Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Вбивство з розваги: інстинкт чи збочення?

Знаєте, що таке «мисливський казан?» Це коли кілька десятків любителів найсучас-нішої зброї — аж до автоматів Калашникова — тримаючись один від одного на відстані витягнутої руки, оточують якесь лісове урочище. Можете бути певні — жодна звірина не врятується. Якось я брав участь у такій операції...

— І кого забили?

— Одного зайця і одну лисицю. Вручили їх найвищій, яка була серед нас, посадовій особі. Задоволено гигикнувши, ця видатна людина потягла «трофеї» до своєї іномарки. Хвалитиметься...

— І яке ж у вас було враження від такої розваги?

— Насамперед відчуття якогось неймовірного приниження людського єства, сорому перед тим, що над нами — чи Богом, чи природою... З автоматом Калашникова — супроти кого? І що тебе до цього спонукало? Потреба в їжі чи одязі, як наших далеких пращурів? Більше я не приймав запрошення на полювання.

З приватної розмови

А ось вам кілька прикладів того, чим обернулися для людства такі розваги.

Сирена

Так стародавні греки називали спокусливих напівдівчат-напівдельфінів. Ці істоти, як стверджують міфи, дуже гарно співали. Зачаровані ними, моряки забували про свої обо­в’яз­ки, і їхній корабель розбивався об прибережні скелі.

Тварині ж, про яку йтиметься, більше личила інша назва: морська корова, бо її безформне тіло сягало дев’яти метрів і важило до сорока тонн. Стада таких корів мирно жували водорості біля берегів, аж поки на них надибала експедиція Вітуса Берінга — шведа, який запропонував свої послуги московському цареві, відтак і став великим російським мореплавцем. Так ось, Берінг захворів на цингу і помер, а його помічник Георг Стеллер врятувався, бо залюбки їв м’ясо невідомих тварин. Він залишив нам щоденникові записи, з яких можна дізнатися, яким жирним, смач­ним та цілющим було молоко морської корови, а «надоювали» його стільки, що вистачало на цілий екіпаж.

Ото й тільки! Бо слідом за першовідкривачами на Північ кинулися мисливці. Через двадцять років лише два скелети в одному з найбільших світових музеїв — Британському — засвідчили, що жила колись на Землі велетенська тварина, мирно випасаючись на підводних луках. Поголів’я їх значно дрібніших родичів, що живуть на мілководдях тропічної частини Світового океану, попри всі зусилля природо-охоронців, невблаганно скорочується.

Ох, як придалася б тепер морська корова! Може, легше було б вирішити проблему нестачі харчів у деяких країнах світу?

Тур

А про цього предка нашої худоби в Україні нагадують лише назви урочищ: Турка, Турине, Турова, Тури... Величезні стада могутнього лісового бика бродили колись по всій Європі, й можновладці дуже любили на нього полювати. Останній, хто розважався турячими ловами, був польський король Ягайло. Але 1422 року він же й видав наказ про заборону вбивати цих уже тоді рідкісних тварин. Призначив навіть спеціальних людей, які «нічого, окрім глядіти звірів, робити не повинні» — так було записано в тогочасних хроніках. Та, мабуть, не дуже сумлінно виконували то­діш­ні єгері свій обов’язок — та і як вони могли дати раду озброєним любителям вторгатися в чужі володіння? Стадо з п’ятдесяти голів тануло невблаганно... 1601 року лишилося три тури: два бики й одна корова. Хоч як турботливо годували їх, але звірі хиріли на очах, смер­тельно боячись людини, й не давали потомства. 1627 року в неволі пропала остання тварина.

Мандрівний голуб

Зграї цих птахів, здіймаючись у високость, колись заступали сонце, а, сідаючи на гілля, ламали його. Індіани живилися їхнім м’ясом, однак впольовували, як і всі народи, що живуть з ресурсів дикої природи, стільки дичини, скільки потребували, і ман­дрівних голубів від того не меншало. А прийшлі європейці використовували птахів як живі мішені: стріляли в них і навіть не вважали за потрібне підбирати забитих. У період гніздування, аби не завдавати собі клопоту, спилювали дерева, де селилися голуби, коли ж вони падали, то збирали тлустеньких пташенят, які ще не вміли літати.

І ось наслідок: якщо 1810 року тільки одна колонія в Північній Америці налічувала 2 230 272 000 особин, то 1909 року було оголошено нагороду тому, хто покаже, де мешкає бодай пара мандрівних голубів. Великі як на той час гроші — півтори тисячі доларів — не дісталися нікому. Голуб, що 1904 року помер у зоопарку, був останнім на планеті.

Як же швидко, виявляється, можна впоратися з тим, чому, здавалося б, не могло бути переводу! Для цього достатньо насущну потребу в їжі перетворити на розвагу.

Пугач

Його крик наслідували запорожці, даючи знати, що наближається свій. «Пугу, пугу — козак з Лугу...» Скільки ж колись в Україні було пугачів! Де ярок, де лісок чи балка, де степові чагарники, там уже й відлунюються їхні голоси.

Та вже в пісні «Ой, не пугай, пугаченьку» звучать тривожні мотиви: птах скар­житься, що йому «ніде гнізда звити, малих діток виглядіти». Піснею народ закликав жорстоких притримати свої інстинкти. Пожалій їх, впізнай у їхніх клопотах та бідах свої — і вони тобі віддячать самим існуванням, без якого й твоє неможливе.

Та, на жаль, не всіх зворушувала поезія. Дехто вважав, що крик пугача віщує нещастя, і гнав та вбивав ні в чому неповинного птаха. Та найбільшої шкоди йому завдало розорення не дуже придатних для землеробства ділянок, особливо ж застосування на полях отрутохімікатів.

Років двадцять тому місця гніздування пугача було оголошено зонами тиші: там було заборонено вирубувати ліси. А чи хто пам’ятає про це тепер? Важко й сказати.

Пугача в Україні меншає катастрофічно... Невже ж йому суджено залишитися тільки в пісні?

Бізон

Колись їхні стада, що жили на території індіан племені сіу, розтягувалися на сотні кілометрів. Та білошкірі завойовники, прагнучи якнайшвидше забагатіти, щосили нищили тварин. М’ясо їх не цікавило — тільки шкури, роги та ще язики — на делікатесні страви. «Божевілля поводитись так», — казали сіу. «Як духи Землі терплять білу людину?» — дивувалися їхні співвітчизники з племені унту. Однак підкорювачів нових земель те мало хвилювало.

По континенту проклали залізницю, й пасажири вже полюбляли спостерігати, як ковбої на конях стріляють по важких бізонах, котрі неспроможні були втекти від кулі. Навіть змагання влаштовували на спритність. Переможцем завжди був такий собі Коді на прізвище Буффало Білл (Буйвол Білл): на його рахунку було аж 488 забитих тварин. Збереглася фотографія: незрівнянний стрілець гордо сидить на горі бізонячих голів. Тяжко сучасній людині, яка вже відчула на собі наслідки такого варварства, дивитися на цей знімок...

Славу, якою втішався Буффало Біл, інакше як ганебною не назвеш. Аж тоді, коли тварин майже зовсім не стало, американська громадськість збагнула, яке природне багатство розтринькала на порожні забаганки. Для бізонів було створено спеціальні заповідники, та врятувати їх вдалося з великими труднощами.

Трохи бізонів є і в Україні — в заповіднику Асканія Нова. Бродять на волі — великі, могутні, завжди на сторожі. Мають підстави...

Калан

Дитинчата калана такі пухнасті, що навіть у воді не тонуть: плавають, немов клубочки вовни. Дорослі звірі дуже зворушливо про них піклуються.

Каланів, або ж морських видр, власників, на свою біду, красивої шкурки, навіть стріляти не було потреби: мисливці підходили до стада, що вилежувалося на березі, й били тварин палицями по голові, а ті лиш очі затуляли ластами... Пізніше, звичайно, калани навчилися тікати від людини, але опиратися їй не могли. Біля острова Прибилова 1789 року тільки два чоловіки за один рік добули п’ять тисяч морських видр.

Довго здавалося, що цих пушних звірів на Землі вже не лишилося, та, на щастя, їх виявили біля Камчатки, Курильських та Командорських островів. Нині в усьому світі каланів охороняють, але поголів’я їх зростає дуже повільно. То й не дивно: для браконьєрів закон не писаний.

Жук-олень

Вчені вважають, що ця комаха літати не повинна: в неї занадто тендітні крила для такого великого та важкого тулуба. Але жук-олень про це не знає, відтак і літає. І це в нього чудово виходить.

Що це? Помилка в розрахунках чи, може, за таєм­ницею великого — до 7,5 сантиметра завдовжки — лискучого жука з рогами слід чекати відкриття нового способу створювати ефективну підйомну силу? Може, завдяки йому коли-небудь будуть винайдені такі літальні апарати, що сучасні лайнери стануть застарілими. Поживемо — побачимо...

А чи справді побачимо? Бо вже тоді, коли автор цих рядків ходила до першого класу, жуки-олені були великою рідкістю. А тепер щиро бажаємо нашим читачам хоч раз у житті надибати на них де-небудь у лісі біля старого дуба. Дуже вони полюбляють його сік!

Життя жука-рогача коротке: три-чотири тижні. Але дуже насичене подіями. Олені навіть турніри влаштовують на честь своїх прекрасних дам. Не на списах, звичайно, а на рогах — на те вони в них великі. Той, кому пощастило стати свідком жучиних бойовиськ, довіку того не забуде — цирку не треба! Мабуть, наші пращури й без телевізора та комп’ютерів мали чим розважитися: щокроку траплялися кумедні або ж зворушливі сценки. Станеш, подивишся, та й порадієш світові. Тепер — інакше.

...Якось до редакції журналу «Жінка» надійшов лист з курортного містечка під Києвом: авторка скар­жилася на полтергейстів, через яких ціла сім’я не має спокою. Я так тоді мріяла зустрітися з вихідцями з паралельних світів, а на початку 90-х років минулого століття про це було стільки говорено, що не полінувалася поїхати за вказаною адресою. Побачила добротний, ще не добудований дім, господарі мешкали в двох кімнатах.

— Стільки праці, стільки грошей убухали, а тепер хоч тікай з цього проклятого місця! Вже й священиків викликали, і заклинання читали... О! О! Невже не чуєте? А вночі, що діється?!

Дослухавшись до якогось справді загадкового скрипіння та шеберхання, я спитала, чи не довелося господарям спиляти на цьому місці дуба. Справді — спиляли.

— Ну, то зірвіть з підлоги пару дощок, якщо хочете мати спокій.

Зірвали, і виявили під мостинами гніздо жука-оленя того підвиду, що його носорогом називають. Позбирали ми крилатих в’язнів та й віднесли в гайок.

З полтергейстами я не здибалася. Зате жука-оленя в руках потримала. Вдруге в житті. Дай Бог, щоб не востаннє!

Колись на Землі найдужчими були дикі звірі — тигр, ведмідь, вовк... Та людина взяла до рук камінь, оволоділа вогнем — і всі ікласті, рогаті, кігтисті, прудкі та сталево-м’язі відступилися перед нею. Людина винайшла пращу, лук, а згодом і вогнепальну зброю, розорала степи, вирубала безкраї, як здавалося, пущі — й колишні суперники за місце під Сонцем почали щезати. Спочатку минула аж тисяча років, доки не стало 33 видів ссавців. Потім така ж кількість їх зникла вже за сто років, а далі... Далі так повелося, що тільки встигай рахувати втрати: ми вже ніколи не зустрінемо на своїй планеті більш як 1200 тварин.

Проти кого піднімають потужну зброю сучасні мисливці, чим вони хизуються? Невже і справді чоловіки, що разом заганяють якогось нещасного зайця чи лисицю, не відчувають свого морального падіння? Чим вони можуть виправдати злочин проти «братів по трудах земних», яких лишилося так мало?

Біблійна легенда ствер­джує, що під час світового потопу Ной узяв до свого ковчега «всякої тварі по парі» — і цього виявилося достатньо, аби відновити рослинний і тваринний світ. Та насправді це не так! Коли лишається кілька пар тварин чи рослин, вони приречені: бракує генофонду, щоб протистояти всім життєвим несподіванкам.

Кожна істота, яка зникає з лиця Землі, забирає безліч потрібної нам ін­фор­мації для технічних винаходів і якусь неповторну особливість екосистеми. Поняття «генофонд» поширюється на цілу планету, де все живе являє собою скарбницю необхідних для виживання спадкових ознак. Людина — не виняток.

Тим часом через її нерозумну діяльність на планеті розпочався відбір, який можна назвати негативним. «Мисливський казан» — типовий приклад. Під натиском такого «геройства» і найдосконаліша в умінні боротися за життя тварина не вбережеться.

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com