Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ВЕЛИЧ І ТРАГЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО ГЕНІЯ

Цього року українці відзначатимуть майже одночасно два ювілеї — 150 років від дня народження Івана Франка і 15-річницю проголошення (чому не відновлення?) Незалежності України.

На перший погляд, ці події не мають нічого спільного між собою. Насправді це не так, бо Україна відновила свою державність значною мірою завдяки титанічній праці велетів українського духу — Тараса Шевченка та Івана Франка.

Розшматована загарбниками Україна, рабське становище української нації та усвідомлення неспроможності власними зусиллями розірвати колоніальні кайдани одних українців доводили до розпачу і зневіри, а інших — надихали до боротьби з ворогами до переможного кінця. Такі думки роздирали душу Тараса Шевченка в останні місяці його життя, і він з болем вигукнув: «Чому не йде апостол правди і науки?» Тим часом той апостол уже прийшов у світ і почув благання і сподівання свого великого предтечі.

Сталося це 27 серпня 1856 року в гірському селі Нагуєвичі неподалік Дрогобича, де в сім’ї Якова Іва-новича Франка та його дружини Марії Іванівни Кульчицької народився син — Іван Франко, якому й судилося стати продовжувачем справи визволення української нації — заповіту Тараса Шевченка. Недарма у невеличкому вірші «Шевченко і поклонники» Іван Франко писав: «Апостол правди і науки, котрого ждав ти день по дню, прийшов...» Він не тільки прийшов проповідувати давно відомі істини, а й своїм розумом «землю зглибив і обняв небеса», високо піднісши у світі велич і силу українського духу, як ніхто інший збагативши духовну скарбницю українців здобутками культури інших народів. Адже Франко знав понад 50 іноземних мов. У цій царині мало хто в світі міг змагатися з ним, окрім хіба Агатангела Кримського, який хоч і опанував близько 100 чужих мов, проте поступався Франкові у досконалості перекладу шедеврів світової літератури від прадавніх часів до сучасності. Проте цей творчий доробок — лише часточка неосяжного масиву здобутків його геніального інтелекту і незбагненного праце-любства.

Та поки що повернімося до ювілеїв. Відверто кажучи, ювілейні теми належать до надто делікатних, з одного боку, а з другого — до єлейних панегіриків чи фарисейства або відвертого фальшування правди.

До постаті Івана Франка важко припасовувати ювілейні жанри вже хоча б тому, що він втілює в собі український інтелект найвищого гатунку, моральні чесноти лицаря правди і науки, національної гідності і беззастережного відстоювання національних інтересів української нації у її боротьбі з ворогами всіх мастей. Аби переконатися в цьому, треба лише звернутися до його творчого доробку, який становить більш як сотню томів. Уже побачили світ щонайменше 50 томів, до того ж кожен з них зазнав численних правок, редагування і навіть цинічних спотворень авторських думок. Це робилося і за життя автора, і перманентно після його смерті. До цього докладали руки і його «друзі», і вороги. Про таке можна дізнатися з різних джерел — біографій Франка, укладених різними авторами і в різний час, спогадів су-часників та ін.

Сфера діяльності Франка вирізняється надзвичайно широким розмаїттям і фаховою глибиною досліджень. Він був мислителем у найширшому розумінні цього слова, філософом, істориком, літературознавцем, мовознавцем, поетом, прозаїком, драматургом, літературним критиком, соціологом, економістом, релігієзнавцем, громадським і політичним діячем. У кожній з названих галузей Франко виявив високий професіоналізм і визнання фахових інституцій багатьох країн світу. Зокрема Віденський університет надав йому вчений ступінь доктора філософії, а Харківський — доктора російської словесності. Проте в жодному університеті Австро-Угорщини, Польщі, Росії чи іншої країни Європи Франкові не запропонували посади професора, незважаючи на його рівень наукових знань. У рідному Львові клерикально-польський клан у вченій раді університету не допустив його навіть до посади доцента кафедри української літератури після пробної лекції на тему «Наймичка» Тараса Шевченка. Пригадаймо, як геніальний художник-академік, поет Тарас Шевченко так і не зміг стати вчителем малювання в Університеті святого Володимира у Києві з «політичних мотивів». Насправді це сталося тому, що окупанти і колонізатори України як вогню боялися допускати в університети українців, не кажучи вже про таких геніїв українського духу, як Шевченко і Франко. Так було, так і є. Свідчення цьому — той факт, що у переддень 15-ої річниці відновлення Незалежності України було практично оголошено тотальну війну зайд проти українців в мовній, культурній, освітній, економічній, фінансовій і політичній сферах життя. Рідну землю єдиної корінної нації України перетворено на вотчину окупантів-зайд — так званих національних меншин, де вся топоніміка рясніє іменами катів українців, а їхні пам’ятники бовваніють на майданах, бульварах, вулицях міст і сіл України та «охороняються законом». Це неподобство робиться в столиці України Києві, Львові, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі.

У Львові Франко стоїть перед університетом його імені, проте далі його не пускають. У Києві спосте-рігаємо те саме. Стоїть перед червоним корпусом університету Шевченко з похиленою головою, куди йому також зась заходити. Цікаво, чи не від сорому перед Шевченком почервонів університет? Неподалік університету, на бульварі Шевченка біля Бессарабського торжища, приватизував собі тепле місце «друг Франка» Володимир Бланк (Ульянов-Ленін). За радянських часів широко пропагувалося захоплення молодого Франка ідеями комунізму марксистсько-ленінського гатунку. Він активно спілкувався з юдо-більшовицькими і меншовицькими функціонерами, зокрема Бонч-Бруєвичем, Плехановим, Горьким, Коцюбинським і навіть Бланком-Леніним. Водночас Франко досить критично оцінював ідеї їхніх опонентів — «ревізіоністів» Бауера, Реннера та ін. Наслідком такого захоплення соціалізмом стало те, що він тричі побував у в’язниці, де загалом відсидів два роки, зазнавши всіляких моральних страждань і фізичних знущань, що пізніше відбилося на його здоров’ї. Незважаючи на прихильне ставлення Франка до соціалістичної ідеології і організованого со ціалдемократичного руху, він все ж не вступив до жодної політичної партії цього спрямування. Політичні     уподобання Франка формувалися в умовах гострого протистояння європейських імперій у боротьбі за абсолютне панування у Європі і розширення колоніальної системи на інших континентах. Одночасно європейський абсолютизм переживав глибоку ідеолог-ічно-політичну і соціально-економічну кризу, викликану суперечністю інтересів метрополій і колоній, праці і капіталу, свободи і поневолення, космополітизму і націоналізму. Європа перебувала у стані перманентних війн, революцій, національно-визвольних рухів поневолених імперіями народів, до яких належали й українці. Вони перебували у складі Російської, Австро-Угорської імперій і Польщі. Відтак кожна частина українства змушена була відстоювати свої національні інтереси в різних умовах. Трагізм ситуації посилювався тим, що українці були розділені не лише державними кордонами, а й ідеологічними пріоритетами та релігійними віруваннями. На цій основі в їхньому середовищі виникали гострі внутрішні конфлікти, які активно використовували всі поневолювачі та їхні прислужники з табору космополітичного Інтернаціоналу, які всіляко відвертали увагу українців від ідей національної згуртованості, натомість штовхаючи їх у болото соціал-економізму. Ідеологічна палітра Європи того часу відзначалася великим розмаїттям попиту і пропозицій. Тому українці кинулися в обійми торгівців ідеологічним крамом, які й пропонували їм приєднатися до анархістів, лібералів, консерваторів, соціал-демократів, соціалістів, комуністів та ін. З іншого боку, клерикально-теократичні кліри поділили українство на християн-католиків, православних християн, християн греко-католиків, які люто ненавиділи одне одного і жорстоко боролися між собою. На вершині цієї піраміди натхненників і організаторів перманентних конфліктів стояв досвідчений, хитрий і підступний ворог всіх народів землі — юдаїзм з його доктриною «богообраності», яка означала встановлення абсолютної влади жидів над світом, та його юдо-масонські структури, що обплутали всі держави планети своїм павутинням, мов павуки. Цікаво, що ті тенета мало хто бачив і бачить, хоч майже кожен борсається в них, не маючи змоги вирватися на волю. Франко зрозумів це на власному гіркому досвіді, який дався йому тяжкою працею.

Український дух і любов до рідного народу притаманні Франкові від природи. Вони передаються від батьків і далеких пращурів на генетичному рівні і самої «всеплодющої матері» — української землі. Якби це було не так, з Франка могли б витворити в тодішньому галицькому середовищі патріота Австрії, Польщі, Німеччини і навіть Росії. Адже в школах, гімназіях та університетах колоніальна адміністрація нещадно викорінювала все українське — мову, історію, звичаї, право, мораль, не кажучи вже про українську національну гідність. Основу українського світогляду Франка заклали батьки, вона формувалася в отчому домі, батьківській кузні на околиці Нагуєвичів, зрештою —  упродовж усього його життя «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз». У Франковій душі пустив глибоке й міцне коріння духовний імператив Шевченка — «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Рідко кому з українців вдалося втілити його у життя так, як це зробив Іван Франко. Маючи гнучкий, критичний і допитливий розум, Франко робив це, щоб здобутки української інтелектуальної думки поширювати серед інших народів світу. Водночас він переносив в Україну досягнення іноземної культури.

Філософсько-світоглядній системі Франка були чужі догматизм і схоластика, апологетика і нігілізм. Він до всього ставився діалектично. Навіть у своєму ставленні до так званого основного питання філософії про співвідношення матерії і духу, первинності свідомості чи матерії Франко уникав категоричності. Те саме стосується його поглядів на проблеми розвитку природи суспільства, зокрема на співвідношення між революційними та еволюційними процесами під час переходу від одного стану системи в інший. У цьому можна переконатися на прикладі його літературної і наукової творчості.

Пригадаймо «Гімн», де вічним революціонером виступає насамперед «дух, що тіло рве (в оригіналі «пре». — Г.М.) до бою». Натомість у реальному житті тіло також активно впливає на дух, що випливає з Франкової праці «Питання жолудка й питання прав політичних». Блискучим аналізом співвідношення еволюції і революції в суспільно-політичному розвитку людей і природи загалом вирізняються праці Франка «Мислі о еволюції в історії людскості» та «Що таке поступ?» Коли вже зайшлося про поступ, то цікаво придивитися до тих змін, що сталися у країні за час від появи Франка на світ і до наших днів. Передусім змінилася Україна, яка хоч і не посідає ще свій предковічний терен «від Сяну до Дону», однак все ж стала «Возз’єднаним краєм навіки-віків». Від 1991 року українці стали «громадянами України» і забули, що ще 1918 року вони вже були «громадянами УНР». Однак українців — «громадян України» — позбавили юридичного статусу корінної титульної державотворчої нації, водночас надавши особливого статусу іншій частині «громадян України» — національним меншинам. Як впливовий привілейований уламок «советского народа» (нової історичної спільноти колишнього СРСР) вони й формують нині новітній етнополітичний сурогат української нації у формі «народу України», яка ще називається «русскоязычным населением». Під прикриттям Конституції України і Загальної декларації прав людини юдо-ліберальна влада обрала курс на правовий, економічний, політичний і мовний геноцид українців в Україні, про що свідчать підсумки березневих виборів 2006 року і нинішні події у Верховній Раді та місцевих України. Українська мова практично втратила статус єдиної державної мови, як записано в Конституції України, а українську освіту вже давно зросійщено і з’юдеїзовано.  Ось вам і поступ, ось вам права людини, але правам нації зась!

Чи не так було тоді, коли Франко прийшов до першого класу сільської школи в Ясениці Сільній? Як пише автор однієї з біографій Івана Франка, «у школі Ясениці Сільної він вчився польської і німецької мов, а в Нагуєвичах... вчили церковно-слов’янської мови і церковного співу. В часи «германізації», коли державною мовою в Галичині були німецька і польська, важко було дітям навчатися рідної мови». Чи не нагадує це нинішню ситуацію в незалежній Україні? А Франка врятувало те, що у нього був чудовий вчитель — Павло Кульчицький, рідний брат його матері, який «навчив хлопця читати й писати українською мовою». Не краще було Франкові і в «нормальній» школі у Дрогобичі, де всі викладачі, крім учителя красного письменства, були монахами і попами-єзуїтами. До того ж там панував фізичний і моральний терор над українцями, де з ранку до ночі лунала лише німецька і польська мови. А в яких жахливих умовах жили школярі! Франкові тоді випало жити у своєї тітки Кошицької у столярній майстерні, серед скринь і трун. Про це він писав у своїх спогадах: «У столярні їх роблено більше, а за браку місця їх не було де класти, як на моїм тапчані: тоді домовину клали на тапчан, а мені стелили в ній і я спав преспокійно». Дізнавшись про це, його мати вжахнулася і домоглася для сина ліпших умов проживання.

Здобутий у школі досвід дав Франкові підстави висловити думку про те, що «школа не має на цілі образовати, про-свічати, а тільки винаро-довлювати наш народ. По кількалітній науці виходять наші діти з тих шкіл такими ж темними, як і були, або ще гірше, виходять з защепленою в серці погордою до всього, що своє». Хіба не те саме робила з українцями радянська юдо-більшовицька система освіти в СРСР, а нині ці традиції є чинними і в незалежній Україні, де юдо-ліберальна влада ламає «маленьким українцям» національний хребет з самого малечку, зокрема й через залучення Ук-раїни до болонського процесу руйнування національної освіти і насаджування відвертого космополітизму.

Цей феномен ставить на порядок денний засадниче питання: звідки візьметься і де формуватиметься українська національна еліта, не вражена вірусом юдоінтернаціоналізму і космополітизму в Україні? Франко мав проти нього нездоланний природний імунітет. Однак таких велетів в Україні одиниці, а натомість мільйонам українців загрожує небезпека національного виродження. Від їхньої здатності протидіяти цьому залежить доля цілої української нації. Адже замість неї господарем української землі хоче стати новітній конгломерат зайд — традиційних     окупантів     і новітніх емігрантів, число яких в Україні сягло 7 мільйонів! Тим часом майже стільки ж українців розійшлося світами шукати щастя-долі. Ці процеси руйнують і розпорошують сили українців. Франко у своїй творчості давно і переконливо доводив згубність для українців явищ і процесів, «гавкаючи», за його словами, щораз, аби Україна і українці не спали. Загляньмо до його поетичного циклу «До Бразилії». На превеликий жаль, до слів великого охоронця рідної землі і нації український загал, інтелектуальна і політична еліти, за невеликими винятками, так і не дослухалася. Однак про своїх нащадків вона не забуває. Віддає їх на навчання в Гарвард, Оксфорд, Кембридж, Сорбонну, а ті, в кого статки менші, задовольняються престижними університетами рівня Київського ім. Тараса Шевченка. Для гарантії потрапити туди створюються допоміжні елітарні навчальні структури — різні національні гуманітарні ліцеї чи коледжі. Відвідуючи такі навчальні заклади, щоразу виникає враження, що з того середовища не з’являться в Україні майбутні генії і велети української нації, які переймуть від Івана Франка естафету слави і сили свого народу. Радше звідти вийдуть «батьки отечества чужого». Відтак якщо хочемо мати в Україні українську еліту, відроджуймо не тільки українське село, а й місто, та головне — українську землю й українську націю. Тоді не буде проблеми розвитку і самого існування української мови, і української національної держави.

Франко завжди дотримувався думки, що зайди ніколи не будуть патріотами України чи іншої країни. Вони можуть напустити туману вдаваного патріотизму, справжня суть якого зводиться до прихованого пристосуванства. Це добре видно на прикладі диспуту двох героїв його повісті «Перехресні стежки» — бурмістра Рессельберга, цивілізованого жида, та лихваря Вагмана, жида-хасида, на тему патріотизму. Підсумком його стала думка, яка примирила опонентів: «жоден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує цього. Нехай буде жидом — цього досить». Там є цікаві судження з проблеми асиміляції і творення української політичної нації. Лихвар Вагман звернув увагу на одну важливу обставину — «жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію, але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, а в Галичині — поляки, але чому у Варшаві та Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?»

Відповіді на поставлені запитання можуть стати  предметом окремого дослідження не лише українців. Можна сподіватися, що вони зацікавлять сучасних ідеологів глобалізму, симпатиків і прихильників мул ьти культурницької доктрини — і в Україні, і за її межами. Проте для українців не так важливо, хто і як зреагує на це — нам набагато важливіше донести до свідомості кожного українця неоціненні скарби інтелектуальної думки Івана Франка, які допоможуть краще пізнати самих себе і визволитися з неволі і колоніального рабства. Він сподівався на це. Однак хоч і «обриваються звільна всі пута, що в’язали нас з давнім життєм», але вони ще міцні. Тому ще й нині на рідній українській землі український народ живе «замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом, вкритий!» Важко було писати Франкові ці слова, але промовчати було б ще тяжче. Він висловив цим правду, хоч би якою гіркою та була.

Франко добре знав і любив рідний народ, переймався всіма його болями й жалями, пишався його славою і мудрістю, але й не ідеалізував його, засуджуючи його «укриту злість, облудливу покірність». Саме такі думки висловив Франко у пролозі до поеми «Мойсей». А яким контрастом почуттів просякнута його поема «Панські жарти». Глибоко зворушують душу його художні замальовки з життя галицьких селян у оповіданнях «Вугляр», «Добрий заробок». Хіба нині чиновництво і кримінальні угру-повання не так само ошукують на ринках селян, які привезли на продаж до міста якусь мізерію товару, вирощеного чи виробленого власноруч?

Франко гостро засуджував пияцтво, розпусту, жорстокість у стосунках між селянами, низьку культуру побуту і хлопів, і інших станів. Його глибоко обурювало те, що хлоп не може жити без баюри перед порогом своєї хати, або без того, щоб ні з того, ні з цього не уперіщити по спині коня чи корову батогом. Як спостережливий і допитливий соціальний психолог і мораліст, Франко дуже тонко розумівся на різниці між вродженими рисами характеру та поведінки окремої людини і соціально обумовленими стереотипами. Тому його художні твори і наукові праці з проблем соціальної філософії вирізняються глибоким знанням життя людей, досконалістю форми викладення думки і реалізмом змісту.

У світоглядній системі Франка домінував раціоналізм, який однак поєднувався з емпіризмом і сенсуалізмом. Він спирався на «розум владний без віри основ» і мудрість вважав найвищим подарунком природи людині. Не дарма з його уст зродився чудовий афоризм: «немає друга понад мудрість, ні ворога над глупоту».

Франка дуже цікавило питання співвідношення віри і знання. Ще у шкільному віці він опрацював і критично оцінив Біблію і християнське віровчення. Навчаючись на філософському факультеті Львівського університету, Франко глибоко опанував філософію релігії і теологію, що дало йому можливість визначитися зі своїм ставленням до релігії. Гору взяли раціоналізм та атеїзм. Такі його погляди викликали гостру негативну реакцію офіційного кліру католицької і православної церков та їхніх політичних апологетів з табору народовців і москвофілів. Особливу лють у цих колах спричинила праця Франка «Сотворения світу», де він виклав генезу походження і джерела формування християнства. Стараннями галицьких клерикалів було знищено весь наклад цього видання, випадково вціліли лише кілька примірників.

Дуже складними були стосунки Франка з українськими інтелектуалами, партійними і громадськими діячами, насамперед з Драгомановим і Грушевським. Обидва вони нещадно визискували його працю, брутально принижували і блокували публікування його праць. Яскравий приклад цього — історія з публікацією Франкової праці «Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 р.». Грушевський все зробив, щоб її не надрукувати в «Літературно-науковому віснику», редактором і фактичним власником якого він був.

Пробував Франко докласти своїх зусиль на партійно-політичній ниві. Востаннє це було зроблено під час заснування радикальної партії і виборів до австрійського парламенту 1897 року, кандидатом у депутати якого українці висунули Франка. Однак депутатом він не став. Майже напевно можна сказати, що те саме трапилося б з ним на виборах до Верховної Ради «незалежної» України.

Титанічна й жертовна праця Франка на ниві духовної культури України піднесла українців на рівень найрозвинутіших націй землі. У цьому велич Франка — великого Українця.

Трагедія Франкового життя в тому, що ще й донині його волелюбний дух не оволодів свідомістю широкого українського загалу. Відтак його доля чимось нагадує долю головного героя його поеми «Цехмістер Купер’ян». На щастя, Франка ще не канонізували як святого, тому «ні попівськії тортури, ні тюремні царські мури, ні шпіонське ремесло в гріб його ще не звело». Він живий, бо своїм палким словом мільйони українців зве з собою. Залишається сподіватися, що невдовзі настане час, коли українці почують і відгукнуться на заклик велета Українського Духу Івана Франка до злагодженої плідної праці на себе на рідній українській землі.

Григорій МУСІЄНКО,
професор філософії і політології

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com