Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЯКБИ ПЕТЛЮРА БУВ МІНІСТРОМ КУЛЬТУРИ

Симон Васильович - ідеальна постать для цього портфеля, що занадто швидко переходить з рук в руки, і все намарне.

На жаль, ця постать давно вже належить історії. До того ж, завдяки совєцькій антирекламі Петлюра у багатьох викликає далеко не культурні асоціації.

Утім, напевне, тільки в Україні могло статися так, що головнокомандуючим армії став чоловік, який ніколи не був навіть рядовим.. Звичайно, така армія , а з нею й держава, не могли проіснувати довго. Значно успішнішим Симон Петлюра був у якості культурного діяча широкого профілю. Редактор-засновник видань і просто редактор, соціолог-дослідник розвитку театрального процесу, літературний та театральний критик, менеджер театральносї справи – він заявив про себе як про далекоглядного мудрого політика у сфері культури молодої держави, думки і прагнення якого залишаються актуальними для нинішньої ситуації у сфері культури. Не одній з партій він може подарувати програму у сфері культури, а такої не має жодна з них.

Розробивши анкету для соціологічного опитування, Петлюра через доступні йому украіно- та росчйськомовні видання всіляко проштовхував ідею про організацію товариства, яке б захищало інтереси творчих працівників. Більше того, Петлюра детально розробив завдання і структуру такого товариства. Найширше це подано у його праці “З українського життя. Про союз (спілку) українських акторів, видану окремим розділом у журналі “Україна”(1907р.). Цій темі присвячені також його статті 1907- 1908 рр.: “Уваги про завдання українського театру”(передмова до п”єси Є.Чірікова “Євреї”), “Про життя та працю українських акторів”, “Моя відповідь акторам з трупи Садовського” у газеті “Слово”, “Письма об украинской сцене” у московському журналі “Театр и искусство”, усні виступи. Петлюра особисто зробив моніторинг у справі готовності працівників української культурної ниви до ідеї об”єднання у товариства.

За нинішньої ситуації, коли наші національні творчі профспілки існують як формальність, як пережиток радянської державної системи, варто було б згадати, що ідеї Петлюри йдуть у руслі тих статутів і програм, які пропонуються Міжнародним інститутом Театру та іншими інституціями з питань захисту інтересів митців при ЮНЕСКО. Два роки тому українські творчі люди ніби-то офіційно туди всі увійшли, але жоден з них чомусь не має посвідчення. Всі ці громадські об”єднання, цілком леґітимно створені з надією на краще, чомусь виявилися тепер штучно пришпиленими до уже існуючих мертвих державних структур типу Національної спілки театральних діячів України. Діяльність спілок закінчилася установчими зборами, де були прийняті статути організацій. Відчитатися перед Зх. Європою ми можемо з повним правом! А ось із соціальними, авторськими та іншими правами доведеться зачекати. Наші організації, як і наші закони, - існують тільки на папері.

“Немає спеціальної підготовки  для діячів української сцени перед тим, як потрапити на останню” – пише Петлюра. Зауважу, ця думка публікувалася в час, коли більшість ніби-то розумних українців були переконані, що творча особистість має працювати тільки”нутром”, і що драматурги з”являються нізвідки, як діти в капусті. Щодо драматургів та інших письменників більшість нинішніх українців залишилася на тому ж рівні державного мислення. Якщо завдяки жертовності акторів-педагогів чи сценографів-педагогів українська театральна школа прославилася на увесь світ, то там, де цієї жертовності немає – ситуація плачевна.

Бо не буде режисер за 100 умовних одиниць з року в рік робити хороші виставу, а ще за стільки ж – місяць викладатися день і ніч на педагогічній роботі.

В одному з “Писем об украинской сцене” в московському виданні Петлюра торкається проблем Музично-драматичної школи М.Лисенка в Києві, при якій в 1905 – 1906рр. був відкритий М.Старицькою окремий клас української драми. Розуміючи значущість такого класу, Петлюра критикує скептицизм багатьох українців щодо теорії мистецтва. “Для високого творчого результату одної інтуїції мало, поруч з нею мусить іти інтеліґентність, освіченість, знання, постійний творчий інтерес до життя…”. Підкреслюючи значення раціонального, свідомого у мистецтві, Петлюра не раз з жалем говорить про обдарованих, але не навчених. А скільки нині молодих талантів гине по містечках і селах України! Щоб пройшов саме талант – потрібен великий конкурс, а щоб був конкурс, мистецька освіта має фінансуватися з держбюджету..           

Важлива роль засобів масової інформації та українських громадських рухів на стратегічних територіях. Мистецька критика як національна ідеологія

В Петербурзі та в Москві навіть в часи найлютішої реакції можна було проводити певну політично-національну роботу.  Гніт щодо українців там, у столицях,  діяв якось менше, такі вже викрутаси російського централізму. Як лектор Петлюра постійно виступав у петербурзькому українському осередку “Громада”. Так, він аналізував там твори В.Винниченка “Дизгармонія”, “Момент”, “Щаблі життя” та ін., назвавши свою доповідь “Питання пола в сучасній українській літературі”, прочитав інші лекції, на які навіть існують тогочасні позитивні реценції. Зазначу принагідно, що Петлюра до Винниченка особливих симпатій не мав. Хоча б тому, що той проповідував “чесність із собою”. “А як же з іншими?” – допитувався у письменника і політика Петлюра. Петлюра ніколи не був пустим популяризатором будь-чого аби українського, а тому полемічні нотки та публіцистичний вогонь всуміш із злим гумором роблять усні і письмові його тексти цікавими й для сучасного читача. Чого тільки варта його сварлива переписка із Садовським на сторінках газет “Рада” та “Слово”. Це просто готова п”єса для радіотеатру.

З тих самих причин, що в Петербурзі “Громада”, в Москві з”являється журнал “Украинская жизнь”. “У часи, коли на Україні все вкраїнське, - писав тоді В.Королів (В.Старий), - зазнало тяжкої пресії і друковане слово конало в корчах, міцно затиснуте цензурними й адміністративними скорпіонами, в Москві народжується великої ваги періодичне видання – “Украинская жизнь”. Тут Петлюра виявляє себе як тактовний редактор,  талановитий публіцист і як тонкий літературний критик”. Петлюра фактично стає головним редактором цього видання і гуртує довкола себе і українські, і російську московські інтеліґентські кола.

То чому ж тоді зараз, коли немає “пресії”, не можна виділити якісь кошти на українськіф культурно-мистецькі центри хоча б в найближчих до нас країнах? Кожна держава в зовнішній політиці передбачає подібну статтю, а в нас чомусь така діяльність обмежується одним чиновником при українському посольстві (який зазвичай або просто неактивний, або просто нездатний до подібної діяльності).

Потрібно ознайомлювати чужих з найталановитішим нашим. А для цього потрібні кошти на переклади з української на всі мови світу. І ці переклади мають здійснюватися програмно через українські куольтурно-мистецькі центри в інших країнах.

Безумовно, однією з кращих із багатьох десятків публікацій Петлюри як мистецького критика, -  є його стаття “До ювілею Заньковецької”(яка увійшла в двотомний збірник його творів, виданий у Нью-Йорку у 1979р). Порівнюючи щодо значущості Заньковецьку із Шевченком, Петлюра пише, що Заньковецька  є однією з нечисленних сил світової сцени, які відповідають своєю грою великій місії театру. Петлюра робить висновок, що такий талант – сила не тільки естетична, а й соціально-політична.

То чому б не перекласти статті, в тому числі статті Петлюри, хоча б тільки англійською, хоча б тільки про найвидатніші наші таланти. Якщо хтось із державців вперто каже, що це занадто дорого, - він збреше.

Аби змінити щось на краще у сфері культури, професійному політику достатньо програми Петлюри рубежа ХІХ – ХХ століть. За наявності бажання, звичайно.

Валентина ГРИЦУК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com