Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Життя за дротом: як залишитися людиною?

Матеріали подані у спогадах колишнього в’язня ГУЛагу Івана Руденка є унікальними документальними свідченнями нелюдського обличчя комуністичного режиму СРСР. 

Матеріал підготовлено професором кафедри українознавства  інституту МАУП Кларою Соколовською.

Частина 2.

До класу”битовиків» ( від слова «бит») відносилися злодії, грабіжники, шахраї, гвалтівники і вбивці. Самі ж вони називали себе  «блатними». Їхня діяльність не мала нічого спільного з політикою. Навпаки, тероризуючи населення на волі, вони допомагали комуністам у такий спосіб постійно тримати людей у стані глибокої покори. До того ж, як стверджували самі блатні, і Сталін у молодості теж був чесним злодієм. Тож не дивно, що злодія засуджквали не більше, як на два роки, а за вбивство призначали п’ять-сім років. Це бів у повному розумінні привілегійований клас, який користувався різними пільгами. Наприклад, блатні могли навіть без жодної причини не виходити на роботу. Заковика полягала лише в тому, що серед них не було злагоди.

Злодії поділялись на чесних і зсучених. До чесних відносились ті, хто високо цінував своє покликання в житті, дотримувався лише його й ніколи і нікому не служив, в тому числі й начальству концтабору. Зсученими злодіями вважались ті, згоджувались на будь-яке служіння, а особливо у таборі.. Так, з них призначались в основному старости бараків, днівальні, бригадири, помічники варти, обслуга всіх відділів табору тощо. Не дивно, що такі зсучені блатні почували себе вільно, нікого не побоюючись і не остерігаючись, відверто висловлювали свою думку, говорили все, що вважали потрібним. За десять років перебування в таборах я не зустрічав жодного випадку, щоб, приміром, злодія судили за антирадянську агітацію, лише й того, що вони постійно і непримиримо ворогували між собою.

До класу контриків належали ті, хто необережно сказав слово і одержав за це, як мінімум десять років, а також, само собою зрозуміло, такий же термін отримували борці проти комуністичного режиму. Серед останніх були переважно бійці УПА, не менше двухсот осіб — молоді хлопці віком від 20 до 35 років. Мене здивувало  лише те, що серед них не було старшин. Друзі, із скорботою у голосі сказали:

— Старшини живими у полон не здавались…

Ось над цим класом, так званих, контриків завжди тяжів жорстокий табірний режим. На ротому — обов’язково, не виконав норму виробітку — отримуй зменшену пайку хліба, за найменшою підозрою — переведення  до БУРу (барак усиленного режима), або ж садовили в канцер на п’ять діб. З цими бідаками я постійно дружив. Вони говорили мені:

— Щасливий ти. Маєш дитячий строк…

Може й справді я щасливий, бо перший вирок, який отримав від трійки був розстріл, але за клопотанням про помилування на газетному окрайцю: «Себя виновнім не считаю.Прошу помиловать» — вирок був змінений на десять років каторжних робіт у концтаборі Краслаг.

Якщо вважати дитячим строком десять років замість двадцять п’ять, які отримали воїни УПА, їх ще можна хоч із великими труднощами здолати, то  протриматись  у таких умовах 25 років, а по сіті все життя, на баланді і пайці гливкого чорного хліба та непосильно працювати з ранку до ночі на каторзі, то вже щось неможливе. До того ж не пенсії, ні якоїсь підтримки після відбуття терміну. Отже тепер держава провинна надавати допомогу тим, хто вижив у страшних умовах концтаборів, особливо бійцям УПА, які боролись за волю України. Це моральний обов’язок української  влади. Вони заслуговують того, щоб їх занести до статусу мучеників — як святих,  і шанувати як героїв України. Молоде покоління повинно знати про минуле лихоліття, або, так званий, комуністичний режим.

Як ставились до цього самі блатні, про це яскраво свідчить ось така доктрина, яку популяризували, зокрема, чесні злодії:

 — Ленін — мудак (нікчема) всегда прячет ручки в брючки, «шари (мудьи)» катает, сука позорная. А Сталин хоть и дурковатый, но наша кровь. Он правильно поступает. Фраеров надо шкурить, давить гадов, а то ведь что получается, фраер денежки заработал и прячет, а чеснный вор должен терять время и напрягать силы, чтобы их отискать и «законно» забрать. А по понятиям должно быть так: фраер заработаные деньги отдал честному вору, а честний вор виделил ему столько, сколько нужно для прожитья (занотовано дослівно).

Чуючи наті міркування, я думав: а хіба насправді воно не так. Робітник на волі працює, а йому видають стільки, щоб ледве зводив кінці з кінцями (від зарплати-до зарплати, щоб з голоду не вмер). Теж стосується і колгоспника («паличка» у відомості замість зарплати за трудодень), у кращому випадку пайка зерна від зібраного урожаю. Теорія злодіїв була реалізована, правда, з іншою інтерпретацією закону (по понятиям).

Зрозумілим є і їхнє ставлення до вождів пролетаріату. Про відверто розповідали чесні злодії. Наводжу одну з оповідей: під час громадянської війни Ленін відкрито звернувся до них із закликом допомогти більшовикам у боротьбі з контреволюцією. Злодії повірили комуністам і всі із зброєю в руках стали на захист нового лоду. А провідники злодіїв, як, наприклад, одесит Япончик, організували військові загони. Здавалось, дружба між комуністами і злодіями міцна. Але після закінчення громадянської війни і запровадивши НЕП (нову економічну політику) Ленін несподівано розпочав проти злодіїв нещадну боротьбу. Ось вже цього вони сподіватись не могли.

Дещо пом’якшив становище Сталін, злодій все ж не може безкарно вбити чи пограбувати, хоч робить це цілком «законно». Цю доктрину особливо енергійно і послідовно розповсюджував у таботі старший блатний Сенька Рило (справжнє прізвище  Семен Вавілов). Теке прозвище він отримав тому що ого писок скидався на  орангутанга, а високе звання старшого блотного заслужив тим, що був засуджений вчетверте, а злодійство чинити розпочав ще підлітком і завжди залишався вірним своєму покликанню. Він ніколи й не за яких умов йому не зраджував, ніколи й нікому не слугував, в тому числі й табірному начальству. Був до кінця відданий, як сам говорив, марксизму-ленінізму. Ось чому у таборі всі говорили і дотримувались тієї думки, що марксизм-ленінізм — це геніальне вчення не лише Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, а також і Сеньки Рила. В принципі я теж був згоден з такою думкою, але тому, що чув цю доктрину від блатних, до того ж слово в слово ще в Сіблагу (Краслагу) і Степлагу (Актюблагу), то прийшов до висновку, що витворив її не Сенька Рило, а вищий провід блатних і спустив  до концтаборів. Я твердо був переконаний також у тому, що ніхто так не дотримується законів, як злодії і комуністи, бо ця незаперечна істина набула широкого розповсюдження. Адже злодій законно вкрав, законно пограбував, а окмуніст законно розкуркулив (пограбував), законно загнав до концтаборів люд, законно розстріляв. Ніщо не робилось такого, щоб виходило за межі законого будіництва світлого майбутнього — комунізму. Тому не випадково я вживаю замість двох слів — працівники концтабору, лише одне — комуністи. Адже для служби в концтаборі відбирались лише перевірені й стійкі, з твердим переконанням комуністи, які до того ж , навчаючись на курсах марксизму-ленінізму, акуратно відвідували заняття, добре засвоювали предмет і здали залік тільки на «відмінно». Зрозуміло, що від таких людей годі було сподіватись поблжного ставлення чи співчуття. Ось чому у таборі було запроваджено такий невимовно жорстокий режим.

 Продовжу спогади про перебування у канцтаборі Степлагу. З деяким полегшенням зітхнули табірники після призначення нового нарядчика. Він заходив до нашого бараку, як і до інших бараків, один без супроводу, без дрючка в руках і спокійно оголошував:

— Товариші, пора вставать. Готуйтесь до розводу…

Начальник оперчеквідділу Ерліх викликав кількох чоловік з нашого бараку на допит по справі забиття нарядчика Бичкова. Всі категорично заявили, що нічого не бачили й не чули. Він не став наполягати на подальшому розслідуванні справи і закрив її. В УРЧ (учетнораспределительная система) обмежились тим, що викреслили  забитого Бичкова із списків. А тим часом його голий труп лежав у морзі. Голий тому, що  із всіх мерців відразу знімали  одяг, як табірну власність, і здавали в «каптерку». Небіжчинів вивозили з табору і не ховали, а викидали просто у степу. За наказом начальника табору Вопілкіна, вантажну машину подавали до моргу лише тоді, коли там набиралось десяток трупів. Це для того, щоб марно не ганяти транспорт, який потрібний був на будівництві. На цей раз план був навіть перевиконаний. Невдовзі доставили з ОП (оздоровительный пункт) ще кількох небіжчинів. В ОП перебували вкрай виснажені каторжани аж поки конали, рідко хто одужував з них. Тож у морзі набралося одинадцять небіжчиків. Готуючись до прибуття вантажівки, два лікарі з числа вільнонайманих розвалили ломами і кирками груди мерцям ще до погрузки. Така вказівка надійшла з ГУЛагу , бо ніби-то деякі, викинуті у степу, несподівіано оживали і зникали. Щоб уникнути подібних випадків і  глумилися над тілами небіжчиків за допомогою лому. Я особисто не вірю у те, що небіжчики могли воскреснути, але, як кажуть, начальству з гори відніше. Така ж практика застосовувалась і в інших таборах, де мені доводилося перебувати.

Трупи склали в кузов і вільнонайманий шофер, виконуючи свій службовий обов’язок, вивіз їх за межі табору і викинув у степу на бенкет шакалам, яких розвилося до біса. Щедро виючи, вони ніби дякували за те, що не треба  полювати на харч — його було досталь і надходив регулярно.

Наступного ранку, перед початком розводу, табірне радіо оголосило:

— Внимание! Внимание! Сегодня, после окончания трудового дня и возвращения бригад в зону, будет повешен  Яков Савченко, очередной виновник в снижении производительности труда на строительстве, который постоянно не виполнял норми выработки».

Навіть таке повідомлення не викликало особливого занепокоєння, оскільки табірники вже призвичаїлисб до того, що кожного місяця вішали двох-трьох в’язнів. Тоді всіх виганяли на плац, щоб бачили, що їх чекає у разі непослуху. Кожна страта не була помствою чи проявом жорстокості. Ні! Комуністи концтабору, енергійно і послідовно втілювали в життя накреслення партії, таким чином підвищували трудовий ентузіазм  інших в’язнів. Саме тому, коли знижувалась продуктивність  праці, вішали спершу одного, Якщо зрушення не було достатнє —  вішали ще одного, а щоб остаточно закріпити досягнутий показник —  вішали третього порушника. В тому ж разі, коли виробництво йшло на доброму рівні, для гарантії вішали в місяць одного в’язня.  Саме тому, поряд з дошкою пошани, височіла майстерно збудована шибениця. Обидві споруди являли собою символ табору: на одній вішали, на другій наліплювали портрети тих, хто перевиконував норму виробітку на «стройке комунизма». За трудову звитягу ім,також постійно, видавали дві порції баланди з гнилої капусти, замість однієї.

Мене цього дня глибоко вразило те, що «вітати» мали мого щирого друга Якова. Він був напрочуд доброю і лагідною людиною, але за спиною мав страшний злочин. Якось, плачучи, він розповів мені про нього. Ось його сповідь. Одного разу осіннього дня, він разом з батьком привіз на міський базар для продажу картоплю, вирощену на власному городі. Торгівля йшла жваво. Вже по кількох годинах майже всю картоплю продали. Тоді Яків, залишивши на возі батька, пішов до нужника за малою потребою. За ним почвалав молодик у шкірянці і такому ж кашкеті. Як пізніше з’ясувалося, то бів агент НКВД, який мав перевіряти нужники в місцях загального користування. На випадок знаходження там використаних газет з доповідями, чи портретами Сталіна. Отця, друга і вчителя всіх трудящих можна було  побачити в корзині для сміття. Такі вчинки необачних розцінювались як святотатство і щоб їх повністю позбутись, проти винуватців і підозрілих, державні органи розгорнули рішучу і нещадну боротьбу. За  подібний злочин у більшості випадків розстрілювали.

За плямування вождя — смерть! Хай кожен це затямить. Яків зайшов до нужника і  вже через хвилину вийшов, виходячи помітив, що провз нього просковзнув до приміщення молодик у шкірянці та ще напахощений одеколоном. Не встиг яків трохи пройти вбік свого воза, коли його хутко наздогнав «агент» зі шматком газети в руці, прд’явив червону книжечку і наказав:

— Ти арестований! Следуй за мной!

Розгублений, нічого не второпаючи, яків не став поречити. Вже коли прийшли в управління НКВД, то поклади перед ним на стіл шматок використаної у нужнику газети, на якому був видрукований чималий портрет Сталіна, із заплямованим  нечистотами чолом. Плачучи, Яків запевняв, що він не причетний до цього, одже забігав до нужника за малою потребою і прохав його відпустити.Керуючись якимось внутрішнім почуттям, простяг руку до газети і переконався, що папір сухий і нечистоти засохли на чолі у вождя святового пролетаріату. Начальник теж помацав, але незаперечно промовив:

— Перестань скулить. Ведь ми должны кого-то судить за фактом преступления. А такое нельзя оставить без соответствующего наказания. Виновный подвергается растрелу…

Враховуючи названі обставини, Савченко отримав десять років виправно-трудових лагерів. Відбуваючи  термін, працював наполегливо на будівництві, вкладав у роботу всі свої сили, виконував і перевиконував норму виробітку. Його портрет роками красувався на дошці пошани, а сам він, як герой труда, отримував подвійну порцію баланди. Здавалось, ніщо не віщувало лиха. Проте, за кілька останніх місяців Яків дуже ослаб, сили почали його залишати, він вже не міг виконувати норму виробітку. Врешті, його занесли до списку тих, хто ніби свідомо знижував рівень виробництва, і законно за чергою  мав бути повішений.

Церемонія повішання, як і було вранці оголошено по радіо, відбулася відразу ж після повернення бригад з будівництва, ввечері. Коли підвели Якова Савченка  до шибенеці, він почав слізно прохати пропомилування, посилався на свій портрет, що висів поряд шибенеці, проте всі почули  резонну відповідь:

— Тогда ми вешали твой портрет, а теперь повесим тебя самого. І своє слово стримали — повісили бідолаху. Так Яків залишив цей грішний і жорстокий світ; тоді доводив свою невинність — проте засудили, зараз прохав помилувати — все ж повісили. І повинен був висіти три доби, щоб усі могли бачити і пересвідчитись в тому, що їх безпосередньо чекає у разі непослуху.

Наступного ранку, після підйому, настрій у мене був вкрай поганий. Але треба було йти і приймати «пищу унутрь», як наказував начальник режиму Казанцев, якого у таборі всі звали «Полтора дурака». Потім, «розібравшись по пятеркам»,  і вислухавши щоденну команду «шаг вправо, шаг влево», яка врізалась у пам’ять навіки вирушив у лавах колони на об’єкт, щоб з ентузіазмом продовжувати спорудження «сталинской стройки коммунизма».

 

 Далі буде...

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com