КОРОЛЕВА ЛИСОЇ ГОРИ ТА ЇЇ ПАЖ

«Коли нема того, що любиш, то любиш, те, що маєш» — так можна сха­рактеризувати підсвідому мотивацію тих, хто щиро вірить, що Юля за народ.

Коли хтось намагається переконати цих тимошенкофілів у тому, що їхня кумирка вважає пересічних українців правдивим бидлом на сто відсотків, вони ображаються та виявляють схильність до агресії. Зрештою, їх можна зрозуміти. Українська еліта не варта свого народу. Див­ний випадок у світовій історії, коли простолюд є інтелігентнішим за про­відників нації, демонструє саме наша країна. Тому не дивно, що тулубу хочеться мати голову і тулубу хо­четься ту голову любити.

І ніхто з тимошенкофілів не винний у тому, що невідомі вівісектори присобачили українсько­му тулубові замість голови дещо геть зовсім не схоже на голову. Жіночу еманацію псевдоеліти, а саме пані Тимошенко, народ сприймає вкрай не­критично. Воно й недивно. Попередня влада зі шкіри пнулася, аби недо­лугі PR-порівняння політтехнологів партії «Батьків­щина» стосовно української Жанни д’Арк сприйма­ла значна частина наших співвітчизників. І це не просто так. Кучманоїди були рідкісними падлюка­ми, але вони не були дур­нями. Вони вміли розво­дити своїх підданих, які вперто замість певного органу намагалися поба­чити голову і марно спо­дівалися то на генерала Марчука, то на бухгалтера Ющенка. Влада могла тішитися з такої легковір­ності українців, які, мов ті індіанці на скляне намис­то, велися на «картонні дурилки» таких собі псевдомесій, за якими певні відчайдухи були готові йти хоч крізь вогонь. На жаль, картонні месійки напрочуд добре горіли у тому вогні. Пані Тимошен­ко і була тим спецпроектом, який мав запрацювати на повну потужність, саме тоді, коли картону для супергероїв на потаємних складах не зали­шиться. На жаргоні спец-служб така істота нази­вається «кротом» — мається на увазі агент, занурений по самі вуха у вороже середовище. Такий агент починає діяти лише у разі крайньої небезпеки. Ма­буть, такий момент настав саме зараз. Багатолюддя «помаранчевого» майдану та гуркіт барабанів, якими лякали Толстоухова у по­рожньому приміщенні Каб­міну, вразив владоопозицію — адже немає великої різниці між ними, двома складниками цього довго­го слова. Мефістофель кілька разів перетворю­вався на пуделя в байці Гете, а Зінченко двічі перетворювався на опозиці­онера посеред малоро­сійського політичного во­девілю, який ми змушені спостерігати. Що тут ще можна сказати — керува­ти країною у цих хлопців руки не стоять. Нині треба якось випустити пар. Треба задіяти хоча й не чекістського, але таки крота, треба розгорнути останній акт того, що почалося ще 1990 року зі змови між ди­сидентами та парторгами, зі зради голодуючих студентів та інших вельми знакових мерзотств, про які йтиметься не тут і не за­раз, хоча саме звідти рос-туть мохнаті та неароматні ноги сучасної владоопозиції. Отже, з чистим сум­лінням, якого не існує в природі, маємо сказати: у владній команді немає розброду, як і немає про­тистояння між біло-бла­китними та помаранчеви­ми навіть у їхній БЮТівській іпостасі. Вовки мо­жуть гризтися між собою за місце ватага у зграї, але коли зграї загрожує серй­озна небезпека, коли зграя полює на травоїдних звірів, вона нагадує сталевий кулак. На превеликий жаль, ті травоїдні звірі — це ми з вами. Якщо ж вовк — занадто повстансько-чеченська тварина, аби порівнювати з ним владо-опозиційний паноптикум, то можете уявити таких мутантів,  як  шаблезубі свині. Кульмінація настала після виборів. Ми зможемо побачити цікаве шоу під умовною назвою «Май­дан 2». Буде коаліція НСНУ — ПРУ, а БЮТ зали­шиться на бобах. Харизматична газова дама збере народ, аби покарати тих, хто зрадив Майдан 1, і на цьому конику погарцює далі до вершин політичної кар’єри. Далі не буде нічо­го нового — підвищення цін, інфляція, чорна магія довкола твердих та м’яких валют, меморандуми про порозуміння між харизматиками та зрадниками, геополітична проституція у стилі багатовекторності, а також уже звичаєві цук­рові та бензинові кризи. Утім, можливі варіанти, і можливо, що між Майда­ном 1 та Майданом 2 різниця буде ще разючі­шою, аніж різниця між Хмельниччиною та мазепівщиною, але між пост-майданщинами жодної різниці не буде. Тривати­ме нудне блукання замкнутим колом найновітнішої української історії. Невже так важко уявити (при­наймні людині зі здоро­вою психікою) державну дачу з охороною десь під Києвом, де збираються ви­пити чарчину і покепкувати над плебсом Кучма, Ющенко, Янукович, Медведчук та пані Юля? Сус-пільство вистави, як ніяк, хоч і вистави поганої.

Хоча — хто знає — можливо, такої дачі в природі не існує. І боротьба за дерибан держави може ся­гати рівня історичних хронік Вільяма Шекспіра. Можливо, насправді усе серйозно і страшно там, під тим пухнастим і пекельним водночас килимом Вер­ховної Ради, під яким не­самовито чубляться пре­цікаві створіння помаранчевого, біло-блакитного кольору та кумедні тва­ринки, затавровані бордельно-пристрастним сер­цем кольору буряка? Дуже хотілося б у це вірити, адже життя тоді плинуло б цікавіше, але є щось, що заважає повірити у щирість і тан­ців на київ­ських майда­нах, і сірого бурління людської магми на майданах до­нецьких. Є щось, що примушує бачити у пані Тимо­шенко лише еманацію Ли­сої Гори, а у двох її пажах — колишньому шефі СБУ та колишньому лідерові УНА-УНСО лише втілення ли­хих істот з ца­повими ногами та цапови­ми борідками. Особливо зараз, коли проект пома­ранчевої коаліції зависає в повітрі з незграбністю ма­кета НЛО, виготовленого у павільйонах кіностудії імені Довженка, риторика королеви Лисої Гори зіслизне у майже повністю червоно-чорний регістр (так само від риторики біло-блакитних смердить путінськими шкарпетка­ми). Однак і то, і то — лиш недолугі імітації, адже на задньому плані незламної консервативної револю­ціонерки важко не почути кошерного рохкання. Та що вже там, цілий хор з брудної містечкової сина­гоги співає і сипле брудними баксами за спиною псевдоукраїнської Жанни д’Арк. Не треба вестися наманівці — адже нам роз­повідатимуть про незлам­ну поборювачку Кучмового режиму та одну з фун­даторок акції «Україна без Кучми». Щодо незламної боротьби проти Кучми, то давайте, любі читальники, затямимо: кучмізм — це капіталізм у всіх площинах та вимірах свого пекельного буття, а жінка, яка про­вела все життя будувала капіталізм, просто не може нищити власне середовище існування. Прикро, коли з виродженням бо­рються дегенерати, та вдві­чі прикріше, коли пере­слідуванню за суто еко­номічні злочини надають­ся політичні прикраси. Справедливість є, за неї варто боротися, особливо, коли треба вийти з в’яз­ниці. В’язниця — не най­ліпше місце для бізнес-леді. Ще й з таким амбі­ціями.

Говорячи про акцію «Україна без Кучми», не можна не відзначити того факту, що під час найви­щого апогею згаданої акції пані Тимошенко дивилася на світ крізь грати. На жаль, нам не дано знати про ті канали зв’язку, які вона мала зі своїм клевретом Турчиновим, хоча повністю заперечувати наявність таких каналів теж не можна. До того ж, вважаємо за доцільне додати, що справжніми фундаторами та виконавцями акції «Україна без Кучми» були люди, не причетні до жодної з еманацій владоопозиційної чуми. Варто згадати, що багато важковаговиків помаранчевої справи разом з паном Ющенком були тоді частиною Кучмового двору і підписували без­компромісні заяви про боротьбу з «українським різновидом націонал-соці­алізму». Стосовно ж пані Тимошенко, то вона невдовзі після підписання нинішнім Президентом і тодішнім спікером наведених вище слів вийде з в’яз­ниці, й трохи дивним будете, що кучманоїди дозволять раю­вати на волі людині, яка згідно з БЮТів-ськими пантами, становила для режиму Кучми-Медведчука таку небезпеку, як лубенський газ для глядачів мюзиклу «Норд-Ост». Як відомо, пані Ти­мошенко впро­довж тривалого часу по виході з в’язниці очолювала вкрай кво­ле і нещире продовження «України без Кучми» під на­звою «Повстань, Україно!» Та й не було нічого дивного — люди на яких трималася «Україна без Кучми», а саме керів­ництво тієї фракції УНА-УНСО, яку нині називають революційною, опинилися за гратами внаслідок подій 9 березня. Доволі макабричну роль у тих подіях зіграв не тільки пан Турчинов, а й тодішній лідер УНА-УНСО пан Шкіль. Одразу ж зазначи­мо, що останній, перебуваючи за гратами, став на­родним депутатом, через що його звільнили і він взяв помірно активну участь у сумирній, як болотяна вода, акції «Повстань, Україно!». Додамо, що під час «України без Кучми» поведінка пана Шкіля не була ані сумирною, ані по­мірковано активною.

Навряд чи варто нага­дувати перебіг подій 9 березня 2001 року. Цей день міцно закарбовано в українській історії. Згадає­мо лишень, що апогеєм того дня був невдалий штурм Адміністрації Пре­зидента України на вулиці Банковій. Як зазначає активний учасник тих подій, голова виконкому рево­люційної УНА-УНСО Рус­лан Зайченко, намірів штурмувати згадану пом­пезну будівлю керівники акції не мали. Учасники та керівники УБК повертали­ся після акції протесту біля МВС, спускаючись вули­цею Лютеранською на Хре­щатик. Хлопці з УНА-УНСО йшли в центрі колони. Звичайно ж, прохід на вулицю Банкову від Люте­ранської було заблокова­но міліцейськими спец-підрозділами. За словами пана Зайченка, його не­абияк здивувало, що коли ледь не третина колони досягала Хрещатика, а унсовська частина тієї коло­ни порівнялася з прохо­дом до Адміністрації Пре­зидента, добродій Шкіль реінкарнував — став па­ризьким спудеєм десь 1968 року й несамовито атакував міліцейські спец-підрозділи. Щоправда, не самотужки він здійснив той гапонівський подвиг — йому допомагали певні загадкові хлопці, яких пан Зайченко ніколи не бачив у лавах УНА-УНСО. Саме ці таємничі незнайомці на чолі з паном Шкілем роз­почали вікопомну бійку з міліцією, до якої долучила­ся і решта унсовців. Уве­чері того ж дня почнуться масові арешти, найпасіо-нарніша частина українсь­ких революціонерів опи­ниться за гратами.Ті, які лишилися на волі, або лягли на дно, або долучили­ся до майже політкоректного продовження, а фактично виродження україн­ської революції, яка починалася так гучно і несамо­вито.

Звичайно, жбурляти камінням у людину, яка провела принаймні рік за гратами через власні пер-конання, а не через п’яні бздури, справа невдячна. Однак так само невдячна справа — намагання пана Шкіля та його патронеси закрутити неслабий PR на акції «Україна без Кучми». На мій погляд, нетактов­ним і негідним є ставлен­ня пана Шкіля до своїх бойових побратимів, так само як і негідним та не­тактовним є використання українського націонал-визвольного дискурсу за­для вирішення родинних та власне бізнесових інте­ресів уже згадуваною Жан­ною д’Арк з дніпропет­ровської хрущоби. На тлі останніх політичних подій, коли БЮТівські намага­ються нас переконати, що вони найбільш українська сила у сучасній політичній тусовці, давайте згадувати не лише красиві слова про справедливість, за яку варто боротися, а й про поведінку пана Шкіля п’ять років тому. Й один Бог знає, що вироблятиме з Україною пані Юля, коли проковтне помаранчевих, біло-блакитних, малинових хлопців і закусить паном Шкілем. Принаймні ми вже бачили, як під її орудою революція перетво­рюється на болото. Не хо­тілося б бачити це знову.