ЯК ПТАХ У ПОЛЬОТІ

Її рука вислизнула з моєї тоді, коли ми нарешті знайшли одна одну в лабіринті добродушно-веселих суперечок.

— Зустрінемося через тиждень, — сказала вона. — Ви маєте пояснити мені, що таке теплова смерть Всесвіту.

А через тиждень ми її ховали і, плачучи, тішилися, що нарешті зібралися разом і можемо всмак наговоритися. Самі собі дивувалися, а — тішилися. То був останній дарунок жінки, яка й біля своєї труни зібрала на духовний банкет цвіт української інтелігенції, як звикла збирати за життя: Ліна Костенко, Галина Семикіна, Ярослав Дзиря, Олена Апанович, Михайло Брайчевський, Зоя Хижняк, багато інших щирих її друзів та родичів.

І ось уже багато років у духовному просторі Землі нашої витає образ Олени Компан. Чому, яка таємниця за тим? Ну, доктор наук, професор, та хіба з такими званнями не відходили на той світ люди, не полишаючи по собі й сліду? А Компан не просто пам’ятається — не один з тих, хто знав її близько, роздумував: як подивилася б Олена Станіславівна на те або інше явище сьогодні, з ким би, така непримиренна, сперечалася? Вирішувати щось за мертвих — безглуздо, і все-таки багатьом здається, що коли б вона жила, то хтось, рвучись на передній план суспільного дійства, спитав би в себе: а навіщо він це робить? Справді задля України чи заради власних інтересів?

Олена Компан несла в собі якусь особливу гармонію, яка виростала з парадоксів. Хіба не парадокс, що та, кого в 60-х — 70-х роках мали за уособлення українського духу, була напівполькою-напівросіянкою? Уроджена Ейсмонт, вона виросла на Донеччині, в чотирнадцять років приїхала до Києва, де навчалася в польському учительському інституті, в дев’ятнадцять з великої любові вийшла заміж за Юрія Компана, народила сина Ярослава. Чоловік добровольцем пішов на фронт і першого ж року війни загинув, а молода вдова з дитиною, молодшим братом та хворим свекром, у чому була, мусила евакуюватися до Узбекистану.

Той час, певно, мав особливе значення для формування особистості Олени Компан, бо вона багато і з великим піднесенням про нього розповідала. Про непідробне співчуття, з яким чужі люди зустріли біженців, про їхній інтерес до української культури та історії. Зрозумівши, що не зможе у збиранні бавовни угнатися за узбечками, Олена Компан узяла в руки кетмень і заходилася обробляти землю нарівні з чоловіками. Через два місяці надійшли її документи, й голова колгоспу спитав:

— Чому ж не сказали, що у вас вища освіта? Ми б вам підшукали достойнішу роботу.

Льолю-хон не просто полюбили — їй пропонували після виходу голови на пенсію очолити колгосп, що суперечило з традиційним ставленням мусульман до жінки. Вона ж повернулася на поруйновану війною Україну, щоб разом з нею пройти нелегкий шлях відбудови. Коли ж встигла перейнятися духом української землі?

— Я беззастережно приймаю ідею інтернаціоналізму, — відповіла Олена Станіславівна на це запитання. — Але до інтернаціоналізму можна прийти тільки через любов до своєї нації. І я обрала для себе Україну. Хіба могло бути інакше, коли жила на цій землі?

Тим часом вона мала сильне відчуття своєї генетичної причетності до Польщі. На варшавському вокзалі заплакала, почувши мову, якою розмовляла в дитинстві. Як історик, була переконана, що в утвердженні загальновизнаного польського патріотизму велику роль зіграло жіноцтво.

— Напрямок польської історії визначило гасло: «Жінки, рятуйте Польщу!» — казала Олена Станіславівна. — Відгукуючись на нього, матері заговорили до дітей рідною мовою...

Вона наголошувала, що й гагаузи зберегли своє національне обличчя, а отже, й виконали справді космічне завдання — закодувати власний неповторний досвід у культурних набутках, — завдяки тому, що поставили повагу до рідної мови в залежність від обов’язку поважати старших.

Її послідовність у переконаннях сягала так далеко, що вона свого онука Івана, якого дуже любила, під ніч вигнала зі своєї хати за непоштивий анекдот «про чукчу» й не пускала, доки не покаявся.

І ось людину, яка так щиро сповідувала інтернаціоналізм, звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. У 56 років, у розквіті творчих сил, вченого з професорським званням відправили на пенсію.

— Добре, хоч не далі, — як завжди, сміючись, казала вона. Бо знала, що таке репресії, їх жертвою став її батько. З глибоким болем розповідала Олена Станіславівна, як з її рук вирвали дитину сусідки, звинуваченої в ідеологічній диверсії, щоб віддати до сиротинця, де виховували дітей «ворогів народу».

Відділ феодалізму Інституту історії, де працювала Олена Компан, мав неофіційну назву «кафедра козацької доби». Тут зібралися на диво яскраві постаті: Михайло Брайчевський, який свого часу набув великої популярності навіть серед далеких од історії людей своїми екскурсіями по Києву, доки КДБ не взяв його «під ковпак», дві Олени, як їх називали, дві Кліо — Апанович та Компан; Ярослав Дзиря, якому вдалося підготувати й видати «Літопис Самовидця» до того, як його з наукової роботи послали працювати вчителем у вечірню школу... Чим завинили ці люди перед радянською владою? Бо вписали Україну в світовий історичний процес, обгрунтували уявлення про Низове військо запорозьке як про християнсько-демократичну республіку, що для всієї Європи стала заслоном від Османської імперії, створила їй умови для нагромадження культурних набутків. Саме ця концепція й стала наріжним каменем у готовність нового покоління інтелігенції прийняти ідею незалежності й втілити її в життя. Особливе роздратування «у верхах» викликала монографія Олени Компан «Міста й села України в другій половині XVIII століття», а також більш як на 800 сторінок книжка «Документи про визвольну війну українського народу 1648—1654», яку вона впорядкувала. Кожна її стаття означена особливою піднесеністю й романтизмом, які були притаманні цій жінці в усьому, за що вона бралася.

Дружина Івана Сенченка, який здибав вродливу реготуху в майстерні явно не байдужого до неї Івана Кавалерідзе, Олена Станіславівна пройшла разом з цим видатним письменником дуже нелегкий життєвий шлях. Він свого часу був кандидатом на Сталінську премію, а що не мав жодного бажання вислужувати її, то замість благ йому дісталися упослідженість, безгрошів’я, вічна невпевненість у завтрашньому дні. І все-таки подружжя було щасливим, бо якось у розмові про можливість життя після смерті Олена Станіславівна спитала:

— А з Іваном Юхимовичем я там зустрінусь? Якщо ні, то мені й жити після смерті нецікаво.

Це була винятково обдарована жінка: красою, розумом, науковим хистом, умінням вести домашнє господарство, в’язати, шити, вирощувати овочі. Наділена нев’янучою жіночністю, вона зачаровувала й тоді, коли їй перевалило за сімдесят: її уроча врода так і просилася на полотно, в скульптуру. Та найбільше в ній було доброти, сміливої великодушності. Дисиденти 70-х знаходили прихисток на її дачі, а часом і якусь купюру в доти порожній кишені, яку непомітно підкладала дружня рука. Була чудовою матір’ю і рідному синові, й дітям Івана Юхимовича, чудовою невісткою, яка подружила свекра по першому чоловікові зі своїм другим чоловіком Іваном Сенченком, чудовою свекрухою і вихователькою онуків.

Її син, Ярослав Юрійович Компан, став знаним науковцем, доктором технічних наук, професором у Інституті електрозварювання імені Патона, онук Іван у 25 років захистив кандидатську, його запрошував до себе на роботу американський спеціаліст професор Кмент, та зі стажування за кордоном повернувся додому, хоч тут і нелегко. Її онука Мартуся з відзнакою закінчила історичний факультет Київського державного університету, а паралельно захистила диплом магістра з політології в Соломоновому університеті, який відкрили англійці. А що свої життєві принципи Олена Станіславівна завжди реалізовувала насамперед у сімейному житті, то її нащадки, вільно володіючи іноземними мовами, за рідну мають одну — українську.

Ми, за визначенням Олени Станіславівни, «дві кляті баби, яким простіше відтяти голову, аніж поставити на коліна», не завжди доходили згоди. Якось, помітивши, що в суперечках я з поваги до її авторитету поступаюся, Олена Станіславівна сказала:

— Не треба цього! Будемо сперечатися до хрипоти й любити одна одну до сліз.

Ось тоді. У липні 1986-го, й вислизнула її рука з моєї... Може, ще й жила б, якби не взяла так близько до серця нашу спільну біду: померла над аркушем паперу з ручкою в руці — як птах у польоті.

І була вона сіллю Землі, яка проявляє істину, суть подій, явищ та людських душ.