Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Голос «джинсового покоління». Про «нас-ТРОЄ-вість» і новітню українську літературу Закарпаття

Саме вихід у світ антології «Джинсове покоління» та її презентація в Ужгородському замку стала приводом до розмови з упорядником і автором ідеї видання альманаху, письменником, доцентом УНУ, кандидатом філологічних наук, учасником літгурту «нас-ТРОЄ-вість» Михайлом Рошком.

Антологія — унікальне і єдине свого роду видання, під обкладинкою якого зібрано твори вже добре знаних сорокарічних письменників та початківців, багатообіцяючої двадцятирічної молоді. Проект досить-таки ризиковий, але, як свідчить обласна преса, необхідний. Виходу книги очікували, про неї говорили, її вже критикували. І ось вона вийшла у світ у видавництві «Карпатська вежа» (Мукачеве). Але чи не принесе вона нам розчарування?

— Михайле, як тобі в голову прийшла думка про видання антології двох поколінь?

— Ідея прийшла після нашої спільної акції в обласній бібліотеці. Коли ми втрьох (маю на увазі мене, тебе і Сергія Федака) створили літературну групу «нас-ТРОЄ-вість» і зробили спільну презентацію своїх книжок. Потім прикинув, що було б цікаво зібрати під однією обкладинкою твори не тільки на трьох, а на всіх наших ровесників — народжених у 60-ті роки вже минулого століття. Вийшло так, що майже всі наші однолітки почали друкуватися після розпаду СРСР, в пострадянський період або період становлення незалежної України. Список починається з 1959 року народження (Петро Мідянка та Мирослав Дочинець) і завершується 1974 роком (Оксана Луцишина). Отож книжка представляє всю новонароджену пострадянську літературу Закарпаття.

— «Джинсове покоління» — чим оправдано таку назву?

— Я довго думав над назвою. Хотілося знайти визначення, характерне для нашого покоління і не затерте, і не нудне, яке відлякувало б покупця. Один старший письменник пропонував назву «Пагін волі», наш ровесник — інтригуючу назву «Кров і любов» (бо всі твори крутяться навколо теми кохання і страждання, як, зрештою, майже вся світова література). А мені чомусь прийшло в голову визначення «джинсове покоління». Це і про нас — у Закарпатті саме ми першими почали масово носити джинси, ще в школі. І по-сучасному. Тим паче, що джинси тоді були не просто зручним одягом, а радше — символом Заходу, подихом із-за «заліз-ної завіси», викликом піонерсько-комсомольському офіціозу, символом буржуазного свободомислення... А потім вирішив додати і розділ творчості зовсім ще молодих поетів і прозаїків. Всі вони — мої студенти, теперішні і колишні. Комусь я підказав, де дешевше видати свою першу збірочку (Тарас Ващук). Комусь організував перший в їхньому житті творчий вечір-зустріч зі студентами іншого фа-куль-тету (Андрій Любка, Вік, Валентин Кузан).

— Книга ще не вийшла, але її вже чекали. Здається, це вперше на Закарпатті. Чи ні?

— Справді, на книжку чекали. Журналісти майже щодня запитували — та коли вже той молодіжний альманах буде видрукувано? Особливо чекала молодь, бо чомусь саме молодь у нас обділена своєю літературою. Маю на увазі те, що більшість творів закарпатської літератури не орієнтована на молодь, далека від їхніх інтересів і проблем. А в нашій книзі зібрано всю молоду літературу Закарпаття, де молоді пишуть для молодих і про молодих. Загалом, у нас ще ніколи молоді покоління не заявляли про себе разом як якась творча спільнота. Не видавали спільної книжки.

— Тож хто саме постає перед читачем зі сторінок книги? Чому саме вони?

— Постають люди середнього віку — «джинсове покоління», яких ще за інерцією називають молодими, хоча я вважаю нас зрілими, ми маємо досвід життя з двох систем. Наше дитинство минало в забезпечені веселі роки «брежнєвського застою», юність припала на горбачовську перебудову, а серйозна творчість — на перші десять років становлення незалежної України з боляч-ками становлення: рекет, бандитизм, розвал економіки, злидні. Ці письменники доносять своє сприйняття переломної епохи, своє «вживання» або невміння «вжитися» в нову систему цінностей (чи то «не цінностей»), створену під торгівців та аферистів.

— Професор і журналіст, студент і вчитель, чиновник і вільний художник... Чи не робить це книгу надто строкатою, нерівною?

— Книжка від розмаїття стає тільки багатшою, тільки ближчою до нашого мінливого життя.

— Майже всі двадцятирічні ще не мали публікацій? Як, гадаєш, сприймуть їхню творчість наші читачі?

— Впевнений: багатьох читачів, особливо представників старшого покоління, творчість «комп’ютерного покоління» шокує своєю цілковитою відвертістю, зневагою до різних табу. Вони дуже сміливі, у них уже нема «внутрішнього цензора». Зізнаюся: деякі їхні твори шокують і мене. Занадто багато еротики, сексу. Така собі юнацька зацикленість. І вони зовсім не соромляться про це відкрито говорити. Я вважаю, що це юнацька віспа, якою вони перехворіють і вже перейматимуться іншими, не менш цікавими для читачів проблемами та інтересами. Головне, що ця молодь талановита і смілива, відверта і чесна. «Пар-нокопитними» їх не назвеш.

— Чиї твори матимуть найбільший резонанс?

— Якщо виходити з того, яка література сьогодні читабельна — а це еротика, містика, бойовики і детективи — то, мабуть, найбільший резонанс матимуть сексуальні одкровення юної письменниці Ірисі Ликович. Дуже вже сміливі й відверті оповідання, до того ж йдеться про сексуальні одкровення і фантазії саме героїнь-жінок, що в літературі зрідка трапляється.

— Чим схожі і що відрізняє авторів один від одного?

— Роки, в які вони зростали. Край — Закарпаття. Любов до літератури. Літературний талант. Емоційність. Більшість авторів мають філологічну освіту (крім математика Василя Кузана і кількох журналістів, але журналіст і філолог — майже одне і те саме).

— Бути «сусідою» на сторінках одного видання, наприклад, з Петром Мідянкою чи з професором Сергієм Федакою для багатьох велика честь. А як відреагує той же Мідянка на сусідство з Андрієм Любкою чи Ірисею Ликович? Адже провокативність їхніх творів очевидна?

— По-перше, вірші Петра Мідянки відкривають перший розділ книжки — «Творчість джинсового покоління», його поезія в сусідстві з творами вже сформованих професійних письменників, а юні автори, більшість з яких є дебютантами, представлені в другому розділі. Але я не думаю, що Петро Мідянка може образитися через те, що в одній книзі з його творами — твори юнаків. Навпаки, переконаний, що йому буде тільки приємно очолювати список молодих талантів краю. Петро теж колись був таким самим юнаком, і зрозуміє, якою допомогою молодій закарпатській літературі буде наша книжка.

— Чим пояснити сексуальний ухил у творчості молоді?

— Це вікова ознака. В їхні роки основним інтересом у житті є кохання, пошук пари, створення сім’ї. І, якщо вірити дідусеві Фройду й дотримуватися його теорії сублімації, за якою статевий інстинкт трансформується у митців у творчість, то виходить, що у письменників цей інстинкт сильніший, ніж у простих смертних, і що більший талант у поета чи прозаїка, то сильніший у нього статевий інстинкт. З часом у нинішньої творчої молоді з’являться й інші важливі життєві інтереси, їхнє життя стане багатшим. Різноманітнішим. Водночас я проти того, щоб викинути еротику з літератури. Вона не має бути вихолощеною, фальшивою. Тому я і змалював відверто еротичні сцени у своїх армійських оповіданнях у книзі «Там, где нет Женин» (1993). І зробив це, мабуть, першим у цілком тодішній цнотливій закарпатській літературі. Основні проблеми тих оповідань — армійська дідівщина і пов’язані з нею жорстокість, садизм, слабкість, боягузтво, але молодий хлопець у 18 — 20 років не може не думати про секс, про жінок, тим паче в умовах майже дворічної сексуальної стриманості. Тому я й не обминув це питання. Пізніше еротичну тему в закарпатській літературі було підхоплено тобою, Василю, а також Іваном Петровцієм (щоправда, в грубувато-фольклорній манері), Олександром Гаврошем, а нещодавно найвідвертіша еротика зазвучала в оповіданнях Ірисі Ликович та віршах Андрія Любки.

— Христина Керита на одному із занять літстудії показала студентам різницю між еротикою і тим, що пишуть вони. Як ти ставишся до такої відвертості молодих авторів?

— Сміливість мені імпонує. Імпонує юнацький максималізм. Бажання не слухати авторитетів, а зробити по-своєму. І я таким був. Але іноді мені ріже вуха вульгарщина. Мій сексуальний досвід багатший відтінками, чутливіший до тонкощів. Окрім того, я ніколи не описував секс задля сексу, в моїх творах секс — лише частина життєвих інтересів моїх героїв. Як це і є в житті. На перший план я завжди виводив інші проблеми, інші життєві інтереси пер-сонажів.

— Як спеціаліст з теорії постмодернізму, що можеш сказати про альманах? Наскільки він модерний, постмодерний, чи ще якийсь?

— У цьому альманасі я виступаю як автор і упорядник, тому не хочу оцінювати його як літературознавець. Тим більше, що зараз у нас і так усі тикають слово «постмодернізм», хоч так і не розібралися, що воно таке. Письменники збагнули, що це модно — і тепер чи не кожен закарпатський автор вважає себе постмодерністом. Частіше — безпідставно. Тож ані слова про постмодернізм.

— Повернімося до альманаху. Чи робить хтось в Україні щось подібне?

— Антології різного типу час від часу з’являються. Але щоб альманах письменників двох поколінь — не чув.

— Чи важко було вирішити проблему фінансування альманаху?

— Альманах ще до кінця не профінансовано. Шукати спонсорів сьогодні надзвичайно важко. Книга, гадаю, є дуже вдалим проектом року. На неї чекає читач, чекає молодь, з нетерпінням питають про неї журналісти. Вона матиме резонанс. Передбачаючи це, гроші на видання пообіцяв виділити ректор нашого університету. Чекаємо.

Запитував
Василь КУЗАН

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com