Атлантида як спогад про майбутнє

Божественні ознаки

Великий мислитель древності Платон урвав свою оповідь про земний рай — Атлантиду — ось на такому місці: «Доки атланти дотримувалися при правлінні засад доброчесності й доки панував у них «божественний закон», все їм вдавалося. Та коли взяла гору «людська вдача» — низькі засади, коли вони втратили будь-яку благопристойність, коли в них почала кипіти нестримна жадібність, коли люди почали являти собою ганебне видовище, тоді бог богів Зевс, спостерігаючи розпусність атлантів, колись таких доброчесних, вирішив їх покарати...» Звідтоді вже два тисячоліття тривають пошуки місця, де затонув легендарний острів.

У творі давньогрецького поета «Труди і дні» Гесіода йдеться про п’ять віків, відпущених людству. У першому з них — золотому — земляни були подіб­ні до богів: самодостатні, радісні, світлі, старість не сміла підступитися до них, а смерть возносила їх одразу на Небо. У наступних віках людські міць і зухвалість зростали, що приносило свої плоди, однак божественні ознаки — безжурність і душевну проясненість — земляни втратили, й планетою потекли криваві річки від нескінченних війн. «О, коли б я міг не жити з поколіннями залізного віку!» — вигукує Гесіод. Бо поміж його породженнями вже немає ані любові, ані поваги, правду заступив кулак, зникає сором, процвітають злоба й жадібність, вивищуються нахаби та злодії, бо люди втратили відразу до пороку. За покару — раннє старіння, прискорення часу: коли вже й діти народжуватимуться із сивим волоссям, то світові настає кінець...

Тема прямого зв’язку між гріхом людської невситимості й загибеллю проходить крізь священні книги всіх релігій світу: вони на диво одностайні у твердженні, що людська природа подвійна. «Хто від Бога, той слухає слова Божі; ви тому й не слухаєте, що ви не від Бога», — мовить святий Іван у своїй Євангелії. Коли Ісус запитав юдеїв, за яку з добрих справ вони хочуть побити його камінням, ті відповіли: «...Не за добре діло хочемо побити тебе камінням, а за богохульство й за те, що ти, будучи людиною, робиш себе Богом». Ісус відповів їм: «Чи не написано в законі вашому: «Я сказав, ви боги?» За іншою версією — сини Божі...

Отож жадоба до мирських благ є ознакою приземленості і перемога людських засад над божественними закінчується катастрофою. Якщо Атла­н­­тида чи подібна їй острів­на держава насправді існувала, то її загибель могла мати й техногенні причини. Платон детально описує розкішні палаци, які будували нащадки найперших десятьох царів; прагнучи перевершити один одного, вони облицьовували стіни та вистеляли дороги таємничим металом орихалком, оз­доб­лювали покої золотом та коштовностями. Жадоба розкошів заполонила цілу державу. Ймовірно, за тисячоліття атлантичної цивілізації неконтрольоване видобування руд із надр невеликого острова призвело до утворення величезних порожнин, у які ринула морська вода, й острів затонув, як корабель із пробоїною у днищі. Які підстави у це не вірити? Адже і тепер над містом Стебником висить загроза техногенної катастрофи, й тільки безперервне помпування дунайської води — а вона прорвалася в порожнини, звідки видобуто калійну сіль — рятує від біди. А паводки, через які останніми роками страждає Закарпаття, пов’язані з неконтрольованим вирубуванням лісів за часів нашої незалежності.

Планетотворення навпаки

У вічному борінні між засадами божественними й земними в людині перемогли земні: в основу нашої цивілізації покладено матеріальні цінності, духовні їм підпорядковуються. Інтереси капіталу, який прагне необмежено множитися, нав’язало світові суспільство споживання, де рушієм економіки стає гонитва за певними життєвими стандартами. У виробництво товарів, які належить ще придатними до вжитку викидати на сміт­ник, втягнуто практично всі ресурси нашої планети — і чи не стає від того Земля колосом на глиняних ногах, подібним до Атлантиди?

Розмірковуючи над нинішньою ситуацією, науковець і письменник Володимир Савченко склав таблицю, де зіставив процеси, які відбувалися на початку формування нашого світу, з тими, які здійснюються тепер, — через людський труд задля вдоволення нескінченних бажань. Так, якщо земна маса колись нарощувалася через злипання та стягування речовини, то нині завдяки успіхам космонавтики та радіолокації дедалі більше вироблених на нашій планеті об’єктів відходить за її межі і там залишається. Опадання пухирів гарячої лави цілком ідентичне створенню підземних тунелів, свердловин, шахт та інших пустот, які, по суті своїй, є «пухирями». Дедалі частіше сонячний промінь на своєму шляху зустрічає асфальтове чи бетонне покриття, а це означає, що сповільнюється виробництво кисню, зате дедалі більше його поглинають різного роду техногенні процеси... Земля стала імперією, де людина панує неконтрольовано, але з історичного досвіду ми знаємо, що всі імперії рано чи пізно зазнають краху — звідси й відчуття біди, яке висить над світом. Бо корисні копалини ми видобуваємо незрівнянно швидше, аніж вони утворюються, відтак разом із матеріальними цінностями та звичкою до комфорту ми передаємо нащадкам й енергетичні проблеми, які неминуче породять збройні конфлік­ти. Вони вже розпочалися: ні для кого не є таємницею, що війна з Іраком розв’язана на догоду нафтовим магнатам.

Найсумніше, прискорене споживання всього, що може дати наша Земля, не виправдало надій на добробут для усіх. «Сьогодні ми повинні поставити перед собою нелегке зав­дання: протягом десятиліття добитися, щоб жодна дитина не лягла спати голодною, щоб у кожній сім’ї не знали страху залишитися без шматка хліба, щоб недоїдання не стало причиною нереалізованих можливостей будь-якої людини в її поламаній долі», — пролунало 1974 року на Всесвітній продовольчій конференції у Римі. Фактично за два десятиліття, які минули звідтоді, ситуація на планеті погіршилася. Не допомогли успіхи ані селекції, ані генної інженерії: світовий лад концентрує матеріальні здобутки, за які так дорого заплачено, у руках незначного відсотка су­пер­багатих людей. У процес різкого розшарування суспільства втягнуто й Україну, де розрив між бідними, так званим середнім класом та багатими побив усі світові рекорди.

А непотрібне — важке

Нині середній мешканець розвинених країн споживає приблизно у сто разів більше матеріалів, речовин та енергії, аніж його пращур, котрий жив сто років тому. Чи можна з певністю стверджувати, що він хоча б у чотири рази щасливіший? І тут починаються курйози, які неможливо пояснити під кутом зору «нормальних» цінностей цивілізації. Заможні люди зараховують себе до розряду бідних і, навпаки, ті, що заледве зводять кінці з кінцями, мають себе за достатньо маєтних. І так було завжди! У Стародавньому Римі один юнак уславився тим, що, протринькавши половину батьківського спадку, наклав на себе руки зі страху перед бідністю, хоча й того, що лишилося, стачило б не на одне розкішне життя. І, навпаки, геніальний раб Езоп за великі гроші відмовився виручити свого господаря доброю порадою, коли той сп’яну пообіцяв випити море... Траплялося, люди стрілялися від того, що на біржі знецінювалися вкладені в якесь діло акції, інші ж, втративши величезні кошти, легко починали «нове життя» з нуля. Що люди! Дослідники ЮНЕ­СКО спробували побудувати шкалу життєвого рівня у різних країнах — і їм це не вдалося. Бо коли зіставили результати зі ступенем вдоволеності співгромадян, то з’ясувалося, що народи, які відповідно до об’єктивного індексу вдовольняються мізером, вважають себе за цілком благополучних і навіть щасливих. І навпаки, мешканці розвинутих країн, маючи увесь «набір»: квар­тиру, заміський дім, машину і можливість відпочити на престижному курорті, почувалися обділеними. Це свідчить про те, що людина несе у собі величезний потенціал щасливості, але здебільшого не реалізовує його. Чому? Бо живе озираючись на інших: а що в них, а вони чого досягли?

Людина занадто багато уваги приділяє зовнішнім ознакам успіху. Будучи «образом і подобою Божою», вона не навчилася цінувати себе, бо до пуття не знає, де закінчується її реальний образ, а де уявлення про нього навколишніх. Здаватися для неї важливіше, аніж бути... Це та причина, чому вона так легко втрачає найпершу ознаку божественності — свободу, довіряючись моді, стандартам, які визначають престиж, політичним установкам — усьому, що приходить зовні. І стає частиною натовпу, якого через засоби інформації (а колись через суспільну думку) позбавляють права вибору між тим, до чого людину спонукають глибинні потреби, і тим, у чому зацікавлені зовнішні сили. Отак переважна більшість і живе на планеті, відкладаючи свою щасливість на колись — коли роздобуде те.., купить оце.., досягне того.., доскочить ще чогось.

Кажуть, на Землі справедливості немає. Вона є в наших органах чуттів, які ставлять межі нашим земним пожаданням, незмінно розчаровуючи після успіхів. Стільки всього досягнуто ціною тяжких зусиль, метушні, а то й торгами із совістю — і що? Ось учора «посиділи як боги» в найдорожчому ресторані, ось куплено годинник з діа­ман­тами — чого ж сьогодні немає настрою?

Бо для того божественного, що заховано десь у глибині нашої природи, багато не треба: йому належить цілий світ, де роси на травах виблискують краще від діамантів, де кожен день сповнений пригод, де навіть труднощі цікаво долати, бо вони допомагають тобі розкрити самого себе.

Під тиском цінностей суспільства споживання, творячи свій земний добробут, не забувайте шукати в собі Бога — вільного, просвітленого й самодостатнього, спроможного творити радість з усього, що посилає доля. Для себе і для інших. Думка великих філософів про те, що потрібне є легким, а непотрібне — важким, справедлива.