Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Україні потрібен національний егоїзм

Днями в Інституті Горшеніна відбувся круглий стіл на тему «Україно-російські відносини: що залишається «за кадром»? 

Ірина Геращенко, народний депутат України, фракція НУ-НС: Якщо говорити в якомусь процентному співвідношенні, я би сказала, що 80% того, що відбувається під час будь-яких переговорів між українською і російською владами, залишається за кадром.

Це абсолютно неможливо, якщо говорити, наприклад, про характер взаємин України і ЄС. З 2007 року Україна веде переговори, надзвичайно амбітні, які вже, слава Богу, завершилися, відносно укладання Угоди про асоціацію. Так от, кожен раунд цих переговорів, яким би технічним він не був, завжди був публічним. І після того й українські експерти, й українські дипломати, і медіа, так само як європейські, отримували певну інформацію. Україно-російські взаємини мають абсолютно інший характер, і квінтесенцією цього стали «харківські угоди». Я хочу звернути увагу журналістів на те, що про підписання «харківських угод» українські дипломати, високопоставлені представники МЗС дізналися від російських журналістів. Власне, в цей час повним ходом уже працювали в МЗС, в Кабінеті міністрів, в Адміністрації Президента спеціальні групи із виконання спеціального указу Президента про підготовку до виводу Чорноморського флоту з України Більше того, було спеціальне засідання РНБО, яку очолював тоді Президент Ющенко і секретарем якої була пані Богатирьова, присвячене темі виводу Чорноморського флоту. Були спеціальні постанови і уряду. І от все це було перекреслено рішенням двох людей, які не поставили до відома навіть свої відповідні структури.

Я задавала питання тому ж тодішньому секретареві РНБО пані Богатирьовій, чи було спеціальне засідання очолюваної нею Ради, присвячене тому, щоби переглянути попереднє рішення РНБО. Бо ж так не буває, щоб просто Президент поїхав у Сочі і, перевищивши, фактично, свої повноваження, прийняв рішення про пролонгацію перебування ЧФ РФ — без попередніх нарад з українськими експертами, без експертного рішення МЗС. Про те, як проходила так звана ратифікація цієї угоди у Верховній Раді України, я навіть не буду нагадувати — очевидно, що там не було 226 парламентарів і що це було не голосування, а мордобій українських депутатів за інтереси чужого флоту.

Власне, я хочу сказати, що такий не публічний характер україно-російських взаємин і призводить до того, що якісь важливі, стратегічні рішення просто набувають характеру одноосібних рішень і дуже часто впроваджуються неєвропейськими методами. Я би сказала, що насправді неправильно говорити, ніби ці взаємини тільки зараз стали такими закритими. Україно-російські взаємини весь час характеризувалися високим ступенем закритості. 

Щодо питання, як новий старий президент Путін буде ставитися до України. Очевидно, що Путін, так само як і всі російські еліти, ніколи не сприймав незалежність України як даність... Незалежна Україна, насправді, сприймається теж як якась трагедія для російських еліт. Це є не тільки заяви російської влади. Для мене, наприклад, таким самим шоком були заяви опозиції в особі Навального, коли він в ефірі одного із українських телеканалів заявив, мовляв, «ми з вами одна країна, то що ж нам ділити?«

Ми дійсно маємо спільну історію, ми маємо дуже багато спільних гуманітарних тем, але ми не одна країна. Дуже складно уявити те, що величезна частина російської еліти і досі цього не сприйняла. Абсолютно правильною є фраза, що там, де починається українське питання, там закінчується російська інтелігенція. На жаль, це справді так. 

Що можна прогнозувати в контексті нового терміну президентства Путіна? Очевидно, що головним зовнішньополітичним проектом Путіна буде ЄврАзЕС, і очевидно, що проект ЄвразЕС не може відбутися без України. Тому тиск на Україну після інаугурації президента Путіна щодо втягування України в Митний союз посилиться. Це буде надзвичайно серйозний виклик для усіх українських еліт, для влади і опозиції — чи зможемо ми тут спільно відстояти незалежність України і все-таки відстояти її стратегічну мету — інтеграцію до ЄС. Я думаю, що це якраз є тим питанням, в якому українські еліти, влада і опозиція мають продемонструвати спільну позицію.

Попри заяви, мовляв, ні, Україна може співпрацювати із Митним союзом тільки за формулою «3+1», зненацька виникають заяви: а може, і варто вступати. Ці шарахання є надзвичайно небезпечними, і їм потрібно поставити не тільки політичну крапку, але і зробити технічні перепони у вигляді парафування Угоди про асоціацію. Путін буде тиснути на Україну з метою втягування у Митний союз, тому що це є важливим завданням нової російської влади у зовнішній політиці, але я переконана, що і українська влада, і опозиція будуть відстоювати незалежність України і не сприймуть такого тиску.

Мені здається, що відбувається певна еволюція в українській владі.

Сьогоднішня позиція влади, де є намагання захистити просто свої корпоративні, кланові економічні інтереси, працює на захист і незалежності України. Тому що очевидно, що після економічної експансії починається експансія політична.

Між Україною і Росією ніколи не було таких протиріч, у нас абсолютно інша історія, але мені здається, що досвід Німеччини і Франції може бути дуже цікавим з точки зору того, що нам необхідні просто мудрі правителі, які зрозуміють, що питання історії, мови, релігії дуже делікатні, і на них не можна спекулювати. Які зрозуміють, що є дві незалежні країни, що мають багато спільного, і потрібно з повагою ставитись до цієї незалежності, шукати те, що може нас об’єднувати у цьому великому глобалізованому світі. Почати можна із поваги один до одного. І це питання до двох влад, до двох правителів таки народжується, мені здається, за публічним столом.

Українсько-російським взаєминам необхідні сьогодні публічність, обопільна мудрість, а в Україні нам потрібні об’єднання і воля всіх політичних еліт у питанні захисту незалежності України

Інна Богословська, народний депутат України, Партія регіонів: Розмови про те, що нам треба побудувати взаємини, ведуться вже 20 років, і свого часу ми побудували стосунки, підписавши Великий договір між Росією і Україною, заклавши туди усі принципово важливі аспекти для добросусідства, для взаємовигідних стосунків. Проте — не дивлячись на те, що Великий договір продовжує діяти, оскільки сторони не заявили про його розірвання — ми останнім часом маємо масу передусім економічних рішень Росії, які суперечать Великому договору. Саме у цьому договорі був записаний принцип, що обидві сторони утримуються від ухвалення економічних рішень, які можуть завдати шкоди іншій стороні.

За 5 років попередньої влади звикли до того, що говориться маса правильних слів, але не робиться абсолютно нічого — ця влада не уміє так красиво говорити, та зате вона уміє робити. Завдання, які на сьогодні Україні треба вирішувати і які ми вирішуємо, максимально напружившись і сконцентрувавши усі ресурси — інтелектуальні і інституціональні, наступні.

Перше і найважливіше —  те, за чим Україна як найбільший транзитер газу звертається постійно до ЄС — на сьогодні очевидно, що є проблема відсутності єдиної концепції розвитку енергоринку серед європейських держав. Очевидний конфлікт між двома газопроводами — «Південним потоком» і «Набукко». Почалася боротьба між країнами-учасниками одного і іншого проектів за джерело газу, на сьогодні вже ведуться серйозні переговори про скорочення об’ємів транзиту по «Набукко» у зв’язку з відсутністю джерела газу, що змінює запропоновану свого часу конструкцію з розвитку енергоринку.

Ми прекрасно розуміємо, що Туреччина і Азербайджан почали свою серйозну глобальну гру, і дуже схоже, що вони побудують «Трансанатолійський газопровід», який внесе дуже серйозну ноту впливу на постачання газу в Європу.

Усе це дуже дорогі проекти, усе це гроші і платників податків в кожній з цих держав, це гроші європейських держав, які будуть вимушені купувати газ за тією або іншою ціною, і це прямий інтерес української держави, оскільки ми, будучи великим гравцем на газовому європейському ринку, демонстративно відстороняємося від цих переговорів.

На сьогодні ми вимушені констатувати наявність подвійних стандартів і в поведінці Росії, і в поведінці ЄС по відношенню до України. Декларуючи розпростерті обійми в усьому, що стосується грошей, і ЄС, і Росія виступають як жорсткі егоїсти, переслідуючі виключно свої економічні інтереси. Вважаю, що нам пора про це говорити відверто — Україні потрібно припинити бути теплими і привітними в усьому, що стосується економічного інтересу. Нам треба навчитися проявляти національний економічний егоїзм і припинити за рахунок ресурсів нашої країни обслуговувати інтереси навіть найулюбленіших наших економічних партнерів.

Газовий контракт 2009 року — це обслуговування інтересів Росії і Європи за рахунок інтересів України. Сьогодні цей контракт є глибокою виразкою в економічному тілі української економіки, яка не дозволяє нам бути конкурентоспроможною ні на європейському, ні на російському ринках.

Отже, передусім, українська влада повинна наполегливо вимагати від країн ЄС і від Росії, щоб Україна була присутня при будь-яких переговорах, що стосуються розвитку тих або інших газопроводів. Сидіти і чекати, поки навколо нас побудують обвідні і терпіти ультиматуми, коли нам Росія говорить: або Митний союз, або обвідні газопроводи — це не суверенна позиція.

Нам треба чітко розуміти, що на сьогодні Росія кинула виклик Європейській енергетичній співдружності. В останній концептуальній статті Путін закликає Європу відмовитися від Третього енергопакету і говорить про те, що якщо Європа буде і далі вимагати роз’єднання компаній, що виробляють, транспортують і продають газ, що є суттю Третього енергопакету, то Росія обіцяє Європі важкі часи. Це, звичайно ж, прямий шантаж і це наслідки невивіреної політики з розвитку енергосистеми європейського ринку, про яку я говорила. Коли одночасно дається добро на будівництво конкуруючих газопроводів, коли не виробляється оцінка ресурсів, коли вже не рахується вартість з точки зору економічної необхідності, а вважається тільки політичний аспект.

На сьогодні нам дуже важливо, щоб ЄС став послідовним. Для нас, фактично, це буде перевірка на відвертість і стійкість позиції Європи, яка заявила про зацікавленість в диверсифікації постачань. Якщо Європа почне відкат назад від Третього енергопакету, це означатиме, що довіряти вже нікому не можна. І це буде наступне питання до відкритості переговорів.

На сьогодні існує дуже серйозний виклик на ринку нафти: ви, напевно, знаєте, що Іран заявив про готовність приймати розрахунки за нафту не доларом, а золотом і валютами будь-яких країн-покупців нафти. Це початок великого процесу... І криза наступного року, який, очевидно, буде непростим, — це буде криза передусім валютних ринків і валют — безпосередньо впливатиме на взаємини в газовій і нафтовій сфері. У зв’язку з тим, що свого часу «Газпром» зробив усе, щоб прив’язати формули ціни на газ до ціни на нафту, а нафта уся практично оцінювалася в доларі, перехід на розрахунки в інших валютах може дуже серйозно поміняти економіку формул для усіх європейських країн, і для нас у тому числі. Тому ця тема вимагає негайного вивчення, серйозної уваги, і питання валютних ринків і валют розрахунку за газ і нафту — це питання, яке на сьогодні є серйозним викликом для усіх учасників процесу, — і для Росії, і для України, і для європейських країн, і для Азії.

Нам украй важливо провести процедурні речі, які вже багато років не були в Україні проведені, незважаючи на узяті зобов’язання. На першому місці — реформування «Нафтогазу» і його розподіл на трьох великих суб’єктів: «Укргазвидобуток», «Укртрансгаз» і сам «Нафтогаз». Ми ратифікували від­повідний енергопакет, тому це наше зобов’язання перед ЄС, і ми зобов’язані це зробити для вирішення декількох глобальних завдань. Нам треба роз’єднати магістральний газопровід з внутрішніми розподільними системами в Україні, що є головною умовою для залучення інвестицій в модернізацію магістрального газопроводу.

Тут дуже важливо заявити ще раз, що українська влада до сьогоднішнього дня не розглядає можливість продажу магістральних газопроводів будь-якому з інвесторів. При розгляді питання про газотранспортний консорціум ми говоримо тільки про консорціум по управлінню газотранспортною системою. Формула, на якій наполягає Україна, і я упевнена, що ця формула зрештою буде прийнята, — це трибічний консорціум. Причому трибічний він умовно: якщо ми називаємо третьою стороною ЄС, але ми розраховуємо на те, що з боку Європи у нас буде декілька учасників газового ринку з тих країн, які отримують газ з української магістральної газової труби, Німеччина у тому числі. Це формула, яка забезпечує національний інтерес України і економічно прозорий механізм з модернізації ГТС та її подальшої експлуатації.

Ті гарячі голови в Україні, передусім це представники Народної партії України, які вимагають від України укладання двостороннього газотранспортного консорціуму УКРАЇНА-ЄС, — це українські мрійники. Тому що усі прекрасно розуміють, що коли в домовленостях немає країни-постачальника, то вони стають абсурдними. Безумовно, нам важливо, щоб в газотранспортному консорціумі були присутні постачальник газу — Росія, транзитер газу — Україна і споживач газу — ЄС... 

Нам украй важливо зробити оцінку ГТС. Тому що вартість газотранспортного консорціуму по управлінню системою, звичайно, буде безпосередньо пов’язана з вартістю ГТС. Вартість по сервісу будь-якого активу завжди пов’язана з вартістю самого активу... 

Після того як були підписані ці газові контракти-2009, була проведена оцінка ГТС, і вона була оцінена в 9,9 млрд доларів. Хочу звернути увагу, що за півтора року до цієї оцінки оцінка ГТС складала 27 млрд доларів. Таким чином, ціна ГТС була занижена у кілька разів при уряді Тимошенко і це перебуває в якомусь зв’язку з ганебними газовими контрактами. Готувалася якась схема, яка, слава богу, не була реалізована в результаті зміни влади в Україні.

Зараз проводиться тендер на оцінювача, відкрита процедура, ми сподіваємося, що ми отримаємо в результаті об’єктивну оцінку ГТС.

Не лякайте Митним союзом Україну. Я завжди пропоную усім, хто кричать про те, що нинішня влада проросійська, подивитися аналіз російських інвестицій в розрізі української регіональної політики. Найбільший обсяг російських інвестицій в Україні має Івано-Франківська область, Західна Україна, а менше всього російських інвестицій в Донецькій області. Тому не лякайте. Сьогоднішня влада не одного разу заявляла про те, що Митний союз з Росією не розглядається як варіант стратегічного розвитку України.

«Харківських угод» ніколи б не було, якби перед цим не були здані інтереси України при підписанні газових контрактів 2009 року. «Харківськими угодами» українська влада врятувала Україну від економічного краху. Якщо в результаті газових угод 2009 року ми отримали майже 80 млрд прямих збитків з розрахунку на 10 років, то завдяки «харківським угодам» ми скоротили ці збитки удвічі. Ми отримали додатково до бюджету України 4 млрд доларів в рік, мінімум. Тому давайте не розривати причину із слідством. Не було б ганебної здачі українських інтересів в 2009 році — не було б і необхідності шукати можливість зменшення втрат для України.

Крім того, хочу вам нагадати, що в газових угодах 2009 року були передбачені штрафні санкції за недобір газу у розмірі 300% вартості. Саме «харківськими угодами» ця частина була виключена з контрактів. Тому не плутайте грішне з праведним — усе, що можна було зробити для ситуативного вирішення питання на користь України, ми зробили. І якби не було ганьби 2009 року, економічно Україна сьогодні виглядала б значно краще. Той факт, що ми не можемо вийти на темпи зростання більше ніж 5% після падіння на 15% при попередній владі, у тому числі обумовлений тим, що ми маємо неконкурентну ціну на газ.

Юрій Корольчук, експерт Інституту енергетичних досліджень: Хочу на початку сказати, що я багато в чому погоджуюсь із пані Богословською. Поясню чому. В ситуації, яка зараз складається в переговорах України — в контексті «Південного потоку», який планується до будівництва, і в контексті ціни на газ, створення газотранспортного консорціуму — треба зрозуміти одну річ: це не гра України, це не переговори України. Україна фактично не веде переговорів із Європою. Переговори ведуть ЄС і Росія між собою, і ці переговори стосуються стратегічних моментів.

На превеликий жаль, і це мінус президента Януковича, Україна поставила перед собою тактичну ціль — добитися знижки, різними методами. Росія ж ставить стратегічну ціль, її цікавить ринок європейських споживачів, тобто вона хоче більше постачати газу на європейський ринок, і навіть не зменшити транспортування через Україну. Її цікавить також те, щоб ЄС вкладав кошти у родовища Росії. У Росії просто цих коштів немає зараз, і їх не буде.

На жаль, слід сказати, що за кадром залишається із української сторони дуже проста річ — бажання не тільки отримати дешеву ціну, а все-таки повернути посередника. Тому так буксують переговори, оскільки, повторюсь, Росія ставить перед собою стратегічні цілі, для неї це вже пройдений етап — посередники, чи то «Росукренерго», чи то «Євротрансгаз» чи якийсь інший.

Бо це не наша війна, і я би образно сказав, коли вона закінчиться між ЄС і Росією, то ми, на жаль, виліземо із свого схрону... і приєднаємось до тієї сторони, яка переможе: або до ЄС, або до Росії. Тоді пані Богословська буде казати, що це правильний вибір, який би він не був.

Щодо «Південного потоку». Є, справді, «Північний потік», який працює, і є заяви Росії щодо побудови «Південного потоку». Насправді нічого не прискорюється, оскільки попереду ще дуже довгий процес із пошуку грошей. А гроші шукаються із допомогою ЄС, бо Китай, з яким Росія 5 років вела переговори, відмовився давати їй аванс в розмірі 40 млрд доларів. Ці кошти Росія планувала витратити на розвиток своїх родовищ, будівництво «Південного потоку» і на повернення своїх кредитів. «Газпром» так само живий організм бізнесовий, він постійно бере кредити і на них живе. І в тому числі «Північний потік» будувався частково за кредити.

Якщо говорити про «Південний потік», то Україна просто не веде переговорів, ведуться переговори між ЄС та Росією, Росія хоче отримати гроші на «Південний потік», і я сумніваюся, що їм це вдасться. Швидше за все, вони будуть приєднуватися до інших потоків, які будуть будуватися у рамках так званого «Південного коридору». На підтвердження моїх слів можна навести приклад Туреччини і Азербайджану, які підписали меморандум про будівництво Трансанталійського газопроводу, і не минуло два місяці, образно кажучи, як вони вже сідають говорити про об’єднання зусиль із «Набукко». Бо ж і «Південний потік», і «Набукко», і ITGI, і TAP, борються за один газ — за газ Азербайджану, по-перше, а по-друге, є так само ще Транскаспійський газопровід, який повинен пройти по дну Каспійського моря, з якого мав би постачатися газ туркменський. А там вже ЄС конкурує із Китаєм.

Яким буде майбутнє газотранспортного консорціуму? Якщо ЄС домовиться із Росією на своїх умовах, то Україна отримає свої 50% у консорціумі, а решта відсотків буде розподілена між європейським учасником і Росією. А от якщо Росія  отримає більшу перевагу у переговорах із ЄС, то тоді ми побачимо оцей трьохсторонній формат, який активно нав’язується, — 30%-30%-30%, образно кажучи. Можна звернути увагу на приклад Литви, яка дуже тяжко «розгрібає» такий шлях — поділ на три третини. Вони спочатку змушені були тиснути на «Газпром», щоби викинути його із компанії Lietuvos dujos, потім повернулися до того, щоби домовлятися на нових умовах, змінювати контракт, умови поставки газу, ціну. Тобто це складний варіант.

Повторюся, Росія поставила стратегічну ціль, їм потрібно виконувати у майбутньому свої контракті зобов’язання перед європейськими споживачами, споживання газу буде зростати. Ми побачили, що криза кризою, а ЄС повернувся на обсяги 2008 року зі споживання газу. Тому коли криза буде подолана і почнеться зростання, то ми побачимо наближення до цифри споживання 600-650 млрд куб. м газу. Це часто називають «золотою ерою» газу, але споживання є, і це визнають і Міжнародне енергетичне агентство, і Єврокомісія. І у даному випадку «Південний потік», який би із проектів не був реалізований, все одно буде потрібний, тому що за останні 10 років видобуток свого газу у ЄС знизився на 63 млрд куб. м — якраз «Південний потік» розрахований на 63-65 млрд куб. м.

Враховуючи сказане, можна констатувати, що українська ГТС буде затребуваною і буде працювати, бо є необхідність Європи в газі. Закриваються АЕС у Німеччині, переводяться вугільні електростанції на газ. Японія, радше за все, відмовиться від АЕС, вона також буде забирати зі світового ринку зріджений газ, тому Європі цього зрідженого газу не буде вистачати. Вся надія на Росію. Але сьогодні Україна є об’єктом переговорів, а не суб’єктом, через те, що ми не ставимо перед собою стратегічну ціль, а ставимо тактичну, В.Янукович поставив таку ціль. А вже для тих груп, які за ним стоять, — в першу чергу Юрій Бойко, Фірташ, які представляють групу, яку називають «Росукренерго», — важливо заробити гроші завдяки певній газовій схемі.

Якщо говорити, що чекає Україну далі, от пані Геращенко озвучила романтичну версію — так, як вона пропонує, із «Газпромом», із Росією не можна розмовляти, з ними треба розмовляти жорстко і на умовах сили. Але цю силу, на жаль, В.Янукович відмовився продемонструвати. Після «харківських угод», коли прийшло розуміння, що таке «Газпром» і що таке Росія, Президент чомусь не змінив цю лінію... І Бойко не займається, і Фірташ теж, ніхто не займається газовими переговорами, вони сидять і чекають, хоча мали би займати активну позицію, у першу чергу визначитись, з ким ми — з Росією чи ЄС.

Ще один важливий момент — про Митний союз. Ще коли Путін і Медведєв визначались щодо того, хто піде на вибори, у жовтні було рішення «Єдиної Росії», вони сказали відразу, що Митний союз, ЄврАзЕС відійдуть на задній план, для Росії це зараз не першочергове завдання. Україна все одно входить в орбіту російської політичної сфери, тому для Росії це питання другорядне, ми самі до них колись прийдемо, якщо вони переможуть у «переговорній війні» з ЄС. Для них сьогодні більш важливо домовитись із Євросоюзом.

В ЄС, знову погоджуюсь із пані Богословською, подвійні стандарти, для них це добре, бо вони захищають свої економічні інтереси, їх цікавлять у першу чергу стабільні поставки газу на 30-50 років вперед. Видобуток газу в Норвегії зменшується, альтернативні джерела не забезпечать значну компенсацію природного газу, тим більше що вони дотаційні — Італія і Іспанія, які розвивали альтернативну енергетику, сьогодні у кризі, а Німеччина і Великобританія зараз зменшують витрати на неї, бо не можуть дотувати через дефіцит бюджету.

Завершуючи, хотів би сказати, що в цій ситуації Україна програла через те, що ми повинні були 10 років назад підготуватися, забезпечити альтернативні поставки газу, впровадити енергоефективні і енергоощадні технології, в першу чергу у сфері ЖКГ, зменшити споживання газу, наростити його власний видобуток, і підійти до цієї ситуації, яка є зараз між ЄС і Росією, вже готовими. Тоді ми могли би сісти на березі і чекати, доки повз нас пропливе труп нашого ворога. А так ми сидимо і чекаємо, самі тим часом стаючи трупом.

Хочеться вірити, я на це особисто сподіваюсь, що ЄС отримає перемогу у переговорах із Росією стосовно перспектив «Південного потоку» і майбутнього газових відносин сторін, а Україні вдасться зберегти 50% у газотранспортному консорціумі і схеми 30%-30%-30% не буде, бо для нас це означатиме ускладнення відносин із Росією.

За матеріалами «Круглого столу» в Інституті Горшеніна і LB

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com