Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«ЗНОВУ КІНОГАЛУЗЬ ПОТРАПЛЯЄ В РУКИ ОКУПАНТІВ»

      Я, власне, не люблю писати відкриті листи, бо це вже останній аргумент. Я написав листи практично всім, хто нині при владі, з проханням почути мене. Власне, не мене, а цей крик про допомогу українського кіно і наукову концепцію виведення його з глухого кута. Я не отримав відповіді на жоден мій лист. Ну, хоча б щось на кшталт: мовляв, не зараз, згодом, через рік-два.
      Якби віце-прем'єр з гуманітарних питань на слуханнях про українське кіно у Верховній Раді не зачепив особисто мене, можливо, я байдуже поставився б до його програми в галузі інформації і гуманітарної політики.
      Бог з ним, з паном Миколою, піонервожатим Кабміну! Хай вони всім класом ходять на ковзанку, потім до театру, не раджу лише в баню — адже там, як застерігав Зо-щенко, крадуть пупи. Краще вже нагороджуйте одне одного медалями за революцію, на якій ви, до речі, були ді-джеями і спостерігачами. Боже, яка до болю знайома мізансцена: обійми, поцілунки, чергова медаль на владні груди. То вже не груди — суцільний бронежилет з орденів і зірок героя.
      Революція була на Майдані, під сценою, на майданах всієї країни, а не на сцені. Чомусь не дісталося медалей революції на майданах.
      Пан Микола на слуханнях у Верховній Раді з питань українського кінематографа сказав (майже дослівно): «Ми витратили на фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» купу грошей, а тепер не знаємо, що з ним робити».
      Пан Микола вже п'ятий віце-прем'єр, який не знає, що робити з «Мазепою». (Якщо, звичайно, посаду секретаря ЦК КПУ з ідеології, яку свого часу обіймав Малан-чук, вважати аналогічною до посади пана Томенка.) Маланчук, прочитавши перший варіант сценарію, сказав: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним зробили те саме, що з Мазепою, хай зариє свій сценарій у себе на городі!» Найімовірніше, він мав на увазі анафему.
      Городу в мене не було, тож я свій сценарій зарив у саду кіностудії Довженка під кабінетом директора. Він проріс другим, а згодом, 1998 року, і третім варіантом сценарію «Молитви за гетьмана Мазепу». Тепер пан Микола, бідолаха, не знає, що робити з фільмом, який уже встиг побувати в головній програмі на найбільшому кінофорумі світу в Берліні, та ще й у номінації «Поза конкуренцією». Окупаційні мас-медіа в один голос закричали: «Що він там бреше, цей Іллєнко — «поза конкурсом»!
      Ось і ви повірили, пане Миколо, що українське кіно «поза конкурсом», що «кіна не буде», як сказав Іван Гаврилюк. Ваш попередник, віце-прем'єр Семиноженко знав, що робити: на десятій хвилині фільму, навмисне гупаючи всіма своїми сімома ногами, аби чули всі, вийшов з прем'єри і сказав на засіданні уряду: «За це вони відповідатимуть!» Ну, з ним зрозуміло: пан Семиноженко мав намір святкувати в Україні лише дві події в історії України — Переяславську угоду і Полтавську битву. Наступний віце-прем'єр був рішучіший, ніж ви: пан Табачник вигнав з департаменту кіно Ганну Чміль, яка доклала зусиль до створення «Молитви за гетьмана Мазепу», і вульгарно, по-совєцкі, заборонив фільм. Зробив це чисто, не залишаючи слідів пальців на моїй шиї. Власне, заборонив фільм міністр культури іноземної держави, бо його патрон сильно любить Петра І — головного ката України. А я мав необачність показати у фільмі справжню «харю» великого імператора. Та й нашому екс-директорові «Южмашу» фільм не сподобався, як сказав його радник Рибчинський, — «так, що хочеться блювати».
      Маючи таких сильних попередників, як Семиноженко і Табачник, ви, пане Миколо, не повинні вагатися, що саме зі мною робити. А власне, не зі мною, бо я зі своєю «Молитвою» репрезентую українське кіно. Я почав свою Революцію, коли ще був оператором у фільмі «Тіні забутих предків», а ви були піонером середньої школи. І якоюсь мірою нині, чим і пишаюся, уособлюю найсильні-ший напрям в українському кіно, його мейн-стрім — національну школу. Даруйте, я помилився, піонером ви були тоді, коли Щербицький знищував мого з Мико-лайчуком «Білого птаха з чорною ознакою».
      То ви не знаєте, що з цим кіно робити? Варто було б усім класом подивитися. Хоча б фільмів сто, яких, як вам сказали, у природі не існує. А хто вам сказав, що саме ви маєте щось робити з кіно? Хіба ви не чули, що була Революція? І Революція викинула на смітник саму формулу «партія — наш рулевой». Маю на увазі партію влади.
      Революція, пане віце-прем'єре, вручила вам мандат на боротьбу з окупантами нашого інформаційного і культурного простору, а не ліцензії на заборони фільмів чи вручення медалей.
      Власне, якби ви не сказали, «не знаю, що з «Молитвою...» робити», то я промовчав би, залюбки поговорив би про міністра культури Оксану Білозір.
      Пані міністерша вкотре публічно заявляє, що кінематограф не запропонував їй концепції виходу з кризи, тому вона вислуховуватиме всі сторони, аж до останньої. Чи не збирається пані Білозір вислухати й гауляйтера Коха?
      Пані Оксано, а що ви цитували на слуханні у Верховній Раді? Чи ж не фрагмент саме тієї концепції, яку ви чомусь впритул не бачите? Бо вона, та концепція, заважатиме вам особисто керувати нами, кінематографом. Може, тому ви відмовилися говорити про долю українського кіно у присутності тележурналістів?
      Боюся, ви зробили невиправну помилку — продемонстрували справжній механізм вашої моделі керування культурою: непрозорий, а отже, волюнтаристський.
      Тільки не забувайте, пані Оксано, що такою позицією ви перетворюєте Революцію на опозицію. А це вкрай небезпечно для вас. Для українського кіно — смертельно, для вас — небезпечно.
      А тепер я нагадаю вам і панові Миколі свою коротеньку промову на слуханнях у Верховній Раді, бо, здається, ви її не чули.
      З давніх-давен по всій Україні водився могутній птах — тетеря або глухар — окраса наших лісів. Глухар, бо нічого не чув, коли співав любовну пісню переможця своїй глу-харці. Мисливці, коли глухар токує, скрадалися і вбивали його просто впритул.
Бо глухар нікого не чув, крім себе. Сьогодні глухарів вже немає. Нова влада токує по всіх телеканалах.
І схоже, нікого не чує, крім себе. Принаймні вона не чує волання українського національного кіно.
Сьогодні ми токуємо у Верховній Раді на руїнах національного кіно.
Ці руїни — наслідок найпотужнішого в Європі терористичного акту держави проти власної культури, який триває вже 13 років, відтоді, коли Наказом № 1 нового прем'єр-міністра Л.Кучми було ліквідовано Фонд українського кіно при Кабміні. Коли черговий потужний вибух зносить з лиця землі хмарочос, Балканський півострів або країну в Перській затоці — наступного ранку хтось дзвонить у «Нью-Йорк Тайме» і каже приблизно таке:
—   «Я з організації «Аль Каїда». Відповідальність за теракт беремо на себе».
Ми не дочекаємося, щоб почути в телефоні:
— «Яз організації «Укр. Мас-Медія». Відповідальність за знищення українського національного кіно беремо на себе».
Щоправда, якось було. У далекому 1973-му радіо сказало:
—  Я перший секретар КПУ тов. В.В.Щербицький. З гордістю можу доповісти делегатам XXV з'їзду партії, що з так званим поетичним кіно України покінчено.

      Теракт триває. Бо живемо й досі на окупованій інформаційній території.
Під час німецько-фашистської окупації на студії Довженка знімали документальні серіали про те, яка Україна щаслива під Гітлером. Нині на студії Довженка під проводом Приходька, Гаврилюка, Сівковича, Табачника і Роднянського знімаються московські серіали. Обіцяють знімати й американські.
Бо живемо ще досі на окупованій інформаційній території.

      Токуємо далі.
Уявімо неуявне: Верховна Рада ухвалює пакет поправок до законів, які забезпечують розквіт національного кінематографу. Кінематограф, нарешті, вибухне на всю потужність.
І що тоді? Буде Ренесанс? На жаль... Бо цей пакет доленосних поправок не стосується головної трагедії нашого кіно — його спотвореного національного обличчя.
      Нації потрібен саме національний кінематограф — як дзеркало самоідентифікації і потужний засіб формування національної ідеї держави.
      Хто візьме на себе відповідальність за знищення національного кіно в Україні?
Назвати імена?
Проте імена ви знаєте краще за мене, дехто з них — у цьому залі.
І знову структуралізація кіногалузі — в системі виконавчої влади, і керівництво цією галуззю знову—в руках окупантів. На жаль, за квотами.
Прости мене, українське кіно, що я, який все життя поклав за твою славу, не спроможний тебе порятувати — немає в тебе квоти... на існування.

Прощавай!

Юрій ІЛЛЄНКО,
академік AM України, народний артист України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка

Юрій Іллєнко:
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com