ВОРОТА ДО ЦАРСТВА НЕБЕСНОГО

Людина богомільна, добре обізнана з церковними канонами, заходячи до Софіївського Кафедрального собору, помітить, що в головному іконостасі немає Царських воріт

Їх зняли за часів атеїстичної більшовицької влади. Срібні ворота розрізали на окремі фрагменти, вочевидь, їх хотіли переплавити. Та Бог милував — окремі частини збереглися. Нарешті їх відродять польські реставратори, — розповідає завідувач науково-фондового відділу, головний зберігач Національного заповідника «Софія Київська» Жанна Арустамян.

— Ми писали до бага­тьох бібліотек світу, звер­талися до української діаспори, бо нас цікавило, чи є світлини, за якими можна було б здійснити на­укову реконструкцію срібних Царських воріт. Це рідкісна пам’ятка, в Україні залишилося приблизно 5-7 таких воріт, що походять з першої половини XVIII ст. Наша — витвір київських золотарів у стилі українського бароко, зроблений на замовлення Софіївського собору за митрополита Рафаїла Заборовського. Він запросив майстрів, з ними уклали контракт: вони мали одержувати від фунта срібла три карбованці. А оскільки ворота треба було позолотити за допомогою амальгами, ртутного засобу, дуже шкідливого для здоров’я, то така праця коштувала ще дорожче. Крім того, майстрів мали забезпечи­ти горілкою, пивом, водою і харчами.

— А хто були ці золотарі?

— Петро Волох, Іван Завадовський, які працю­вали за мідною моделлю Семена Тарановського (Тарана). На уцілілих фрагментах бачимо розкішний рослинний орнамент, пе­реплетене листя аканта створювало ажурний візе-рунок. Це робилося спе­ціально для полегшення ваги воріт.

Чому вони називаються Царськими? Бо симво­лізують вхід до Царства Божого. Висота їх — близько 2 метрів, вага — 106,5 пуда — вони дуже важкі. Зверніть увагу на майстерне виконання сю­жетних композицій. Техніка карбування на висо­кому рельєфі була дуже поширеною в Україні. На цих воротах зроблено скульптурне зображення Богородиці, Євангелістів, Царя Давида, Гаврила, Іоакима, Анни.

— Відомо, яке було ставлення більшовиків до культових речей: вони їх переважно про­давали за кордон.

— Продали Золоті во­рота з Києво-Печерської лаври — пам’ятку у стилі рококо. їх виставили на аукціон в Лондоні. Потім купили американці, а на­прикінці 70-х років XX сто­ліття колекціонер А.Гілберт подарував ці ворота Лос-Анджелеському му­зею.

— Найбільше прода­но художніх цінностей за ініціативи Леніна.

— Це справді так. Коли я готувала статтю з історії формування ко­лекції Музею коштовнос­тей України, то знайшла в архіві дуже цікаві доку­менти про повернення частини музейних пред­метів, вивезених з українських церков. Мистецтвознавець, зберігач першого Національного музею іс­торії України Вадим Щербаківський виїжджав разом з іншими фахівцями до Москви. Він писав, що ро­сіяни не дають відбирати наші речі, які, за декретом Леніна, були туди відправ­лені. Крім того, багато дуже цінних експонатів пере­плавили і продали за кор­дон, а чимало зумисне ховали, щоб вони залишили­ся в Росії.

— Така ж історія була з фресками і мозаїками Михайлівського Золото­верхого монастиря. Скільки років — уже тепер! — тривали переговори про повернення їх на Батьківщину. Москва щоразу вигадувала різ­ні причини, щоб їх не віддавати.

— Інший дослідник Шугаєвський писав, що в Чернігові було дуже бага­то цінних золотарських виробів, які дарували цер­квам гетьмани. І під час більшовицьких реквізицій бузувіри робили таке: коли відправляли речі й не вистачало ящиків, ста­вали ногами на культові предмети і утрамбовували (!) їх. Ось у такому стані ці раритети привезли до Москви. Українська деле­гація переглядала до 100 пудів речей за день — такі були жахливі умови. Од­нак частина цих цінностей — приблизно три тисячі — повернулася до України. Напередодні Другої світо­вої війни їх передали до колекції Всеукраїнського музею імені І". Шевченка. Що було з культовими речами Софіївського запо­відника, важко з’ясувати, бо нема документів. Голов­ний зберігач Києво-Пе­черської лаври, де перебували фрагменти срібних Царських воріт, казав, що 1940 року вони поверну­лися, але вже були розрі­зані. Може, хотіли їх пере­плавити. Половину воріт втрачено, ми не знаємо, де вона. Пам’ятка в жахливо­му стані.

—  А чому ці ворота взагалі потрапили до Києво-Печерської лав­ри?

— Софію як заповідник було створено 1934 року. Був такий момент в її історії, коли цю унікальну пам’ятку XI століття більшовики хотіли знищити. Вона за­важала їм, бо планувалося на осі — Михайлівський Золотоверхий — Софія Київська — збудувати уря­довий центр. І на території Києво-Печерської лаври організували музейне містечко, всі матеріали з Володимирського, Софіїв­ського соборів, Андріївської церкви передали туди. Однак, на жаль, керівники Києво-Печерського заповідника і старі фон­дові працівники мовчали про ці ворота і не хотіли їх передавати до Со­фіївського заповідника. 1977 року директор «Софії Київської» Ачкасова напи­сала листа до Мінкультури, вийшов наказ, але його не виконували. І тільки 1984 року фрагменти воріт нарешті повернули Софіївському заповіднику. Одразу було зрозуміло, що їх треба реставрувати, але на це не було коштів. І тільки 2005 року, коли Софіївський заповідник підписав угоду з партією промисловців і підпри­ємців, знайшлися кошти для реставрації. Ми оголо­сили відкритий конкурс, звернулися до наших май­стрів, а також фахівців ін­ших країн. Відгукнулися тільки  поляки.

Хочу сказати, що ук­раїнські пам’ятки завжди привертали увагу май­стерністю виконання,твор­чим підходом, оригіналь­ністю. На відміну від росій­ських золотарів, роботу яких суворо контролював Синод — передусім канон! — наші майстри працюва­ли розкутіше, сміливіше. Дивишся на їхні роботи — скільки тут любові, поваги до народної творчості!

Польські реставратори вже приїжджали, фотогра­фували, заміряли ворота. Реставрацію робитимуть у Кракові. Вони зробили комп’ютерну програму, яка дає можливість бачити ко­жен фрагмент, відтворити його в натуральну величи­ну. До цього проекту буде залучено найкращих ску­льпторів, бо тут кожна фігура не плоско зобра­жена,     а    зроблена в рельєфі.

Коли виготовляли во­рота, на позолоту пішло 120 голландських червінців, які Росія таємно карбува­ла.

— Коли востаннє сто­яли срібні Царські воро­та у вівтарі?

— 1922 року Софію віддали Українській автокефальній церкві. Тоді ж розпочалася конфіскація церковних речей. Я знай­шла документи про пере-дачу 1919 року церковно­го майна, серед якого були Царські ворота. Май­же 20 років досліджувала київські архіви, працювала в Музеї коштовностей України і займалася золо­тарством XIX ст. Мене дуже цікавило, чому в музейній експозиції є пам’­ятки XVII-XVIII ст., а XIX ст. — прогалина. І коли на початку 70-х років я спілкувалася з М.Постніковою з історичного му­зею Москви, то запитала її про це. Вона вважається найкращим фахівцем із дорогоцінних металів. У відповідь я почула: «Так трапилося, що я не змогла після війни врятувати українську колекцію». Тільки тепер у роки незалеж­ності я зрозуміла сенс цих слів. Після війни, щоб підняти економіку СРСР, почали продавати і переплавляти музейні речі. Постнікова для колекції історичного музею Москви відібрала дуже багато українських творів. їх добре вивчено, описано і вони там зберігаються. А решту українських речей вилучено з Держсховища, їх переплавили і продали. Російські музейники жер­твували не своїми роботами, а нашими. Уявляється, скільки загинуло ше­деврів! Твори українських майстрів захоплюють світ, я можу навести чимало прикладів, коли на міжна­родних виставках відвідувачі із захватом розгляда­ли наші експонати. Майстри України знали всі техніки, всі прийоми оз­доблення, обробки доро­гоцінних матеріалів.

Я пригадую такий ви­падок: 1995 року до Киє­ва приїхав Б.Клінтон. Міністерство культури ви­рішило показати йому найкращі скіфські речі. Побачивши їх, американці почали розпитувати: «Це Месопотамія? Іран? Ірак?» Тобто вони знали музеї різних країн світу, але не розуміли, хто такі скіфи. Я вела екскурсію, намагала­ся підібрати термін до слова «скіфи». Ми подарували Б.Клінтону та його дружині невеличкі ката­логи. Він примітив, що на стільці лежать буклети. Я пояснила, що в них детально описано наші експона­ти і подарувала йому цей буклет. Кучма стояв поруч і ні пари з вуст.

Президент США, горта­ючи буклет, запитав Данилича, чи тепер провадять­ся розкопки. А їх припини­ли, бо не було фінансуван­ня. Мені було цікаво, що скаже Кучма, але він якось викрутився. Наступного дня приходжу на роботу до Музею коштовностей, а мені й кажуть: «Телефонували, буде Клінтон, ти маєш вести екскурсію ан­глійською мовою». І справді, президент приїхав. Однак що найцікавіше — я зрозуміла, що він з дружиною прочитали наш ка­талог. Гілларі запитала: «Про скіфів нам уже зро­зуміло. А хто такі кімме­рійці?»

Я підвела їх до карти України, показала, де жили скіфи, кіммерійці. Що ж виходить — під час однієї доби перебування в Києві Клінтон знайшов час по­дивитися музей, а Кучма наприкінці восьмого року свого правління вперше прийшов до музею.

Згодом сюди завітала його донька з якимись відвідувачами. А у нас тоді працювала науковець Люд-мила Строкова. Вона спи­тала: «Вам подобається експозиція?» «О, так!» «А ви бачите, які скрізь плями, застарілі вітрини, занедба­не приміщення». І ось та­кий збіг обставин: через кілька днів у неділю при­ходить делегація, Кучма супроводжує президента Бразилії. Л.Строкова пі­дійшла до нього, взяла його за рукав. Тут же охо­ронець її попередив: «Торкатися президента не мо­жна». Кучма повернув го­лову до Людмили: «Я все знаю, донька мені розпо­віла. Гроші на ремонт уже є». І справді, дуже швидко у нас зробили достойний ремонт.

А тепер, крім реставрації срібних Царських воріт, на черзі — мідні двері Со­фіївського собору, покриті позолотою. Вони прикра­шені медальйонами, але цей живопис на металі роз’їла корозія. Коли ми зібралися на нараду і зайшла мова, що на цих две­рях потрібно зняти плас­тинки, я одразу подумала: «А може, під ними знайдемо щось пов’язане із за­мовленням гетьмана Івана Мазепи чи Київського митрополита або ж підпис майстрів, бо на початку XVIII ст. вони робили це непомітно». Отож споді­ваємося якоїсь вісточки з минулого.

Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК