«РОБИ ВЕЛИКЕ, НЕ ОБІЦЯЮЧИ ВЕЛИКОГО»

Пам’ятаєте передвиборні гасла “Україна для людей”, “Покращення життя вже сьогодні”… Саме ці слова трохи більше двох років тому рясніли на білл-бордах ледь не на кожному кроці, обіцяючи людям світле майбутнє. Нині від них залишилася хіба що дірка від бублика: якість життя українців не те що не покращилася, а з дня на день стає дедалі гіршою. Тим часом влада стає світовим рекордсменом за кіль­кістю невиконаних обіцянок. Проте давайте зупинимось на останніх соціальних ініціативах Президента, які він урочисто проголосив на розширеному засіданні Кабінету Міністрів. Особисто у мене ці заяви викликали набагато більше запитань, аніж конкретних відповідей.

Питання перше. Чому саме зараз Президент вирішив потурбуватися про якість державної соціальної політики? Попри передвиборні обіцянки, за два роки  нічого втішного для українського народу не зроблено. Скоріше навпаки –  умови життя як соціально незахищених верств населення, так і середнього класу, зокрема – приватних підприємців   погіршилися. Тому цілком очевидно, що поштовхом для обіцянок стало стрімке падіння президентського рейтингу з 49% у 2010 році до 7,8 % у 2012 та наближення парламентських виборів.

Питання друге. Навіщо проголошувати нові соціальні гарантії, якщо чинні виплати для незахищених верств населення не виконуються? До речі, Сергій Тігіпко вже встиг заявити, що на нові ініціативи Президента у цьому році знадобиться 16 мільярдів гривень і що уряд вже знає де їх взяти. Хочу наголосити, що це говорить та людина, яка лише три місяці тому на всю країну заявляла, що для виплати «соціалки» не вистачає 170 мільярдів гривень. Невже так швидко все знайшли?

Питання третє. Навіщо вже зараз вихваляти свої ініціативи, якщо вони стартують лише в квітні-травні місяці, тобто ще близько двох місяців громадянам доведеться чекати? Хвалитися треба досягнутими результатами, а не запланованими змінами.

А тепер найголовніше. Варто проаналізувати лише кілька ініціатив, аби чітко зрозуміти – реального покращення життя люди як не бачили, так і не побачать.

Так, Президент обіцяє, що вже з 1 травня цього року пенсіонери додатково отримають в середньому по 100 гривень доплати. Проте тут необхідно врахувати, що більше 4 мільйонів пенсіонерів наразі отримують мінімальну пенсію – 848 гривень, яка на 200 гривень менша за прожитковий мінімум. Тобто навіть з цими додатковими 100 гривнями пенсія все одно буде нижчою за прожитковий мінімум. До речі, вже з 1 березня тарифи на воду для населення в Україні зросли в середньому на 7,8%. Одразу зрозуміло, куди підуть ці додаткові 100 гривень, — на оплату житлово-комунальних послуг, ціни на які останнім часом ростуть неначе на дріжджах. Окрім цього президент пропонує запровадити державну іпотеку — програму кредитування під житлове будівництво, коли вартість кредиту для людей буде складати не більше 2-3%, а решту компенсує банкам держава. Для порівняння — наразі ставка іпотечного кредитування становить 18-20% річних. Об’єктивно: ця обіцянка — лише чергова порція порожніх слів, які за нинішнього стану економіки країни втілити в життя просто неможливо. Хіба що державна іпотека діятиме для обраних та під неї підпадуть кілька тисяч наближених до нинішньої влади осіб.

І цілком логічне питання: яким чином влада планує покрити усі свої нові витрати на обіцяну соціалку? Президент у своїй гучній промові відповіді на це запитання так і не дав. Проте відповідь на нього очевидна – збільшення соціальних виплат цілком покриє урізання непомірних витрат чинної влади на своє ж утримання. Але, як показує практика останніх двох років, можновладці взагалі не мають наміру коли-небудь відмовитися від своїх безпідставних пільг та преференцій. Тому, скоріше за все, ці ініціативи покриватимуться за рахунок додаткової емісії грошових коштів, що лише збільшить рівень інфляції, а значить постраждають мільйони людей, яким не дістануться виплати. Не демаю, що популістські кроки влади фінансуватиме МВФ. Скоріше — навпаки.

Замість епілогу варто згадати ще одне. Так, президент вже встиг відзначитися встановленням щорічних так званих «антипріоритетів» державної політики у гуманітарній сфері. Що з цього вийшло — судіть самі. 2011 рік був проголошений роком освіти та інформаційного суспільства. Яскравим індикатором «успіхів» у цьому напрямі стало закриття більше як 600 шкіл. 2012 рік – рік культури та відродження музеїв. Певно, «розвиток» національної культури проходитиме за умови скорочення навчальних програм української мови та літератури?  Що далі – страшно й подумати.