Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«ЗА МИСТЕЦТВО, ЯКЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ НАРОДОВІ!»

Саме цей тост полюбляє виголошувати мій давній друг. Нині ці абсолютно справедливі слова визначають сутність існування мислячих українців.

Актори і режисери Лариса Паріс та Юрко Яценко 1995 року заснували в Москві незалежну формацію «Двої-наЦеТеатрДвох». Мешкаючи нині в Україні, росіянка і українець — двоє талановитих митців — перебувають, на відміну від багатьох, не у віртуальному життєвому просторі, а цілком реально займаються проблемами самоідентифікації українського театру.

— Пані Ларисо, пане Юрку, чи правда, що український театр нині все ж таки існує?

Ю.Я.: Певна річ, як інститут показу вистав він існує. Однак, якою мірою він український, як він осмислює своє історичне, культурне завдання? Тобто він не репрезентує себе як етап в історичному процесі, не осмислює своїх історичних завдань, не поділяється за градаціями, скажімо, на театр авангардний, бульварний, пошуковий, експериментальний... По суті, немає ні того ні іншого. Немає й академічного театру як спадкоємця культурних традицій. Академізм — це відповідальність перед майбутнім за минуле. Досить подивитися на репертуар так званого флагмана — Національного театру імені Івана Франка. Які завдання він виконує, яка його мета? Відповідь очевидна. Тобто осмисленого поступу в напрямі розвитку українського театру в Україні майже не спостерігається.

Л.П.: Для мене це історія, в яку я увійшла 15 років тому. Гадаю, він існує. Я займаюся суто українським театром, хоча не дуже розуміюся на фольклорі, загалом народній культурі, але мені дуже цікаво грати і ставити класичні твори саме українською мовою. Цікавіше, ніж російською.

Для мене існує лише питання мистецтва. Воно є наднаціональним простором. Важливе існування театру в зв’язку з майбутнім і минулим. Скажімо, що сталося в мистецтві за останні сто років? Це не лише соцреалізм. Український театр має міцний культурний підмурівок, і не лише національний, а й європейський, східний...

— Ви сказали — «наднаціональний простір». А як же бути з ментальністю?

Л.П.: Я до цього ставлюся з великою повагою, розумію її як щось інтимне. Українська ментальність для мене дуже героїчна, самостійна, надзвичайно міцна. Мені видається, що «Слава Україні!» — «Героям слава!» — це і є українська ментальність.

Ю.Я.: Щодо ментальності є велика проблема. Той погляд, який щойно висловила Лариса, не прищеплено серед українських митців. Адже лише одиниці вважають себе українськими театральними діячами. Більшість відсторонено ставиться до питання ментальності, сприймаючи її як шароварщину, плаксивість. Це питання потребує свого дуже серйозного дослідження. В просторі офіційного театру питання ментальності виключене з порядку денного. Воно не існує ані в театрознавстві, ані в театрі дієвому. А далі — питання мови. У Києві, мабуть, не набереться і двадцяти акторів, які твердо відстоюють, навіть у розмовному спілкуванні, українську мову. Корифеї ж відстоювали українську мову на театральній сцені...

— А чи спостерігається розвиток у мистецтві?

Л.П.: На жаль, він залежить від маскульту. Мистецтво, культура лише самі себе захистять. Перед людиною постає дуже складний вибір — як жити, щоб цим займатися, і в чому треба собі відмовляти. На жаль, лише одиниці роблять правильний вибір. Особистість визначає культурний рівень. Нині дуже складна ситуація, і не лише в Україні. У Росії існує не лише цензура грошей, а й того, що потрібно державі. А в Україні більшість людей перебувають немов у якомусь сні, у стані самовдоволення. Не переймаються ані державою, ані культурою. І вважають, що так триватиме завжди.

— Чим зумовлене ваше звернення до театру абсурду?

Л.П.: Я звернулася до нього дуже давно. Тривалий час працювала в Московському експериментальному театрі. Було зрозуміло, що сучасні режисери щось вигадують, аби здавалося, що вони займаються сучасним театром. Вони беруть до роботи дуже прості, бульварні п’єси. Я не хотіла йти цим шляхом, адже існує серйозний філософський напрям — екзистенціалізм, де є важливим рух часу і напрям думки.

Ю.Я.: Важливо акцентувати, що ми не користуємося у нашій внутрішній розмові словом «абсурд», адже воно накладає певний стереотип на сприйняття філософської драми. До того ж, вона не є відкриттям. Згадайте «Енеїду» Котляревського — там наявні абсолютно такі самі ігри зі словом, як і у так званих абсурдистів. Або у п’єсах Карпенка-Карого... А монолог Гамлета «Бути чи не бути?», в якому відображено рух думки... Тобто ця драма сприйняла певні тенденції світової культури і послуговується ними. Певні речі завжди абсолютно об’єктивно існували в культурі. А вже радянські так звані дослідники чи ідейні вороги західного способу мислення затаврували філософську драму і, по суті, відсторонили нас від цієї культури. І в тому ж маскульті цю драму сприймають як нісенітницю. А це просто інший спосіб мислення. Найкоротший шлях —  це не пряма. І саме новітня драма свідчить: шлях від однієї точки до іншої —  не конче прямий. Ніхто ж не знає, як рухається думка. Де виникає нова? Оцей простір виникнення нової думки або розімкнення часу — це і є простір, на якому акцентує новітня драма.

— Розкажіть про нинішні пошуки митця?

Л.П.: У мене був період, який я для себе назвала періодом суб’єктивного ідеалізму. Та я мушу відчувати цей час і його небезпеки. Виходячи з цього, думаю, що робитиму далі. Театр для мене — єдина форма самореалізації, де я і автор, і сценограф, і костюмер... Однак митець в суспільстві потребує тільки грошей. Він думає: «От, якщо в мене з’являться гроші, тоді я творитиму». Та це не так. Треба займатися або мистецтвом, або грошима. На жаль, міф про гроші, про якийсь новий капіталізм так вразив нашу слов’янську свідомість, що всі тепер у це вірять. Однак це велика помилка і небезпека. Я намагаюся ніколи, за жодних обставин не піддаватися на ці провокації.

Ю.Я.: Згадаймо — «нині час проектів. Подавайте і ви свій». Головне нині — придумати проект і отримати під нього грант. Насправді це грантожерство лише незначною мірою рухає культуру. Бо це поняття внутрішнього простору, особистої відповідальності перед тим, що оберігає свою територію перед навалою маскультури.

— Чи не виникає у вас потреба свої сокровенні бажання, рефлексії виплеснути на ширшу аудиторію? Адже часто сцена саме камерного театру випромінює ту духовність, яку нині так активно ігнорує більшість українців.

Л.П.: Гадаю, це неможливо. Для мене існує лише еволюційний шлях. Я прибічниця гармонії. Грошовий простір, який є реальністю нинішнього суспільства, — це не моє. Однак я дуже люблю грати на велику залу, у мене є такий досвід. Отож є два шляхи: або працювати на випередження часу, а для цього, знайшовши спонсора, поширювати духовність вже на велику аудиторію — та я проти цього, — або рухатися поступально. І якщо все життя ми гратимемо на маленькій сцені, нічого страшного в цьому немає. Зрештою, життя все одно вдалося, бо наш доробок чесний. Та, можливо, колись ми знову опановуватимемо більший простір.

А з другого боку, треба мати право керувати масами. Відповідальність за життя інших людей я на себе не братиму.

Ю.Я.: Кожна людина самостійно обирає собі провідників. У якомусь сенсі заборонено змінювати людство. У 1960-ті роки вже були радикали, які потім від цього відмовилися. Треба бути адекватним часові та простору.

— Пані Ларисо, чому ви взялися за написання п’єс: не можете не писати чи через брак існуючого матеріалу?

Л.П.: Взагалі-то я людина, яка пише. Моя п’єса «Прометей-урок» народжувалася довго. Після написання однієї частини я деякий час до неї не зверталася. Згодом ми зібрали для цієї п’єси необхідну кількість акторів. Я дописала «Прометей-урок» і ми її поставили. До необхідного матеріалу звертаєшся завжди вчасно. У цьому сенсі я не перебуваю у нескінченних пошуках.

Розмовляла
Людмила ГУРЕНКО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com