Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НАМАСТЕ, ІНДІЯ!

Жодна туристична агенція ніколи не скаже вам правду про цю країну. Можна сумлінно «перекопати» інтернет і скупити всі можливі путівники, проте це навіть на крок не наблизить до істини. Індію неможливо анонсувати, переповісти, законспектувати. Індія приголомшує, вбиває, народжує і воскрешає. Вона закохує в себе і штовхає у вир розчарувань. Але нікого не залишає байдужим. І це єдине, чому можна вірити достеменно.

Свято настало!

Яким яскравим здається світ, коли тобі на голову виллють відро фарби! «Холі хай!» — чесно попередив смаглявий хлопчина років дванадцяти і «розстріляв» мене із пульверизатора. Малинова фарба рясно прикрасила волосся і блузку, і я зрозуміла, що мій єдиний вихід: усміхнутися...

Перший день у Делі збігся з Холі — святом, яке індійці просто обожнюють. Таємницю його походження сховано на дні часу, сьогодні ж воно сим­волізує початок весни з її яскравими барвами. Можна подумати, що в інші пори року природа тут не така ж розкішна і соковита! Напередодні Холі (свята офіційного тому, звісно, в Індії це вихідний) в усіх крамничках, кіосках і просто неба продають цілі гори фарб найнеймовірніших відтінків і структур. Поряд неодмінно бризкалки різної модифікації. Полити ближнього яскравою водичкою або обмазати кольоровим порошком цього дня — справа свята. Школярі кілька тижнів економлять кишенькові гроші, аби підійти до свята у всеозброєнні.

Звісно, ми дізналися про цю чарівну традицію буквально напередодні. Але щойно вийшовши за межі готелю, навіть уявити не могли, наскільки це серйозно. Учасниками Холі стають усі: від велорикші і чистильника взуття до прем’єр-міністра. І що більше ти захищаєшся, намагаючись закрити обличчя, чи благаєш про співчуття, тим краще. Таку жертву тільки й шукають! Виняток лише для священних корів, які спокійнісінько розгулюють вулицями індійської столиці, а також інших сіл і містечок, тамуючи в очах якийсь особливий філософський смуток.

Після обіду «кольорове божевілля» сягає найвищої точки кипіння. Фар­бу вже не економлять і тому щедро розстаються з її запасами. Отож де гаран­тія, що саме ти не виявишся тим бідолахою, якому на голову перевернуть каструлю з місивом незбагненного кольору? Тільки на свято Холі можна скуштувати специфічний місцевий напій бханг, який не тільки бадьорить, а й неабияк веселить.

Навіть увечері, ввімкнувши телевізор у номері готелю, ми продовжували насолоджуватися колоритним індійським святом. На всіх національних каналах у велетенських котлах розмішували фарбу, розмальовані дорослі співали й танцювали, щасливо ле­мен­тували діти і театрально посміхалися приречені туристи...

Стовп щастя за парканом

Делі — найдивніша столиця, яку мені доводилося бачити. Десятимільйонний мегаполіс поділено на нове і старе місто. У Новому Делі зосереджено найголовніші адміністративні споруди (1911 року англійські колонізатори перенесли сюди столицю з Калькутти). Тут також мешкає більшість місцевої знаті. А в Старому Делі життя вирує за законами багатомільйонних джунглів і середньовічної екзотики. Вузенькі вулички, низенькі будинки, урочисті храми і палаци, а також майстерні, крамнички, закусочні, кабінети лікарів, астрологів, ювелірів і адвокатів — обідрані і почор­нілі від кіптяви, у багатьох місцях підперті опорами і рясно обмотані дротами. Є будинки без вікон, або без дверей. Все це нагадує великий гуртожиток, перенаселений докраю, однак абсолютно позбавлений агресії. В Індії розумієш ціну справжньої приязні.

Натовп на вулицях Старого Делі не тисне — він дуже доброзичливий. В індійців відкриті погляди і теплі усмішки, вони нікуди не поспішають, тому — відповідно — нікуди не спізнюються. Ця безперервно рухома лавина облич і настроїв у перші хвилини просто затьмарює розум, а потім огортає легким туманом непереборного кайфу — так безкі­неч­но можна дивитися на потік стрімкої води і полум’я у вечірніх сутінках. Ти йдеш, а навколо тебе шиють, місять тісто, печуть, стрижуть і голять, фарбують, перуть, ходять в туалет без жодних комплексів, прасують, миються, смажать, заколихують дітей. І все це в умовах концентрованого смогу і південної спеки, яка дрижить від безперервних вигуків, бо крик тут — основна форма спілкування.


"Мадам, дай 10 рупій!"

Дуже багато бездомних, які сплять просто на асфальті. Кому пощастило більше, той має намет або пошматоване шатро, в якому, однак, іноді можна надибати чорно-білий телевізор. Багато жебраків, особливо серед дітей. «Мадам, дай десять рупій! Або хліба! Дай шампунь!». Деякі просять ручку. Коли даєш одному, тебе одразу обступає кілька десятків інших претендентів «на шампунь». У більшості ви­пад­ків гроші, які ми роздавали дітлахам, тут же, на наших очах, опинялися в кишенях нахабніших малолітніх «рекетирів».

«Намасте!» — чули ми на свою адресу щире побажання доброго дня. Скрізь. У храмах і біля лот­ків з фруктами. На запилених вулицях, що тонуть у кучугурах сміття, на акуратних алеях парку з меморіальним комплексом Махатми Ганді, Індіри Ганді і її сина Раджива.

Це місто протягом століть було столицею могутніх імперій, ставало свідком розквіту і занепаду великих династій. Ман­дрів­ників з усього світу вражають численні храми, палаци, мінарети, мавзолеї, фортеці. За свою історію Делі кілька разів зникало з лиця землі і знову поставало з попелу... Приваблює унікальна вежа Кутаб-Мінар — найвищий мінарет Індії (72,5 м). Невідомо, хто її збудував. На верхівку вежі нині нікого не пускають. Кажуть, через численні самогубства. А неподалік вежі стоїть славнозвісний стовп з нержавіючого заліза, який пережив понад півтора десятка століть, і ніхто не знає, в чому загадка такого дов­голіття. Є повір’я, що коли охопити цей стовп руками, станеш щасливим. На жаль, сучасних претенден­тів на щастя чекає розчарування: індійська влада, побоюючись, що історичний раритет впаде під натиском спраглих туристів, обгородила його парканом.

Привілей для мавп

Щоб відчути справжній екстрим, варто проїхати індійськими дорогами. За якими законами циркулює вуличний рух, знають, напевне, тільки боги (а їх у Індії кілька сотень). Місцеві водії їздять, ніби востаннє в житті... Перевагу має той, у кого гучніший гудок! Проїхавши «золотим трикутником», ми були вражені немислимою логікою пересування. Наш автобус кілька разів буквально брав на таран розгонистий трактор, з переповненого причепу якого привітно кивали «натрамбовані» індійці. Якщо нас обганяв моторикша (триколісний мотоцикл із закритою будкою для пасажирів), ми не могли збагнути, як поруч на сидінні водія примудрялися вміститися шестеро людей. А коли впритул до наших вікон наближався автобус, на даху якого прохолоджувалося близько двадцяти пасажирів, то просто впадали у транс.

— Дарміндра, — докучали ми нашому чарівному і терплячому гіду, — в Індії існують правила дорожнього руху?

— Так, так... — протяжним голосом заспокоював він.

Часто наш автобус різ­ко гальмував або повертав убік, обминаючи корову. Водії вважають за краще врізатися у стовп, ніж зачепити священну тварину. Такий привілей існує і для мавп, які спокійно розгулюють дорогами, залізають через відчинені вікна в будинки і готелі, не забуваючи за нагоди щось поцупити «на пам’ять». Навіть у парламенті вони почуваються як удома: бігають між кріслами, вихоплюють із рук важливі папери, після чого ошелешені законодавці довго і старанно ганяються за ними залою.


Харчуються священі тим, що бачать

«Предки людини» інколи добряче допікають, отож в Індії існують... в’яз­ниці для мавп. Корів таким чином не карають, але господаря тварини, яка вже аж зовсім відбилася від рук, можуть оштрафувати. У самому тільки Делі мешкає понад сорок тисяч корів — ціле місто! Харчуються священні тим, що бачать. А бачать вони, переважно, розлогі смітники. Якщо «пощастить», можуть обчистити фруктовий прилавок. Отож хоч індійці, за англійською традицією, п’ють чай з молоком, більшість з нашої групи так і не наважилася додавати його до заварки чи кави...

Як ми шукали тигрів

Прямісінько за нашим готелем у Джайпурі жили свині. Щоправда, їх можна зустріти повсюди. Індійці практично не їдять м’яса, тож свині тут спокійно хрюкають і не бояться людей. Джайпур називають рожевим містом: більшість будинків, палаців, храмів збудовано з рожевого піщаника. Його вулицями поважно курсують... слони. Розмальовані хною і вкриті яскравими покривалами, вони обминають вуличні кав’ярні і здивованих туристів, незворушно залишаючись на «власній хвилі». Слони люб’язно підвезли нас на гору, де височіла старовинна фортеця Амбер, у якій колись жили королі. І покинули нас напризволяще — милуватися масивними брамами, колонами, палацами, стінами, розписаними та інкрустованими коштовним камінням.

Візитівка Джайпура — «палац вітрів» Хава-Махал. П’ятиповерхова споруда рожевого каменю з витон­ченими колонадами й балконами має 953 вікна та численні ніші. Палац зведено 1799 року як своєрідний оглядовий майданчик для придворних красунь, які воліли залишатися поза людським зором, споглядаючи навколишній світ. Ми також відвідали славнозвісну обсерваторію просто неба, гігантські астрономічні прилади якої вираховують час, і сфотографувалися зі знаками зодіаку. Кожен зі своїм.

Перед поїздкою до Агри зазирнули в національний парк Рантамбор. Тут на нас чекало сафарі. Вечірня і ранішня прогулянка на джипі неозорими просторами мала «високу мету»: нас запевнили, що в заповіднику, крім інших тварин, водяться тигри. Ну а хто не хоче сфотографуватися поруч з таким красенем? Ми хотіли! Однак фіксувати доводилося «тільки» оленів, антилоп, фазанів і всюдисущих приматів. Мавпи навіть дозволили нахабним туристам погратися із ними.

Здавалося, що їдемо цілу добу, пильно вдивляючись у хащі...

— Дарміндра, а ти був раніше у Рантамборі? — запідозрили ми якусь каверзу.

— Десять разів.

— І що, бачив тигрів? — наш песимізм дедалі міцнішав.

— Так, так...

Кілька разів джип зупинявся і водій давав команду: «Замри!» Поруч гальмувала машина з іншими наївними мисливцями на тигрів. Нам пропонували уважно слухати тишу. Аби підбадьорити, показували «свіжі сліди тигра» на дорозі, що наприкінці сафарі викликало у нас майже істеричний сміх.

Раптом почули різкий звук, схожий на крик екзотичного птаха.

— Напевне, кричить турист, який вирішив дочекатися тигра... — висловив здогад один із дотепників.

Юлія Косинська,
Олег Крук
Фото авторів
Київ — Делі — Джайпур — Агра — Каджурахо

(Далі буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com