Все було сплановано таємною радою

Наприкінці 1930-х військове домінування в Європі Німеччини не викликало сумнівів, а на іншій стороні планети на перші ролі вийшла японська імперія. Подібно до Англії, виживання цієї острівної нації повністю залежало від імпорту енергоносіїв і металів. Тому внаслідок економічної депресії кінця 1930-х років країна потрапила у серйозну скруту.

Японія прагнула підтримати свої військові традиції і розширити зону домінування з метою доступу до ресурсів. У 1931 р. японці напали на китайську Маньчжурію. Упродовж декількох років японські війська оволоділи великими територіями Китаю, що був ослаблений громадянською війною (між чанкайшистами і комуністами). Війна в Китаї супроводжувалася масовими бомбардуваннями, які призвели до величезних жертв серед мирного населення.

Великобританія була скута боротьбою з Гітлером в 1940 р. і Сполучені Штати були єдиною силою, здатною зупинити японську експансію в тихоокеанському регіоні. Ворожість між цими двома націями посилилася, коли Японія почала захоплювати корисні копалини в Китаї.

Через жорстке американське ембарго, що постійно посилювалося, позбавляючи Японію життєво необхідних матеріалів, уряд цієї країни шукав можливості досягти певного компромісу зі США, але американці вимагали повного зупинення експансії Японії у Китаї.

У вересні 1940 р. Японія стала союзником Німеччини та Італії в трибічному договорі, що гарантував взаємну допомогу, якщо США вступлять у війну.

Президент Франклін Д. Рузвельт відповів на це повним припиненням імпорту в Японію американської нафти, що забезпечувала біль­ше 90 % потреб Японії. 2 липня 1941 р. Японія напала на Індокитай, що був найближчим альтернативним  джерелом палива. Президент Рузвельт вжив заходів у відповідь, заморозивши усі японські активи в Сполучених Штатах. Було ясно на найвищому рівні, що війна між Японією і Сполученими Штатами уже неминуча.

Цей факт не вплинув негативно на Рузвельта, що брав участь у виборчій кампанії на третій президентський термін у 1940 р. Він, як і раніше, на публіці заявляв, що утримає Америку чимдалі від війни у Європі. Проте планування війни було вже у стадії реалізації — принаймні, воно здійснювалося згідно рішення... таємної Ради з міжнародних відносин.

Американський журналіст Лукас зазначав: «У вересні 1939 р. Рада запропонувала зробити довгострокове планування для Державного департаменту, що піддається сильному тиску. Департамент прийняв пропозицію, і було створено п’ять дослідницьких груп — з безпеки та озброєнням, економіки і фінансів, політики, територій і мирним цілям. У наступні шість років вони фінансувалися Фондом Рокфеллера і згодом передали Державному департаменту 682 доповіді. До 1942 р. дослідницькі групи РМВ фактично стали складовою частиною Державного департаменту».

Висновок цього дослідження РМВ, відомий як «Дослідження з питань війни і миру», — був оприлюднений у 1940 р., коли група членів Ради розмістила газетні оголошення, в яких повідомлялося, що «Сполучені Штати повинні негайно оголосити стан війни з Німеччиною».

«Члени Ради були зацікавлені у використанні Другої світової війни у своїх цілях — оскільки у них було, по-перше, виправдання до створення світового уряду — стверджував Перлофф. — Глобалісти сподівалися використовувати загрозу від держав Осі, щоб змусити США і Англію створити постійний Атлантичний альянс — проміжний крок до створення Світового уряду».

Але упродовж 1941 р., навіть після того, як Гітлер влітку почав вторгнення в СРСР, американська громадськість наполегливо дотримувалася позиції невтручання у війну. Опитування інституту Геллапа у 1940 р. показало, що 83 % населення було проти втручання у війну. Був потрібний вагомий привід, щоб заручитися підтримкою незговірливої громадськості США.

Багато років серед політикуму бушували пристрасті з питання передбачення Рузвельтом 7 грудня 1941 р. японського нападу на Перл-Харбор. Хоча немає безперечних доказів відносно таких висновків, проте доступна інформація, що накопичувалася увесь повоєнний час, викликає широке прийняття ідеї, що цей «віроломний» напад був схвалений і всіляко підтримувався, з метою зміцнити громадську під­тримку участі США у війні.

Тиск Рузвельта на соціальну і економічну політику значно централізував федеральний уряд і ініціював формування думки суспільства щодо військової активності США і виконання союзницьких обов’язків щодо Великобританії, яка залишилася віч-на-віч з ІІІ Рейхом.

Оголошуючи нейтралітет, Рузвельт передав уряду Великобританії застарілі, але   боєздатні есмінці, які мали забезпечити безпеку підвозу боєприпасів та військового спорядження на Британські острови. Це також було запропоновано «групою століття», створеною з членів таємної Ради. Вона відкрито схвалила видачу позик Китаю і неафішовано схвалила вербування добре оплачуваних американських  добровольців у загін ВПС «Літаючі тигри», які воювали на боці Чан Кайші проти японців. Багато що з цього робилося у порушення міжнародних військових норм і, природно, повинно було викликати реакцію у відповідь.

«Рузвельт був типовий бізнесмен з Уолл-стріт, — писав Перлофф. — Його сімейство брало участь в нью-йоркській банківській справі, починаючи з XVIII ст. Його дядько, Фредерік Делано, входив до першого складу Федеральної резервної системи».

Зять Рузвельта, Кертіс Б. Делл, писав: «Більшість його думок (Рузвельта), його політичної «зброї», було надійно закладено в нього заздалегідь групою світових фінансистів РМВ».

Ті, хто вважають, що Рузвельт знав про запланований удар японців по Перл-Харбору, посилаються на такі підозрілі факти:

— Під час Тихоокеанських військово-морських навчань у 1932 і 1938 рр., у присутності японських військових аташе, що пильно спостерігали за ними, американські морські офіцери теоретично «знищили» Тихо­океанський флот в Перл-Харборі.

— Рузвельт наказав Тихоокеанському флоту переміститися на відриту місцевість в Перл-Харбор, попри енергійні заперечення адмірала Джеймса О. Річардсона, який був зміщений за відмову виконати наказ.

— Рузвельт, держсекретар Корделл Халл, та інші високопосадовці знали, що війна неминуча і що переговори з представником Японії К.Номурою будуть безрезультатними, оскільки дешифрування японського коду показало, що Номура отримав наказ не поступатися різким вимогам Халла.

— Вони також знали, що великі японські тактичні сили, включаючи шість авіаносців, зникли з виду, просуваючись до Америки.

— Це спонукало начальника штабу армії США Джорджа К. Маршалла, близького партнера багатьох членів Ради, відправити незрозуміле і дивно сформульоване повідомлення командувача Перл-Харбора 27 листопада 1941 р.: «Ворожі дії можливі у будь-який момент. Якщо військових дій не можна, повторюю, не можна уникнути, Сполучені Штати бажають, щоб Японія сама зробила перший відвертий акт. Ця політика не повинна, повторюю, не повинна розглядатися, як обмеження Ваших дій, що може наразити на небезпеки вашу оборону». Незважаючи на це ясне попередження, що супроводжується пропозицією не нападати на будь-яких нападаючих, кораблі Тихоокеанського флоту залишилися стояти на якорі, а літаки були згруповані щоб уникнути можливих дій саботажників.

— У перший тиждень грудня американці перехопили японський дипломатичний «фіолетовий» код, що наказує їх посольству у Вашингтоні знищити усі секретні документи і приготуватися до евакуації.

— 4 грудня австралійська розвідка повідомила про виявлення зниклих японських тактичних сил, що рухалися у бік Перл-Харбора, але Рузвельт спростував це як чутку, підкинуту войовничими республіканцями.

— Британський агент на ім’я Даско Попов дізнався про плани Японії з німецьких джерел, але його попередження Вашингтон  проігнорував.

— Згідно з автором Джоном Толандом, окремі попередження відносно очікуваного нападу на Перл-Харбор, хоча вони і трохи розходилися в часі, поступали від американського посла в Японії Джозефа Грю, директора ФБР Едгара Гувера, сенатора Гая Джіллетта, конгресмена Мартіна Дайса, бригадного генерала Еліота Торпа з острова Ява і полковника Ф. Вейермана — голландського військового аташе у Вашингтоні. Пізніше голландський військово-морський офіцер, капітан Йохан Раннефт, сказав, що джерела, близькі до американської розвідки, проінформували його 6 грудня про те, що японський транспорт знаходиться усього лише в чотиристах милях на північний захід від Гаваїв.

— В ході розслідування  нападу Маршалл і військово-морський міністр Френк Нокс свідчили, що не могли пригадати де перебували у ніч 6 грудня. Пізніше стало відомо, що вони обоє були... у Білому домі з Рузвельтом!

— Потім виникло чимало запитаннь про авіаносці. У 1941 р. американська громадськість, а також деякі  офіцери все ще вважали, що лінкору, як основній бойовій одиниці флоту, немає альтернативи. Але генерал Біллі Мітчелл вже довів у середині 1920-х років, що один бомбардувальник може знищити лінкор однією бомбою. Лінкори вже застаріли. Перемога у Тихоокеанській війні припускала наявність сильної авіації, а це означало, що потрібні насамперед авіаносці.

Коли Перл-Харбор був атакований, ще не існувало жодного авіаносця.

25 листопада 1941 р. у військового міністра Генрі Стімсона відбулася бесіда з Рузвельтом, після якої він написав у своєму щоденнику: «Головним було те, як нам вивести їх на позицію випереджувального вогню без занадто великої небезпеки для нас самих. Було бажано упевнитися, що саме японці зробили це, щоб ні у кого не залишилося ніякого сумніву в тому, хто був істинним агресором».

Відповідь на цю дилему з’явилася через день. Найбільш явним свідченням того, що Рузвельт знав про напад, був допит керівника гестапо Генріха Мюллера (1948 р.). Як пишеться в книзі Грегорі Дагласа, написаній в 1995 р., базованій на раніше секретних матеріалах архівів, Мюллер заявив, що 26 листопада 1941 р. німці в Голландії перехопили приватну трансатлантичну телефонну бесіду між Рузвельтом і англійським премьер- міністром Черчіллем.

Черчілль інформував Рузвельта про переміщення зниклого японського флоту і заявив: «Я можу заручитися, що їх метою є (порушення зв’язку) флот на Гаваях, в Перл-Харборі».

«Це жахливо, — вигукнув Рузвельт. — Ви можете... вказати джерело ваших відомостей»? — «Надійне», — відповів Черчілль і натякнув на агентів у складі японської військової і дипломатичної служби, а також розшифровку повідомлень.

«Очевидною ознакою є те, що японці мають намір в Перл-Харборі влаштувати для нас Порт-Артур. Ви згодні” — запитав Рузвельт. Черчіль відповів: «Дійсно так, якщо вони не додадуть до цього напад на Панамський канал». Порт-Артур був свого часу стратегічним російським портом на китайському півострові Ляодонг. Японці зробили раптову торпедну атаку на порт, яка послужила початком Російсько-японської війни 1904- 1905 рр.

Рузвельт тоді сказав: «Мені слід вивчити усю проблему. Японський напад на нас, який би привів до війни.., — і, звичайно, ви теж — в точності відповідає двом найбільш важливим умовам нашої політики».

Висуваючи таке маловірогідне припущення, що американські військові чиновники свідомо дозволили напасти на американський флот, автор Даглас пояснив, «Рузвельт був попереджений не знизу, а на паралельному рівні із зарубіжного розвідувального джерела, яке було набагато краще оснащене для розшифровки і перекладу японських передач».

Деталі удару по Перл-Харбору головнокомандувач об’єднаним імператорським флотом Японії Ісороку Ямамото почав обмірковувати давно. Про це свідчить, наприклад», відпрацювання пусків торпед на мілководдях. З літа 1941 р. почалося вироблення конкретного плану.

1 грудня 1941 р. на нараді у імператора вищим керівництвом Японії було прийнято остаточне рішення про початок війни зі США. Примітно, що потужне угрупування з 6 авіаносців і до 20 ескортних кораблів і допоміжних судів японського військово-морського флоту на той час вже п’ять діб знаходилася на переході від Японії до Перл-Харбору. Командувач групи віце-адмірал Нагумо на нараді штабу угрупування коротко резюмував, що перед групою стоїть завдання «розгромити сонних американців, перш ніж вони зможуть розладнати плани Японії по «звільненню країн Азії від колоніального гніту».

Розробляючи план операції, Ямамото ризикував. У той час Японія мала у строю тільки 10 авіаносців, і 6 були задіяні в операції. Багатьом колегам Ямамото це здавалося божевіллям, але Ямамото, як характеризують сучасники, що знали його, був гравцем і протягнув затвердження плану операції, незважаючи на сумніви інших високопоставлених представників військового керівництва Японії. Рано вранці 7 грудня ударне угрупування вийшло в точку підйому авіації в 200 милях на північ від острова Оаху. Почалася завершальна фаза «операції Z», як називало у своїх розробках удар по Перл-Харбору командування ВМС Японії.

Зі світанком у повітря був піднятий перший ешелон зі 183 літаків, а за годину — другий — зі 171 літака. Результати удару виявилися навіть кращими, ніж розраховував Ямамото. 18 американських кораблів, включаючи 8 лінкорів, затонули або були сильно ушкоджені, знищено 347 американських літаків, більшість на землі, загинули більше 3 тисяч військовослужбовців США. З японського боку втрати склали усього 29 літаків.

Такий підсумок цього драматичного інциденту спричинив вступ у Другу світову війну Сполучених Штатів Америки. Коли на чашу терезів ставляться прибутки банкірів, 3 тисячі життів американських військовослужбовців не беруться до уваги. Президент США Ф.Рузвельт напевно знав про плани нападу японців на бухту Перл-Харбор, але навмисно не задіяв сили для оборони острова. Найтрагічніше те, що навіть не було оголошено попередження, щоб люди могли заховатися від бомб. А, може, саме жертви були потрібні у цьому сценарії?

Знання про події 7 грудня надає нового значення словам Рузвельта відносно «дати, яка увійде ганебною сторінкою» в історію США. Того дня американська громадськість була приголомшена, дізнавшись, що її війська на Гаваях зазнали величезних втрат. Наступного дня Рузвельт звернувся до Конгресу, вимагаючи оголошення війни. Це було швидко досягнуто тільки з одним голосом «проти». Цей голос належав представниці штату Монтана Джаннетт Ранкін, першої жінки у Палаті представників і Конгресі. Ранкін також була серед 49 членів Конгресу, що голосували проти оголошення Вільсоном війни у 1917 р. А у 1968 р., у віці вісімдесяти семи років, вона очолила марш п’яти тисяч жінок — «бригаду Джаннетт Ранкін» — на Капітолійський пагорб, протестуючи проти В’єт­нам­ської війни. Широко відома як «пацифістка», Джаннет Ранкін, можливо, розуміла приховані закулісні махінації цих воєн значно краще, ніж її колеги.

Рузвельт призначив спеціальну комісію для визначення відповідальності за напад на Перл-Харбор. Її очолив його друг Оуен Робертс з Верховного суду США разом з двома іншими членами таємної Ради з Міжнародних відносин. Комісія складалася з п’яти людей. Комісія Робертса звинуватила командувачів Перл-Харбора адмірала Хазбенда Кіммела і генерала Уолтера Шорта у невиконанні своїх обов’язків.

Обурені офіцери вимагали засідання трибуналу, щоб виправдатися. Він був санкціонований Конгресом лише у 1944 р. В ході цих слухань, а також внутрішніх армійських і флотських розслі­дувань з’ясувалося, що провину за несподіваний напад слід покласти на Маршалла та інших вашингтонських керівників. Адмірал Кіммел був реабілітований, а генерал Шорт отримав легку догану. Подібно до майбутньої комісії Уоррена, комісія Робертса керувалася презумпцією невинуватості і вибірково вибирала свідчення, щоб пристосувати їх під це упередження. Проте дослідники дійшли висновку, що, якби кодовані повідомлення були своєчасно отримані адміралом Кіммелем на Гаваях, вони, можливо, попередили б про вірогідну дату і навіть точну годину нападу.

«Результати трибуналу були поховані у млосній урядовій доповіді по Перл-Харбору, з якої дуже мало американців могло дізнатися правду», — зазначив дослідник Перлофф.

За матеріалами книги

«Невидимый заговор против человечества»