Відсотки важливіші за життя

Вкотре доводиться писати на тему, заяложену мало не до дірок. Скільки не вчи дурня Богові молитися, все одно гулю наб’є! Ось і колишній кореспондент 5 каналу, а нині ведучий програми «Час» Єгор Соболєв туди ж. Наскільки я пам’ятаю, Соболєв — креатура «зірки» Помаранчевої революції Романа Скрипіна, чи не найзатятішого з-поміж прореволюційних журналістів (воно й зрозуміло, куди начальство, туди й дрібні пішаки).

Роми давно вже на 5 каналі немає, а ось Соболєв став чи не найпомітнішим його обличчям. І одним з дописувачів журналу «Кореспондент». У статті «Між Сциллою і Харибдою» (“Кореспондент", 10 лютого 2007, с.22) він застерігає нас від двопартійності: «На майбутніх виборах нам доведеться обирати між Партією регіонів і БЮТ. Це не лише неправильно, а й дуже небезпечно для недосвідченої демократії».

Утім, іронія редакції очевидна: матеріал вміщено під рубрикою «Примара двопартійності». Всі ми знаємо, де місце тим людям, яким ввижаються примари...

Оманливість життя в Україні дається взнаки фактично в усьому. Іноді, немов у операційній, так і хочеться крикнути: «Ми її втрачаємо!» Ось, скажімо, журнал «Фокус» — новітня забавка «нових українців» — надрукував рейтинг «Най­­принадніших наречених України» («Фокус», 10 лютого, с. 42 — 59). Тільки послухайте хто там: Ахметов, Мхітарян, Пінчук, Васадзе, Коломойська, Басс, Лавринович, Кароль, Роднянський, Червоненко... Чомусь у слов’янській державі — найбільшій з-поміж слов’янських держав — не знайшлося своїх, слов’ян­ських, хлопців та дівчат, які могли б посісти гідне місце в цьому «рейтингу». Не хочеться вірити, що в Україні і справді не лишилося достойників сло­в’янського роду. Якщо ж це так — горе тобі, Україно...

В інформаційному полі стали переважати філософські міркування. Журналісти, неначе новітні Макіавеллі, Маркузе й Фуко, розмірковують над проблемою зради. І так її крутять, і так вивертають. Особливо перейнялися питанням оглядачі журналу «Главред» — це не дивно, адже його власник зацікавлений у стабільності стосунків між Президентом і «НУ», а у світлі новітньої злуки «Нашої України» та БЮТ виникає підозра, що «любі друзі» (а саме цей табір представляє пан Третяков) залишаться за облавком. Тож у журналі вирішили дослідити «хроніку кохання і зрад» між Юлією Володимирівною і Віктором Андрійовичем (“Главред», 12 лютого, с. 6 — 13). Хоч як дивно, але з більшістю висловлених у статті думок я погоджуюся. Щоправда, Президент підписанням спільного з лідеркою БЮТ документа загнав себе у глухий кут опозиційності, і вийти з нього буде вкрай важко. А від Тимошенко можна очікувати і чергову зраду президента, і підігрування регіоналам. Ось уже хто вдало розігрує фальшиву карту двопартійності! Юлія Володимирівна просто марить авторитарною позицією у владі — це одна з небагатьох істин, яку про неї можна прочитати у ЗМІ. Згоден я і з тим, що підписанням угоди між НУ і БЮТ поставлено крапку на політичній кар’єрі Мороза. Адже вкотре доведено, що спільний нерв у «помаранчевих» таки є (хай навіть цей нерв — лише протистояння «антикризовикам»), і єдиний, хто цей нерв розірвав (тобто став офіційним зрадником) — Олександр Мороз.

Морозу тепер треба готуватися до виборів. Очевидно, підписання угоди між колишніми союзниками по Майдану робить Ющенка спільником тимошенківських планів з розпуску ВР та проведення дострокових виборів. Адже Президент — єдиний, хто має на це повноваження. І якщо тепер Юлія Володимирівна не вилазитиме з його кабінету (благо, розкладачка в неї завжди під рукою) та триматиме на відстані видатного нев’їзного «рошенківця» — усе в них вийде.

Тижневик «Коментарі» проаналізував, хто і як піде на вірогідні вибори й чого можна чекати (16 лютого, с. 2-3). «За оптимістичним для опозиції сценарієм дострокові вибори відбудуться уже в травні, за песимістичним — ніколи», — зазначає Олег Поліщук. Найактивніше до виборів готується Юлія Тимошенко — вона вже вирушила у промо-тур провінцією. Енергійно піариться досить-таки харизматичний В’ячеслав Кириленко (особисто мене вразив його важкий погляд на одному з телевізійних шоу — погляд надзвичайно прагматичної, жорсткої, владної людини; на місці президента я тричі подумав би, перш ніж призначати таку людину керівником фракції та відповідальним за союз з Юлею). Не сходить з телеекранів Петро Порошенко. Активну діяльність розгорнула невмируща Наталя Вітренко. Ця видатна пані колись була найкращою друзякою Віктора Федоровича, а тепер звинувачує «білого й пухнастого» прем’єра у... вбивстві Кушнарьова та винищенні українського народу. Очевидно, пані Наталя намітилася на колишній електорат комуністів, які втратили довіру виборців після співпраці з «великим капіталом», уособлюваним буржуйською ПР. Цілком вірогідно, що до неї перейде і певний відсоток виборців Соцпартії (кому ж захочеться голосувати за «офіційного зрадника?»).

Отож країна живе майбутнім, але не справжнім, світлим (як колись, за часів «совка»), а химерою, примарою — перевиборами, імперативними мандатами, універсалами, тендерами, тарифами та ін. З нашої уваги геть випало, що у світі відбувається. Навіть не цікавлять події, які торкаються безпосередньо нас. Скажімо, ставлення до українців у сусідній Росії. Хто зацікавився, пропоную перечитати статтю в «Літературній Україні» під назвою «Ні — убивствам і розправам!» (15 лютого, с. 3). Так, вільна держава Україна. Так, просяться до нас пожити чужі журналісти. Так, пиши, що хочеш... Та іноді страшно стає жити в країні, де відсотки політичних партій важливіші за людське життя.