Рослини - розумні?

Світом, який знаємо, ми зобов’язані тим, кого називаємо зеленими друзями. Вони наснажили атмосферу киснем, і небо нашої планети стало блакитним, а потрібна для життя енергія через дихальний цикл пішла «по колу». Падаючи на зелений лист, сонячний промінь набуває творчої снаги, бо в таємній лабораторії хлорофілового зерна з найпростіших сполук — вуглекислого газу та води — виробляються органічні речовини. Завдяки цьому розвинувся тваринний світ з «вінцем еволюції» на чолі — з людиною.

Ті, які паразитують на хлорофіловому зерні, поводяться з рослинами, корінням, прикутим до грунту, мов до галери, як з рабами, що перебувають у повному їх розпорядженні. Важко уявити, як може бути інакше, бо ж навіть стійкі прибічники вегетаріанства чимось мусять живитися, бо такий порядок речей на Землі, й не ми його завели.

Рухаються безперервно

Шукати поживу рослині не потрібно. Зате їй вигідно збільшувати площу контакту з довкіллям настільки, наскільки дозволяють умови. Рослини холодної болотистої тундри не можуть бути великими, бо не завершать життєвого циклу до настання зими, зате австралійський евкаліпт росте практично необмежено. Тут закон простий: скромній фіалці треба відквітувати до того, як ліщина, біля кореня якої вона примостилася, відкине густу тінь: у боротьбі за сонячний промінь розподіляється не тільки простір, а й час.

Для нас рослина лишається на місці, та варто було застосувати сповільнену кінозйомку, й стало зрозуміло: вона змінює положення свого тіла так само невимушено, як і тварина, лиш ми те не сприймаємо. Саме тому, що дерево чи кущ втекти від небезпеки не можуть, їм доводиться уважніше, аніж лисиці чи вовку стежити за тим, що відбувається навколо. «Рослини здатні сприймати з довкілля вісімнадцять різних видів подразнення й багато з них взаємодіють між собою», — пише відомий фізіолог рослин Ентоні Триоєвалс з Единбурзького університету (Шотландія). І далі: «Наші зелені сусіди завойовують будь-яке життєве середовище. Вони наділені здібностями, про які ми поки що навіть не підозрюємо, здатні навчатися і мають пам’ять. Я вважаю, що це розумні сутності».

Це — без мозку та нер­вової системи? Ну, на те в рослини є інші засоби і, якщо визнати, що розум — це насамперед здатність до адекватної ситуації, поведінки, то доведеться визнати, що тут Е. Триоєвалс має рацію. Погляньте, як під покровом лісу, на безплідній скелі чи кам’яній стіні розташовується плющ. Корінчики, що відростають від міжвузлів, цупко вчепилися в опору, зате стебло та листки обер­таються до світла. У результаті утворюється густий зелений килим, завдяки чому рослина комфортно почувається у найглухішому затінку.

Зате бавовник росте там, де необхідно рятуватися від палючого сонця, тому його листя зорієнтоване майже перпендикулярно до світила й повертається слідом за ним. Деякі рослини називають «компасними» через те, що їхні листки завжди розташовуються з півночі на південь, щоб не перегрітися в полудень.

На всі виклики довкілля рослина відповідає прискоренням або ж сповільненням процесів обміну речовин, зміною швидкості росту, стану спеціально для цього призначених органів, зокрема крохмальних зерен, які залежно від того, куди треба повернутися, перебираються в ту чи іншу частину клітини... Головне — ефекту буде досягнуто, бо рослина завжди «знатиме», в який бік їй треба рухатися, щоб забезпечити найоптимальніший режим функціонування. Хоч би як вилягло зелене збіжжя після бурі з градом, а мине день-два — і воно підніметься.

Несприятливі умови, які настають із зміною пір року, рослина переживає в насінині. А ще — набуває відносної свободи й можливості завоювати простір. Це необхідно. І тут уже немає меж вигадливості природи. Самостріли, пращі, рогачки, арбалети — всі ці атрибути військової техніки перебувають на озброєнні в нашого зеленого друга. От тільки функції носія потенціальної енергії — пружини чи пороху — в них виконують найхитромудріші пристосування, де головне — зміна напруженості в клітинах. Хто, пробираючись заростями розрив-трави, не був «обстріляний» насінням з її довгастих коробочок, якщо вони вистигли? Хочете ви того чи ні, а вашими слідами виросте «доріжка» з далеко не завжди бажаного бур’яну. Ще цікавіше «обладнаний» огірок-прискач: відриваючись від плодоніжки, плід випускає струмінь слизу з насінням. Чим не реактивний снаряд?

Але основним транспортним засобом для насіння є вітер, й тому воно забезпечене найдотепнішими літальними пристроями: «парашутиками» як у кульбаби або ж зніту, «крильцями», як у клена чи берези. У ковили, наприклад, насіння має ще й перо, кінчик якого, потрапивши у вологу землю, починає вгвинчуватися. Насіння може розноситися водою — на те в нього є «плавальні міхурі», а також тваринами — тоді воно забезпечене системою «чіплянок». Тут уже й до жорстокості доходить: поряд із заростями кольника в Африці знаходять кістки копитних, що загинули від ранок на ногах, спричинених способом, яким ця рослина здійснює зелену експансію. Яскраві плоди, їстівні горіхи — теж «хитрощі» природи: всередині плодів — насіння, яке тверда оболонка захищає від перетравлення. А горіх може впустити додолу звірятко, яке робить на зиму запаси.

Чи ж далеко сягають рослини, завойовуючи завдяки таким складним пристосуванням простір? Дуже далеко. Насінина сосни, що аж ніяк не є «дивом літальної техніки», повільно спускаючись разом з теплими шарами повітря, може відлетіти на три-чотири кілометри. А ліщиця волосиста, знана як перекотиполе, здолає й десятки кілометрів. Кулеподібні тіла степових рослин, які, зістарившись, ламаються і котяться вітром, розсіюючи на своєму шляху насіння, відомі як «перекотиполе». «Так називають і тих, хто не може собі нагріти місця — чи в родині, чи на роботі, чи в політичній партії...

А до того в розпорядженні рослин є ще й людські транспортні засоби, з якими взагалі можна завоювати світ. Ромашку аптечну називають ромен-зіллям тому, що вона поширювалася із циганськими повозами, а її родичка — ромашка безпелюсткова — відома ще й як «Наполеонові сліди». Бува, потрапивши в чужу місцевість, рослина там успішно освоює пустирища: отак у нас здичавів дурман, білі грамофончики якого прикрашали клумби Фра­н­­ції.

Та попри всі винаходи природи, дуже небагато насінин мають майбутнє. Але й тоді, борючись за життя, їм доводиться здійснювати «дванадцять подвигів Геракла». Бачили, як, здавалося б, кволий паросток ламає асфальт? Стародавні єгиптяни добували камінь для спорудження пірамід, забиваючи в тріщини скель дерев’яні клини, а потім поливали їх водою, і граніт не витримував такого тиску. Схожі сили діють і в набубнявілій насінині.

Передбачають майбутнє

Ми вже писали про закон випереджального відбиття, згідно з яким все суще в нашому світі виживає завдяки пристосовуванню не до того, що є, а до того, що буде. Кожне зерно, падаючи в грунт, знає, коли йому належить прорости, щоб, з одного боку, встигнути здійснити життєвий цикл, а з другого — не стати жертвою весняних приморозків. Тут уже скільки світ стоїть, стільки людина вчиться метеорології в зеленого сусіда.

Рання весна. У бородчастої берези рушив сік, отже, земля відтанула на глибину залягання її коріння. Та виїжджати в поле ще рано: грунт буде готовий, коли зацвіте верба червона. Скромний кущик неначе сигналізує сільським механізаторам: час обробляти землю. Зацвіла, вкрилася сережками осика — маєш підказку городникам: сійте буряки й моркву. Пасічники ще раніше навідалися до підліска. Їхню увагу привернула сіра вільха: якщо вона запилила — час виставляти вулики з бджолами, через дев’ять днів бджоли принесуть перше обніжжя. До речі, під час цвітіння сірої вільхи на фруктових деревах починають бубнявіти бруньки.

Цієї нетрадиційної теплої зими пшінка весняна пішла в зиму з готовими бруньками, а в лютому виткнулися тюльпани. Багато фенологів чекали, що платою за відсутність морозів стане холодна й затяжна весна, й тоді спровоковані надміром теплих днів квіти — а рослина вміє вести їм рахунок — загинуть. Аж ні: схоже, вони не помилилися.

Багато рослин передбачають погоду, стуляючи за добру годину до зливи пелюстки своїх квіток, щоб уберегти пилок. На цьому оракульські здібності наших зелених сусідів не вичерпуються.

Легенда розповідає, що одне велике плем’я довго мешкало в своєму благодатному краю. Та ось навесні гірські схили неначе полум’ям узялися: то зацвіла королівська примула. І старійшини наказали: «Тікаймо! Бо невдовзі це урочище перетвориться на пекло». Зібравши свої пожитки, люди ледь встигли відійти, як земля під ними заходила ходором...

Плем’я довго брело куди очі бачать, харчуючись тим, що дорогою вдалося знайти, аж доки натрапило на гори, дуже схожі до тих, які залишили.

Особливо буйне цвітіння королівської примули справді є провісником стихійних катаклізмів. Але чому? Чи не вловлює ця рослина зміну слабких електромагнітних полів? Дуже ймовірно. Сама бачила, як за кілька секунд до грозової блискавки звичайна ліщина реагувала потужним сплеском, який записувала апаратура.

Природні годинники

Спекотного літа 1758 року знаний в Парижі член академії та інститутів багатьох країн Анрі-Луї допитувався у виноторговців, чи не знає хто льох, куди б не проникло сонячне проміння. Його зацікавило повідомлення астронома Жан-Жака про те, що рослини реагують на положення нашого світила, зокрема й на сонячне затемнення, вельми скептично зустрінуте в товаристві природознавців. Жаданий льох Дюамель, звичайно, знайшов, однак, спускаючись туди з горщиком геліотропа в руках спіткнувся, й рослина, ніби перейнявшись його переляком, опустила листя. Невдача! Однак робити було нічого, тож вчений залишив її в темряві, певний, що чогось цікавого дослід не покаже. Та наступного ранку, зазирнувши до льоху з ліхтарем, Дюамель побачив, що рослина мала такий вигляд, ніби стояла десь на сонцевому підвіконні в дбайливої господині, й заніс туди ще кілька вазонок. Багато днів він одвідував своїх підшефних і щоразу переконувався, що вони засинали і прокидалися як звикли, хоч світло на них не падало. У тодішній пресі ці спостереження потрапили до розряду курйозів, і особливої уваги науки не привернули.

Та минув час, і творець системи класифікації рослин Карл Лінней у своєму садку, підводячи гостей до невеликої галявини, сказав приблизно таке:

— Зараз ми подивимося, котра година. Вже по дванадцятій, бо пасифлора заплющилася.

Квітковий годинник, який він створив, нині може повторити кожний, щоб переконатися: о п’ятій годині ранку розпускаються квіти шипшини й маку, о десятій — мати-й-мачухи, зате заплющується осот, після полудня змикає пелюстки польова гвоздика, очний цвіт, о восьмій вечора повітря починає пахтіти духмяним тютюнцем, а пізніш — нічною фіалкою... Рослини по черзі стають стрілками, що показують пору доби навіть за тьмяної погоди. «Щоб людина могла визначити час, коли в неї немає годинника» — так написав Карл Лінней. А ось рядок з поезії Ліни Костенко: «І гріє вечір змерзлі руки над жовтим полум’ям кульбаб». Красивий образ, однак істині він не відповідає: в призахідному сонці золотий луг на очах стає зеленим.

Рослини вступають один з одним у дуже складні «дипломатичні стосунки», бороняться від шкідників, попереджають один одного про небезпеку... хитрують з тими, в кому зацікавлені... А чи притаманні їм людські емоції — страх, любов, образа? Відтак розмову продовжимо.

Наталя ОКОЛІТЕНКО

(Далі буде)