Найкоротший шлях у в’язницю

Загальновідомо, що зараз в’язниці наповнюються переважно тими, хто пройшов пекло ізоляторів для підозрюваних у скоєнні злочинів. Уповноважена Верховної Ради України з прав людини, інші високопосадовці, журналісти висвітлюють страшні факти катувань, психологічного тиску на затриманих. Все це робиться для отримання невмирущої «цариці» доказів — зізнання підозрюваного.

Науковці МАУП, досліджуючи проблему, дійшли висновку, що вже більш як десять років затримання підозрюваних здійснюється всупереч Конституції України і кожний із них у разі засудження має перспективи на виправдання, реабілітацію.

 Безплатні консультації можна отримати в юридичній клініці МАУП, а Висновок науково-правової експертизи — в цьому номері газети.

В И С Н О В О К
НАУКОВО-ПРАВОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

про обов’язок застосування органами дізнання, слідчими, прокурорами і суддями статей Конституції України як норм прямої дії при вирішенні питань про затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, та обрання їм запобіжного заходу

(Витяги)

Експерти з політико-правових питань кандидат юридичних наук Перець Василь Іванович та Степанова Вікторія Василівна з 10 січня до 9 березня 2007 р. здійснили науково-правову експертизу для вирішення такого питання:

Якими нормами законів — статтями 106, 115 і 165-2 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України чи частиною третьою статті 29 Конституції України — повинні керуватися органи дізнання, слідчі, прокурори і судді у вирішенні питань стосовно затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів та обрання їм запобіжного заходу?

Дослідження

1. Стаття 106 КПК України «Затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину»

Згідно зі ст.106 КПК України, «Орган дізнання має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності однієї з таких підстав:

1)         коли цю особу застали під час скоєння злочину або безпосередньо після його скоєння;

2)         коли очевидці, зокрема потерпілі, прямо вкажуть на особу, яка скоїла злочин;

3)         коли на підозрюваному або на його одязі, що на ньому або знайденому в його житлі, виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у скоєнні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли немає постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного (частини перша і друга).

Протягом 72 годин після затримання орган дізнання:

1)         звільняє затриманого — якщо не підтвердилася підозра у скоєнні злочину, вичерпався встановлений законом термін затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою цієї статті;

2)         звільняє затриманого й обирає щодо нього запобіжний захід, не зв’язаний з утриманням під вартою;

3)         доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запо­біж­ного заходу у вигляді взяття під варту».

Під час вирішення питання про затримання підозрюваного цією нормою закону керується і слідчий (ст.115 КПК України).

28 червня 2001 року, відповідно до ст. 13 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, вступили в дію частини третя та п’ята статті 29 Основного Закону, які сформульовано так:

«У разі нагальної необхідності запобігти злочину або його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин із моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою (частина третя). Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання» (частина п’ята).

Як видно з наведеного, Конституція України, по-перше, звузила, порівняно зі статтею 106 КПК України, підстави (мотиви) затримання на 72 години особи: нагальною необхідністю запобігти злочину чи його перепинити. По-друге, надала право кожному затриманому у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. По-третє, зарахувала затримання підозрюваної особи до тимчасового запобіжного заходу, що було закріплено і в КПК України шляхом доповнення статті 149 частиною другою (у редакції Закону України від 21.06.2001 р. № 2533-ІІІ). Останнє положення є принциповим, оскільки, відповідно до прямого застереження частини першої й другої статей 148 та 150 КПК України, застосування запобіжного заходу, зокрема тимчасового, потребує обгрун­тувань відповідними доказами.

Стаття 106 КПК Ук-раїни закріплює основні правові вимоги та підстави щодо затримання підозрюваних у скоєнні злочинів осіб. Інші статі (106 — 1, 115) є побічними та такими, що відсилають до статті 106 КПК України. Однак остання не містить використаного у Конституції України словосполучення «нагальної необхідності запобігти злочину чи його перепинити». Немає в ній і окремо використаних термінів «запобігти», «перепинити». Водночас порівняльний аналіз свідчить, що жодна з підстав, перерахованих у пунктах 1-3 частини першої та в частині другій ст.106 КПК України, не є навіть формою чи способом запобігання конкретному злочину або його перепинення. Понад те, вони є формальними. Так, можна застати під час скоєння або безпосередньо після скоєння злочину особу, яка є неосудною. Сам факт, що особу «застали безпосередньо після скоєння злочину», не має доказового значення. Очевидці, зокрема потерпілий, прямо вказуючи на особу як на виконавця злочину, можуть помилитися чи обмовити людину. «Сліди злочину», навіть явні, не є прямими доказами, потрібен час для проведення експертиз тощо, позаяк можливе неправдиве звинувачення.

Інші підстави для затримання підозрюваного, що пов’язані з намаганням утекти, відсутністю постійного місця проживання, невстановленням його особи — це переважно сфера психології, звичок, достатків людей тощо. Надавати їм форму «додатка» до «інших даних», що дають підстави для затримання, — отже, порушувати права громадян.

Таким чином, з прий­няттям 28 червня 1996 року Конституції України стаття 106 КПК вступила в суперечність зі статтями 3, 8 ч. ІІ і 29 ч. І Основного Закону і потребувала змін. Враховуючи, що ст. 106 КПК України до цього часу не приведено у відповідність до конституційних вимог, в частині підстав та порядку затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, вона втратила чинність з 28.06.1996 р.

2. Стаття 165-2 КПК України «Порядок обрання запобіжного заходу»

Норму прийнято 21 черв­ня 2001 року немовби згідно зі ст. 13 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України. Однак, крім порядку обрання запобіжного заходу, який обумовлений назвою статті, її четверта й восьма частини виходять за визначені назвою межі і сформульовані так: «Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя має право своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого, доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому разі не може продовжуватися більш як 72 год.; а в разі коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, — не більш як 48 год. з моменту доставки затриманого до цього населеного пункту» (частина 4).

«Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя має право продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне під час вирішення цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя має право відкласти його розгляд до десяти діб і вжити заходи для забезпечення на цей період її належної поведінки або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк» (частина 8).

З наведеного тексту видно, що стаття 165-2 КПК, всупереч Конституції, правом затримання підозрюваних осіб наділила суд, а терміни затримання збільшила до 10 — 15 діб. Раніше правом затримання підозрюваних користувалися тільки органи дізнання і слідчі, а термін затримання не міг перевищувати 72 години (статті 106, 115 КПК). У статті 165-2 КПК передбачено можливість своєрідного «самозатримання» підозрюваної особи, що є проявом інквізиційної форми кримінального процесу. Логічний аналіз і дані практики свід­чать, що затримання особи понад 72 години є можливим за відсутності достатніх підстав для обрання підозрюваному судом запобіжного заходу — взяття під варту, тобто тоді, коли, згідно з частиною три статті 29 Конституції та статті 106 КПК, особа підлягає безумовному звільненню, зокрема з можливим застосуванням іншого запобіжного заходу. Статтею 165-2 КПК на суд фактично покладено функції органу боротьби зі злочинністю, що не сумісно з правосуддям та суперечить частині 1 ст. 1 і ст. 2 Закону України «Про судоустрій України».

Зменшивши обсяг прав підозрюваних осіб порівняно з тими, які вони мали до набрання чинності Закону України від 21.06.2001 р., ст. 165-2 КПК увійшла у суперечність зі ст.22 Конституції України, яка встановила, що «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Стаття 165-2 КПК також позбавила чи суттєво обмежила підозрюваних у їхніх правах на свободу й особисту недоторканність тощо, встановлених ст. 29 Конституції. Тим часом ці права не можуть бути скасовані чи обмежені навіть в умовах військового або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64 Конституції).

Проведений науково-правовий експертний аналіз дає підстави для таких висновків:

1          Органи дізнання, слідчі, прокурори та судді під час вирішення питань стосовно затримання та звільнення осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів, повинні керуватися статтями 106 і 165-2 Кримінально-процесуального кодексу України в частині, яка не суперечить Конституції України; частина 3 статті 29 Конституції України застосовується як норма прямої дії, коли положення статей 106 і 165-2 КПК суперечать Основному Закону. Зокрема, потрібно враховувати, що:

1.1 Затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів, законом покладено на органи дізнання і слідчих (ст. 106, 115 КПК), і лише у «разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його перепинити. Суд не може бути суб’єктом затримання підозрюваної особи та продовження терміну затримання. У встановленому законом порядку суд може тільки перевіряти обгрунтованість затримання особи і вирішувати питання про обрання їй запобіжного заходу у вигляді взяття під варту чи про відмову в обранні запобіжного заходу.

1.2       Термін затримання особи, підозрюваної у скоєнні злочину, не може перевищувати 72 год. Перевищення, зокрема через подовження, цього терміну є порушенням частини 3 статті 29 Конституції України.

2.         Статті 106 і 165-2 Кримінально-процесуального кодексу України потребують приведення у відповідність до Конституції України.

3. Обвинувачення, відповідно до ч. 3 ст. 62 Конституції України, не може грунтуватися на доказах, зібраних під час незаконного затримання особи.

Наукові експерти з політико-правових питань:
кандидат юридичних наук
В.Перець, В.Степанова