Іраклій Андроніков (розділ з книги «Легенди та міфи древньої Совковії”)

Коли з самого ранку періщить дощ, а сонце, здається, взяло відгул за літні дні, — говорити про політику означає посилити кепський настрій, а зі світової лірики в пам’яті спливає лише «Утро туманное, утро седое…», от тоді залишаєш «на потім» думки про світле майбутнє чи кінець світу, як кому подобається. Починаєш пригадувати, а що вже БУЛО?

…напередодні одинадцятої річниці незалежності України в самому кутку задрипаного букіністичного відділу колись славетного київського книжкового магазину ми випадково знайшли чотири томики Іраклія Андронікова — фактично все найкраще, що він написав, за винятком, хіба що, сценаріїв його телесеріалів. Але вони, здається, ніколи не видавалися і навряд чи будуть колись видані. Бо це ж не «Бандитський Петербург» і не ментівські історії Марініної.

- Скільки за все?

- Дванадцять гривень.

- ???!!!

Царю небесний! Дванадцять гривень! За п’ятдесят років дивовижного, витонченого, неповторного (бо це неможливо), ні на що не схожого Житія.

Саме Житія, а не життя, хоча Іраклій Андроніков ніколи не був святим, любив вино і жінок. І вони любили його.

Те, чого він досяг, вже ніхто не зможе навіть повторити. І не тільки тому, що змінилися реалії, а головне, тому, що змінилися ми самі. І то далеко не на краще. На щастя, він до цього не дожив.

Іраклій Луарсабович жодної хвилини не вчився на акторському факультеті бодай навіть провінційного театрального технікуму, проте одержав звання Заслуженого діяча мистецтв, а згодом і народного артиста СРСР. Це за свої виступи на естраді. Естрада… тоді це було ще пристойне слово. На свинюшник для попсюків його перетворили вже по смерті Андронікова ті, хто ніколи навіть не підозрював про його існування. Їх було мізер, але вони це зробили.

Іраклій Андроніков, здається, не захистив у своєму житті жодної дисертації, проте став доктором філологічних наук за видатні заслуги в галузі літературознавства. Саме за заслуги, а не вислуги чи багаторічне відбування повинності в якомусь із численних тодішніх псевдоакадемічних закладів. Він був, певно, єдиним радянським ученим, чиї книги виходили тиражами сотні тисяч екземплярів, проте негайно зміталися з полиць магазинів.

Андроніков, напевне, зеленого поняття не мав, що кінорежисура — це надзвичайно складна професія для обраних, яку треба осягати довго і печально. Проте, його авторські телефільми, в яких не віднайдеться жодного слова про партію, Леніна, комунізм і тому подібну ідейну блювотину, були не просто популярні. Ленінська премія за роботи в галузі телебачення чи не єдина за всі часи існування радянського TV і ленінських премій, ним сприйнята не як висока нагорода, а як констатація факту. Як і державні премії за наукові роботи.

Тепер все це коштує дванадцять гривень…

В 1956-му, здається, році Іраклій Луарсабович уперше ввійшов до студії московського телебачення. ЦТ ще не існувало. Таке явище, як нинішній горезвісний «формат» могло приснитися хіба що у п’яному сні.

Іраклія Луарсабовича попросили розповісти про досягнення радянського літературознавства. Він сказав, що буде говорити про свого улюбленого Лермонтова. Телевізійники попередили:

- Добре, але не більше п’ятнадцяти хвилин. Бо після цього вас ніхто не буде слухати, ми це знаємо.

Дивна річ — телеекрани ще тільки заблимали в квартирах «гомо советіко» своїми підсліпуватими, маленькими, сіренькими екранами, позбавленими кольорів, а телевізійні начальники вже знали, що народ буде дивитись, а чого ні.

Андроніков говорив три з половиною години. І найдивніше те, що жоден з Тупарів, Тупаревичів, Тупаренків не наважився наказати заткнути цю «интеллигентную тягомотину». Покоління майбутніх цензорів у цивільному на той час ще розфарбовувало свої пелюшки в усі кольори дитячої несподіванки. Вони відігралися на геніальному Іраклії пізніше. Набагато пізніше… Зокрема, виховавши покоління, якому все, що робив Андроніков, сто років снилося.

Іраклій Луарсабович любив переповідати у вузькому колі друзів та учнів щирий зойк маленького хлопчика в якомусь із московських парків:

- Мамо, йди швидше сюди, тут Андроніков із телевізора вискочив!

В аналогічній ситуації з Утьосовим мама сказала дитинці: Ізя, дивись, це Утьосов. Дивись зараз, бо коли ти виростеш, він уже помре.

Леоніда Осиповича ця безхитрісність добряче дістала.

Іраклія Луарсабовича такі дрібниці лише забавляли. Навіть якщо це траплялося з ним.

Його перша книга і перший фільм називалися «Загадка Н.Ф.І.» Одна зі сторінок нескінченного літературознавчого детективу, де героєм був М.Ю.Лермонтов, живіший за всіх тодішніх Фадеєвих і майбутніх Фандоріних.

Чи існувала загадка І.Л.А.? Звичайно. І не одна. Ось вам перша: середина п’ятидесятих років. У двохсотмільйонній державі будівників комунізму абсолютна більшість людей не знає, що таке окрема квартира, гаряча ванна, унітаз із водозливом… та навіть холодильник, примітивний програвач грампластинок, сяка-така килимова доріжка і тюль на вікнах вважаються предметами розкошу. Про існування смачної і здорової їжі радянський громадянин знає виключно із товстелезної книги під цією назвою, з передмовою Мікояна і цитатами Сталіна. Член компартії Франції Ів Монтан привозить з гастролей по СРСР зразки нижньої білизни радянських жінок. Сюрреалізм Сальвадора Далі на тлі цієї несподіваної експозиції виглядає добропорядними ілюстраціями до дитячих казок.

І от уся ця голодна, обманута, духовно кастрована, інтелектуально дебілізована країна три з половиною години, затамувавши подих, слухає ВЧЕНОГО-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ про нескінченно давні, всіма забуті рядки з життя гусарського поручика Мішеля Лермонтова. Того самого, котрого в школі вивчали з-під дубця, аби натягнути на трієчку і одразу забути!

Три з половиною години. Не в ленінській кімнаті під пильним наглядом штатних та добровільних слухачів-стукачів, а у себе вдома. І не звітну доповідь чергового першого секретаря на черговому вікопомно-вирішальному партз’їзді. І навіть не про зниження цін чи чергові амністію. А про кохання юного поета до таємничої незнайомки, від якої тільки й залишилися три літери абревіатури: Н.Ф.І.

Звідки це чудо, котре відтоді незмінно повторювалося — достатньо було з’явитися на телеекрані коротко-сухуватим титрам «Іраклій Андроніков розповідає”? І вся гігантська розконвойована зона — від далекосхідної тайги до спекотної суші таврійських степів — поринала в інший світ, інше життя… Можливо, всі вони підсвідомо розуміли, що цей світ і це життя у них відібрали ще в 1917-му році. Не знаємо, не знаємо, не знаємо…

А може, справа ось у чому… Господи, скоро уже не залишиться в живих людей, котрі зрозуміють цей приклад!… в розповідях про того ж Лермонтова Андроніков постійно згадував вірш «Прощай, немытая Россия». Класика! В усіх хрестоматіях і підручниках, затверджених Міністерством освіти СРСР для вивчення — від другого класу до п’ятого курсу, включно зі школами для глухонімих. І що вже там може бути несподіваного — вісім рядочків. Однокласник одного з авторів, дитя сільської природи Володя Болюх, котрий у слові «ещё» робив чотири помилки — і той чесав напам’ять «немытую Россию», аж дрантя сипалося.

- Все це так, — лукаво посміхався Іраклій Луарсабович, — класика, вісім рядочків, всі знають. Напам’ять! А хто знає, що оригіналу цього вірша не існує? Що передавали і заучували його на слух десь аж до кінця дев’ятнадцятого сторіччя? Що існує чотири різних тексти — і канонічним не визнано жодний? В третьому рядку — після «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые, и ты…» є аж три варіанти, який саме народ у цій Росії, по відношенню до жандармів. «Преданный, послушный и покорный”… найчастіше друкують «послушный», бо це пасує до ідейного змісту. А до поетичного?

Аудиторія мовчить. Аудиторія вигрібає з глибин своєї пам’яті жалюгідні клапті шкільних знань. І справді — і в тій немитій, смердючій потом і гноєм Росії, і в нинішній, котра повітря теж не озонує, хто ми — для охоронного відомства, для тодішніх «блакитних мундирів» и нинішніх синіх чекістських околишів? Слухняні? Покірні?

Андроніков мовчить, а у слухача потихеньку мороз починає поза шкірою продирати.

- А в контексті епохи там має бути слово, — Андроніков тримає паузу, від якої вдавлювалися від заздрості тоді ще живі МХАТівські корифеї, і нарешті, кидає в зал: «преданый”!

Легке гудіння, перешіптування і миттєва реакція з естради, де за маленьким столиком зручно вмостився у кріслі добродушний зовні, сивий, кругленький чоловік з видатним кавказьким носом:

- Як ви ставитеся до цього слова, немає ніякого значення. Для Лермонтова! Просто ми сьогодні сприймаємо слово «преданный» як «відданий», а в часи Лермонтова у нього було дещо інше значення. Той, кого віддали комусь у повну владу, себто, зрадили. Ось що таке в даному контексті «преданый”!

Іраклій Луарсабович знову лукаво посміхається, а в забамбулених головах слухачів раптом зринають такі собі цитатки з пісень про Леніна та про партію. І про народ, котрий цій партії «предан”… І вже не «любопытно» стає, а страшно.

І спробуй вчепись! Адже це ніяка не крамола і не самвидав якийсь, а канонічні тексти, затверджені міністерством освіти СРСР…

А зі сцени вже лунають такі собі безвинні оповістки, мало не кулуарні анекдоти про класиків радянської літератури — літератури соціалістичного реалізму — котрі, згідно з вимогами ідейних догматів, зображали дійсність «конкретно історично в її революційному розвитку». Гей ви, молоді, нинішні! Ви щось із цієї маячні второпали? Так ото ж… щасливі ви люди.

Хитрий Іраклій! Геніально імітуючи не лише манеру говорити, а й спосіб мислити того чи іншого, возведеного в класики, не просто скидає його з п’єдесталу, а ще й писочком його, писочком, як того цуцика у напуджену ним калюжку.

Наприклад: погиркалися живий класик літератури для дорослих Толстой О.М. з іще живим класиком радянської літератури для дітей Маршаком С.Я. «Дорослий» класик спеціально примчав зі своєї дачі витрусити з «властителя дитячих душ» якийсь належний йому гонорар. А тонкий знавець психології підростаючого покоління соромиться публічно визнати, що він, паскуда, якихось там документів не підписав і дулі з маком Олексій Миколайович одержить, а не гонорар. Тому він стає в позу, напринджується і видає щось таке:

- Олексію Миколайовичу, у нас зараз іде дуже важливе, принципове засідання. Ми вирішуємо перспективи розвитку радянської дитячої літератури.

Андроніков робить із цієї кухонної сварки маленький шедевр у жанрі усного оповідання і перевіряє його все на тій же письменницькій аудиторії. Того ж дня жартуна викликають на розбір польотів до класика — ще живого. Але вигляд у Самуїла Яковича такий, наче жити йому залишилося лічені хвилини.

- Тут я тебе поцілував, голубчику, але то за звичкою, а зараз це випадково. Тебе нема за що цілувати. Ти дуже недобре сьогодні повівся. Навіщо тобі знадобилося мене зображати? Там же, серед тих дитячих письменників далеко не всі порядні люди. Тільки ти про це нікому не розказуй. До речі, май на увазі, новий директор видавництва ні тебе не поважає, ні мене не поважає, ні себе не поважає. Він про тебе такі жахи розказує: «Ваш Андроніков — макака стовідсоткова. Його в клітку посадити, великі гроші забашляти можна». Мені передали твоє оповідання про мене. Придуркувате оповідання! Ти знаєш, що я не знаю, як мені тепер з тобою мати справу. І потім, це все брехня. Що я у тебе Толстому говорив?

- Олексій Миколайович, ми ведемо тут дуже важливе засідання, вирішуємо принципові питання в розвитку радянської дитячої літератури…

- Не міг я такого сказати! Я напевне сказав: Толстой, іди ти к бісу! Ти, як слонюка, в посудній крамниці.

- Самуїле Яковичу, але ж ви такого не казали!

- Ну то й що? Ти теж не фотограф. Якщо вже претендуєш бути художником, то ти вже розказуй не ту правду, котра правда, а котра правда стосунків. І взагалі, я у тебе в цьому оповіданні не вийшов. Слухай, а може взагалі не треба про мене розказувати? Змалюй, який тип цей Толстой, які він дурниці говорив. У жанрі монологу.

- Та ви що! Весь же сенс пропаде.

- А люди що кажуть?

- Кажуть, що ви дуже схоже виходите…

- А ти думаєш, у тебе вже немає своїх підлабузників? От вони і стараються.

Зал лізе під стільці від реготу, уявляючи весь трагікомізм ситуації: немолодий уже і небезталанний Маршак робить найбільшу в світі дурницю: він сприймає себе всерйоз, як справді живого класика.

Та хіба тільки він один?

 

НЕОБХІДНА ПІСЛЯМОВА: Іраклій Андроніков Україну любив. І це не ритуальна для таких випадків фраза, а лише констатація факту. Любив ніжно, віддано, захоплено. Міг відкласти всі нагальні наукові та творчі справи аби приїхати до Києва і просидіти півдня зі студентами-філологами Київського Державного Університету імені Шевченка. Автограф на книзі — то дорогоцінна згадка і дороговказ.

Вечорами Іраклій Луарсабович володів набитою по зав’язку Київською філармонією. Ніколи не кокетував, не посилався на зайнятість і втому, охоче відповідав на запитання, відповіді непомітно переростали в монологи, монологи — в геніальні моноспектаклі-імпровізації, які продовжувалися на вулиці після виступу — по дорозі до готелю «Дніпро», де він зазвичай зупинявся…

Але він прекрасно почувався і в отій аудиторії «простих радянських людей». Колись на вінницькому залізничному вокзалі вночі в очікуванні поїзда на Москву Іраклій Луарсабович кілька годин натхненно розповідав водіям таксі, стрілочникам, касирам про… останню дуель Лермонтова. До вагону його внесли на руках — у прямому розумінні.

Була лише одна категорія наших співвітчизників, котра ніколи не палала бажанням послухати живого Андронікова — і він відповідав взаємністю. Це — тодішні члени тодішньої Спілки письменників Української РСР.

Валерій Лапікура,
Наталя Лапікура