблену в 1730 році німецьким істориком Г.-З.Байєром і підтриману у ХVІІІ ст. російськими вченими німецького походження Г.Ф.Міллером, А.-Л. Шле­­цером та ін., радянська історіографія спростувала. Та й сам М.Ломоносов свого часу рішуче виступав проти норманізму. Невже нині Мо­сква ігнорує думку цього сві­тила російської науки?

Отже, побачивши в подіях 862 року витоки державності, а в новгородцях — предків росіян, пан В.Медведєв назвав цю державність російською. Саме російською, а не руською! І це є важливим, бо деякі нинішні російські історики і діячі плутають поняття «руська державність» і «російська державність», ведучи мову про «1150 лет образования Древнерусского государства» (хоча Давньоруською державою, як відомо, вважається Київська Русь з центром у Києві).

Так, під час проходження в Києві восени минулого року VІ форуму творчої та наукової інтелігенції держав-учасниць СНД російський історик, директор інституту Всесвітньої історії Російської академії наук пан Чубар’ян, сприймаючи по-своєму слова «1150-летие зарождения российской государственности» з Указу Президента Росії, в одній із програм Національного радіо («Порядок денний» від 20.10.2011р.) вів мову про «1150 лет образования Дре­внерусского государства».

 Складається враження, що поважний науковець забув про той факт, що у 862 році і аж до середини ХІІІ ст. Новгородська земля, яку нинішня російська історіографія «призначила» бути колискою російської державності, не вважалася Руссю. Русь як держава існувала на інших землях і фактично вже з початку ІХ ст., бо саме з цього періоду і в наступні століття в арабських, візантійських, західноєвропейських джерелах, а також в давньоруських літописах для означення теренів і населення спочатку Полянського (Київського) князівства, а пізніше — Київщини, Переяславщини й Чернігівщини вживались терміни «Русь», «Руська земля», «руси», «русичі», «русини» (М.Грушев­ський. Історія України-Руси. К., 1991, т.1).

А, може, пан Чубар’ян та інші історики з числа тих, хто ототожнює поняття «Давньоруська держава» і «росій­ська державність», вважають напад у 882 році Олега Рюриковича на Київ і вбивство ним володаря Київського князівства (Куявії) Аскольда актом прищеплення російської державності Київській Русі? Такий хід міркувань, мабуть, дуже тішить російських істориків, а нісенітниця, що виникає при цьому, схоже, їх ніскільки не хвилює. Бо давно, ще за часів царату, російська історіографія логіку замінила абсурдом, і ламати ці традиції у нинішній Москві ніхто, вочевидь, не збирається.

І це стосується не лише теорії норманізму, за якою створення всіх культурних і матеріальних надбань Київ­ської Русі вважається заслугою норманів. Абсурдні висновки російських істориків характерні для всього періоду існування Російської імперії, починаючи із часів Катерини ІІ з її славнозвісною «Комісією для складання записок про древню історію, переважно Росії». Про дії матері-імператриці та цієї комісії, що призвели до спотворення відомостей про минуле народів, які увійшли в Російську державу, повідомляє В.Білінський в своєму історичному дослідженні «Країна Моксель, або Московія». Принагідно згадаймо слова професора В.Клю­чевського із його праці «О русской истории«: «Різноплемінне населення … увійшло до складу Великого князівства Київського, або Російської держави. Але ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього народу…».

 Ось вона, логіка російської історіографії! Ще нема ні російського народу, ні Російської держави, але професор Московського університету без докору сумління карбує фальсифікацію: «князівство Київське, або Російська держава». Нинішні професори далеко від тодішніх не відійшли, ведучи мову про «Давньоруську державу» із «російською державністю» та додаючи ще одне облудливе твердження — про провідну роль варягів.

Яким же, цікаво, може бути погляд російських істориків із специфічною логікою (точніше — її відсутністю) на долю російської державності за часів правління династії Чингізидів? Адже князі підпорядкованих Золо­тій Орді земель могли правити лише з дозволу Хана, і дехто з них доводив власну відданість йому вбивством своїх одноплемінників. Як приклад — «подвиги» князя Олександра, так званого Невського, який, збираючи данину для Хана, замордував багато новгородців і суздальців (вбивав та знущався, «оному носа урезаша, а иному очи выимаша»).

Як свідчать історичні джерела, протягом ХІІІ-ХV століть та на початку ХVІ ст. на землях, що стали пізніше називатися Росією, державність була золотоординською. І лише тоді, коли Золота Орда розпалась, на зміну хансько-ординській державності прийшла цар­сько-російська. Цей процес є логічним і закономірним. Подивімося, як він розгортався.

Наприкінці ХV ст., внаслідок жорсткого розбрату між ханами Золотої Орди, почала слабнути центральна влада цієї імперії, піднялися за рахунок пограбувань своїх сусідів Кримське ханство і Московський улус. Так, зміцненню Московського улусу Золотої Орди сприяли, зокрема, неодноразові походи московських князів разом із татаро-монгольськими вояками за даниною на Новгород.

Це місто-республіка з давньою історією, високим рівнем культури, розвиненими зв’язками з Києвом і Європою давно вабило московитів своєю заможністю. Ось як описує похід у Новгород, який здійснив в 1471 році Великий Князь Іван ІІІ, у праці «Історія держави Російської» М.Карамзін: «…Почалося страшне спустошення… Не було пощади ні бідним хліборобам, ні жін­кам… На просторах дванадцяти верст полки Великокня­зівські гнали їх (новгород­ців), вбили 12000 людей, вз­яли 1700 бранців… Великий Князь… подав приклад суворості, велівши відрубати голови найзначнішим бранцям».

Восени 1477 року — новий похід Івана ІІІ у Новгород. Містом щойно пройшлася страшна чума, знесиливши тамтешній люд, тому легкою здобиччю стали: Вічевий дзвін Новгородський, який привезли в Москву і повісили на дзвіниці Успенського Собору, 300 возів зі сріблом, золотом та дорогоцінними каменями, безліч краму, хутр та іншого.

Тож у такий спосіб, через збір данини для ординських ханів і, звісно, для себе, князі Московського улусу Золотої Орди поширювали свій вплив на інші землі. Пізніше, коли держава Золота Орда розпадеться остаточно, цей кривавий спосіб утвердження свого панування над іншими народами матиме назву «збирання земель російських».

У кінці ХV ст. Кримський хан Менглі Гірей, з яким Іван ІІІ підтримував «дружні» зв’язки (платив йому данину), захопив столицю Великої Орди — Сарай, а навесні 1502 року розправився із залишками золотоординських вояків і сповістив Івана ІІІ, що древньої Великої Орди більше не існує. Таким чином, хоч і продовжували сплачувати московські князі Кримському хану данину за «дружбу» (аж до 1700 року), але принизливих дозволів (ярликів) княжити, що видавались членами правлячої династії Великої Орди, позбулися. Відтоді Московський Князь (государ) міг передавати титул у спадщину.

Саме події початку ХVІ ст., головно — розпад Золотої Орди, стали передумовою виникнення московської державності, яка запозичила багато чого з державності золотоординської. І це є закономірним, бо триста з лишком років перебування Московського улусу в складі Великої Орди не могли не позначитися на світогляді його князів, способі їхнього мислення та ставленні до інших народів.

Отже, ідея царювання в світі, яку втілював у життя протягом кількох століть рід Чингізидів, після розпаду Великої Орди була підхоплена в Московському улусі. Але ні Івану ІІІ, ні сину його, Василю ІІІ, так і не судилося стати царями. Лише 1547 року Іван ІV (Грозний) вінчався на царство Московське. Майже п’ятнадцять років він не претендував на звання царя всіх православних. Та 1561 року таки наважився звернутися з відповідним проханням і, звісно, дарами до патріарха. Той визнав його царем, але більша частина східного духовенства таке рішення не підтримала. Як виявилося пізніше, з 37 підписів, що скріплювали грамоту з Константинополя в Москву, 35 були підробленими… (К.Валишевский. «Иван Грозный». М., 1989).

Таким був початок російського царства, що цілком відповідає поняттю «зародження російської державності». Якби «епіцентром» такого зародження був Новгород, то до нього не ставилися б ворожо ті, кого російська історіографія вважає «державотворцями». Новгород і для Олександра Невського та його братів, і для Димитрія Донського та його сина Василя, і для Івана ІІІ та його сина Василя ІІІ був ворогом, бо лише з ворогом роблять те, що робили з цим центром культури та його мешканцями князі-«державотворці» — грабували, палили, вбивали.

Не вписується в тезу про Новгород як колиску російської державності і факт остаточного знищення цієї колиски Іваном ІV — дійсно першим російським державником і страшним деспотом свого часу. Як зазначає В.Білінський, «тоді остаточно загинула стародавня шестисотлітня культура, остаточно загинуло стародавнє слов’янське плем’я кривичів у Новгородській землі, здебільшого знищене, почасти забране в рабство у московські володіння, де розчинилося і зникло серед фіно-татарського етносу Московії». І далі дослідник ставить запитання: «Чи має право фіно-татарський етнос, який створив націю великоросів, вважати себе спадкоємцем великої новгородської культури? Чи має право жорстокий завойовник, який знищив місцевий народ, місцеві звичаї, велику культуру, розікрав усе нажите багатство і навіть церковне начиння, вважатися спадкоємцем цієї культури?».

Слушні запитання. І відповіді на них очевидні. Тож ніяк Новгород не може бути колискою російської державності! Це суперечить всім законам елементарної логіки. Як і суперечить цим законам само поєднання деякими нинішніми істориками понять «російська державність» і «Русь». Та щоби визнати це, потрібно мати не лише здатність логічно мислити, а й бути сміливими у своїй незалежності від політичних віянь часу.

На жаль, поки що російська історична наука, яка досі не позбулася імперсько-великороського синдрому, не готова до ретельного дослідження закономірного і логічного процесу формування російської державності в лоні материнської золотоординської імперії. Не готова вона також визнати і той факт, що за жорстокістю, проявленою стосовно інших народів, дочка золотоординської державності — московська державність, яка згодом переросла в російську, — значно перевершила свою «матір».

Отож історіографічний театр абсурду, заснований імператрицею Катериною ІІ та її «Комісією для складання записок про древню історію, переважно Росії», продовжує існувати і нині. Всупереч логіці, не зважаючи на відкриті історичні істини, наперекір здоровому глузду.

Любов Чуб