Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗАСУДЖЕНИЙ ДО ПЕКЛА ЗНИК

(несподіване продовження теми)

Разючий, як на українські реалії, успіх стрічки «Той, хто пройшов крізь вогонь» не лише підживив надію, що Велике Українське Кіно ще здатне відродитися на новому творчому і технологічному рівнях. Сам сюжет картини поступово переводить дискусію зі звичних «було-не було-а як було?» у глибший вимір — протистояння особистості тоталітарній владі і тій рабській психології, яку вона насаджує в умах своїх підданих. Нам, українцям це близько й болюче тому, що йдеться про нашого земляка, відважну людину, справжнього, а не паперового Героя. Та от що цікаво: легенда про сучасних Монте-Крісто, втікачів зі сталінського пекла існує не лише у нашому наддніпрянському середовищі. Задовго до появи фільму Михайла Ільєнка принаймні у двох країнах Європи вийшли книги, а згодом і фільми, об’єднані спільним сюжетом: втеча з ГУЛАГу.

Перша побачила світ у Федеративній Республіці Німеччині ще в 1955-му році. Її автор, відомий вже тоді ліворадикальний журналіст і письменник Йозеф Бауер стверджував у передмові, що його роман — то літературна обробка спогадів реальної, на щастя, живої на той час людини, колишнього офіцера гітлерівського вермахту, котрий втрапив спочатку в полон на Східному фронті, а невдовзі в один із найстрашніших таборів сталінського ГУЛАГу — шахту рідкоземельних елементів на самому сході Чукотського півострова.

Як на наш погляд, то в епопеї колишнього лейтенанта Корнеліуса Роста — так насправді звали героя роману Бауера — є чимало недомовок. Сам він пояснював це небажанням ставити під удар таємної комуністичної поліції «Штазі» своїх родичів, котрі після 1945-го року залишилися жити на Сході Німеччини у тодішній «демократичній республіці». Хоча сам факт існування секретної шахти, на якій з-поміж радянських в’язнів працювали також німецькі полонені, реальний.

За словами Роста, перші найтяжчі місяці і роки ув’язнення йому допомогли пережити радянські ж в’язні — етнічні німці з Поволжя та Сибіру. Саме з їх допомогою в 1949-му році 27-річний «зек» вирвався на свободу. Його одіссея тривала три роки.

Знову ж таки, не бажаючи видати КДБ усіх, хто допомагав йому на цьому шляху, Рост не подає конкретних адрес і, звісно, прізвищ. Переважно це були етнічні німці, котрі або здавна проживали в Сибіру та на Далекому Сході, або були депортовані туди в перші ж тижні Великої Війни 1941-45 рр. Вони відігрівали, відгодовували і підліковували втікача, здобували йому гроші і потрібні документи… і так три довгих роки. З Чукотки на Далекий Схід, звідти через увесь Сибір несходимий, звідти через усю Середню Азію — до кордону з Іраном. Де пішки, де у товарних поїздах… усі чотирнадцять тисяч кілометрів.

Перейти непоміченим радянсько-іранський кордон виявилося не найскладнішим. Сьогодні вже мало хто, навіть із старшого покоління, пам’ятає, що  восени 1941-го року за домовленістю з союзниками радянська армія фактично окупувала всю північну частину Ірану, включно з Тегераном, а решту території взяли під контроль британські підрозділи. Під час спільної антитерористичної акції 1943-го року радянська і британська спецслужби фізично знищили не лише всю агентуру німецької розвідки в Ірані, а й власне всіх етнічних німців, котрі на той час мали нещастя опинитись у цій країні.

Корнеліус Рост мав дістатися до Тегерану і там віднайти, не маючи ніякої адреси, місцевого німця, котрий був торгівельним компаньйоном його батька у 20-30-х роках. Де він мешкає, чи живий він взагалі, втікач не знав. Однак йому пощастило. Чи, як він сам вважає, мусило пощастити. Надто багато людей — і не тільки німців — ризикували своїм життям, аби Рост доніс до вільного світу правду про пекло сталінського ГУЛАГу. І він відшукав того, хто йому був потрібен. Чи не єдиного німця серед того арабсько-перського Вавилону, яким в усі віки був Тегеран.

Додому Корнеліус Рост повернувся без особливого розголосу і пристав на пропозицію журналіста Бауера описати всю свою одіссею в книзі за однієї умови: про те, як там, у країні, що перемогла фашизм, панують порядки, які фактично не відрізняються від гітлерівських, він розкаже все. А про себе і про тих, хто йому допоміг — лише найнеобхідніше.

Корнеліус Рост не дожив до падіння комуністичної імперії і возз’єднання обох Німеччин. Він помер у 1983-му році. У 2001-му кінематографісти ФРН відзняли фільм «Втеча з ГУЛАГу». Світового розголосу він не набув, а молодому поколінню на батьківщині Корнеліуса Роста його трагічна мандрівка видалася нецікавою.

Що ж до другого втікача з ГУЛАГу, то дискусія навколо його спогадів кілька років тому прокотилася шпальтами багатьох західноєвропейських видань, а на його історичній батьківщині Польщі оперативно відзняли фільм «Повернення додому». Ім’я цієї людини — Ростислав Русецький-Равич, колишній офіцер довоєнного Війська Польського, співробітник військової контррозвідки. Коли у вересні 1939-го року Польща впала під об’єднаним ударом гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР, Равич уник трагічної долі переважної більшості польських офіцерів, розстріляних НКВС у Катині, Харкові і Старобєльську. Йому вдалося дістатися до Пінська, де жили його батьки, і оселитися там. Проте радянські контррозвідники вирахували «колегу», і після річного поневіряння спецв’язницями НКВС Равич опинився за колючим дротом спецзони №303 поблизу Якутська. На відміну від Корнеліуса Роста він не чекав чотири роки на вдалу нагоду. Вже в квітні 1941-го року Равич і ще кілька його друзів по нещастю — теж кадрових польських розвідників — втекли з табору.

Спочатку вони дісталися Красноярська. Допомогло бездоганне знання Равичем російської мови. І, як він наголошував, добрі люди. Далі без особливих проблем подолали монгольський кордон і перейшли пустелю Гобі. Щоправда, втративши половину групи. Решта загинули на льодовиках і засніжених перевалах Тибету. До столиці Непалу Катманду дістався лише Равич. Закінчення війни він дочекався в Індії серед численної польської діаспори, а потім оселився в одній із західноєвропейських країн.

Природно, що ні роман Бауера, ані спогади Русецького-Равича російською мовою не перекладені й досі. Як кажуть піарщики  наших північних сусідів, «вони не в форматі». І навіть уже згадана дискусія 2006-го року стосувалася не самого змісту оповідей Равича, а тих нестиковок, котрі віднайшли в них неупереджені західні ж експерти. Але то вже не наш клопіт. Наголошуємо на закінчення: для нас, українців набагато повчальніша і потрібніша дивовижна одіссея Івана Доценка, того, що пройшов через вогонь і залишився українцем.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com