«Так-от: Вам просили передать, що Ви — падлюка!»

Погрози Кремля зайшли так далеко, що президент Володимир Путін вже відверто заявляє: випробовування ракети РС-24 є відповіддю Росії на розгортання в Європі американської системи ПРО. Він говорить про створення нової стратегічної балістичної ракети у відповідь на невиконання європейськими країнами Договору про звичайні збройні сили у Європі (ДЗЗСЄ).

Погрози Кремля зайшли так далеко, що президент Володимир Путін вже відверто заявляє: випробовування ракети РС-24 є відповіддю Росії на розгортання в Європі американської системи ПРО. Він говорить про створення нової стратегічної балістичної ракети у відповідь на невиконання європейськими країнами Договору про звичайні збройні сили у Європі (ДЗЗСЄ). Білий дім відчайдушно намагається зупинити розростання кризи у відносинах Заходу і Москви — Президент Буш-молодший запрошує до себе у родинний маєток у штаті Мен російського президента Путіна. Це коли ще кілька днів тому Держсекретар США Кондоліза Райс піддала нищівній критиці внутрішню і зовнішню політику Росії, закликаючи зміцнювати російські демократичні інститути.

Бліцкриг опозиції, що при владі, не вдається, плани порушено. Американські фонди, які щедро фінансують недержавні організації з поширення демократії, вимушено «замислені» — «фаворит Вашингтона», як називає західна преса Віктора Ющенка, близький до поразки. До того ж шалений тиск Росія на світовій арені вимагає більш ніж поступливості.

Звідси «відкат» Сполучених Штатів — Держдеп заявляє про скорочення фінансування на 40% — до 6,4 млн дол. — українських недержавних організацій, тобто тих, які очолювали Помаранчеву революцію 2004 року. А водночас на 50% скорочується аналогічна «допомога» в Росії. Західна преса підбила підсумки — Білий дім відмовляється від політики експорту демократії.

Отже, спочатку Тоні Блер дає українському президенту «дипломатичний ляпас», відмовивши у заздалегідь запланованій зустрічі, тепер вже США дають зрозуміти і Віктору Ющенку, і Юлії Тимошенко — щодо «помаранчевих справ» вони «умивають руки». Тим часом Європейський Союз наполегливо роз’яснює сторонам конфлікту, що слід дотримуватися демократичних принципів. Словом, Віктору Януковичу й Олександру Морозу слід домовитися з Ющенком, тобто врятувати особу останнього від ним же спричиненого безладу й остаточного краху. Як наслідок, так званий компроміс.

Багато хто говорить про «молоду демократію», про «проблеми зростання», всі погоджуються щодо гіркоти демократичних перетворень по-ющенківськи, однак ніхто не бажає замислитися, а тим більше визначитися, що Ющенко і демократія — несумісні. Так само безглуздо вважати демократкою Юлію Тимошенко. До речі, саме звідси пророста одна з причин нелюбові один до одного цих політиків, особистостей, чоловіка і жінки.

Ні Ющенко, ні так звана опозиція так і не спромоглися чітко і зрозуміло відповісти на запитання «навіщо країні дострокові вибори?» І хоч би як вмовляли себе прихильники коаліційних сил, вони навряд чи зможуть прояснити оте «навіщо». Зрозуміло, що і їхні лідери далекі від цього. Однак домовленості — факт, що відбувся, і результат політичної безкарності (про іншу й годі казати). Коли було спровоковано розвал держави як інституції, зруйновано судову систему, постало питання відповідності своєму призначенню правоохоронних органів, СБУ і армії! Добре знайоме, від чого так завзято відхрещується новітня демократична опозиція з колишніх комсомольсько-партійних ватажків — «до основанья, а затем…». І хоч би скільки клялася у відданості Президенту лідер опозиції, схвалюючи мужність одне одного, приватизувати право на «історичну правду» не вдасться жодному з них.

Це не проста безвідповідальність, не сліпа амбітність, тим паче не відповідь на реванш одних політичних невдах проти інших, таких самих невдах. Якщо Європа в особі Адріана Северін, голови Спеціальної делегації Європарламенту до України, говорить про те, що «найбільшими загрозами порівняно молодої і крихкої української демократії є авторитаризм, популізм і олігархія», і в цьому, безумовно, він має рацію, то водночас навмисно замовчується той факт, що під тиском Росії вона сьогодні готова докласти будь-яких зусиль, аби загасити «пожежу», щодо якої вона до останнього часу займала протилежну позицію, не помічаючи протиставлення верховенству права якогось духу — то Духу Конституції, то Духу Присяги тощо… За словами Северіна, представники керівних органів ЄС, Ради Європи, Європейської комісії палко вітали досягнення домовленостей, проте все ж задля правди зазначив, що між учасниками конфлікту існують глибокі розбіжності і навряд чи вони зникнуть після позачергових виборів. Відтак згадав і про необхідність слідувати верховенству права (нарешті дочекалися), і про невід’ємні атрибути таких промов — дотримання загальних європейських цінностей.

Кремль довго чекав, маючи за мету спершу всій Росії і її громадянам дати наочний приклад в особі України ганебних наслідків експорту революцій, демократії в її американському розумінні, а потім — і ЄС, і США, загалом усьому світу продемонструвати свою вагу і можливість впливати на ситуацію.

Чому саме тепер? Нинішня ситуація в Україні добігла свого нехай і тимчасового, проте логічного кінця. На порядку денному нова, позначена Мюнхенською промовою Володимира Путіна і останнім самітом Росія — ЄС в Самарі, модель співіснування Росії і Заходу. Поступливості Росії у відносинах із США, ЄС і НАТО Кремль поклав край. Усі в очікуванні. Напередодні запланованого на 6 — 8 червня саміту «Великої вісімки» в німецькому місті Хайлігендамме аналітики і політологи складають прогнози. Питання, оголошені для розгляду: ядерна програма Ірану, визначення статусу Косово, перспективи близькосхідного врегулювання, зокрема ситуації в Судані і Афганістані. Окрім перерахованих, можна спрогнозувати, що Володимир Путін неодмінно поставить питання про розміщення американських систем ПРО у Європі, а особливу увагу надасть розвитку політичної ситуації в Україні. І це, скоріш за все, буде вельми відверта розмова про експорт революцій і відпрацювання на прикладі України «посткольорових технологій». Ймовірно, російський президент поставить питання про ситуацію в Україні як загрозу інституту парламентаризму в Європі, доведе країнам усталеної демократії, що дії «прозахідного Ющенка» нічого спільного з демократією не мають. Захід прагнув передсамітівської тиші, однак у планах Росії розставити крапки.

Що ж до України, то тут — за наявності і внутрішніх, і зовнішніх підстав — залишається питання призупинення розпаду державних інституцій. Інститут парламентаризму протиставляється диктатурі сили, сили лицедійства і лицемірства, нахабній неправді і відвертій демагогії, популістській демократії і псевдореальній політиці. Не народ ініціював дострокові вибори — його використали, і таким, на жаль, він залишатиметься. Указовий початок дороги в нікуди від Ющенка з 2 квітня став усталеним. Зупинити його зачинателям без сторонньої волі навряд чи вдасться, позаяк відбувається це не з причин всеосяжного впливу основних світових гравців, а через відсутність у нинішньої політичної еліти патріотичної державницької позиції, невідповідність національним цінностям, духовності, культурі і традиціям, брак стратегічної визначеності у владної еліти. Отже, за умови потреби принципово іншого погляду на основи державного і суспільно-економічного устрою, прагматично вивірених дій, маємо латентний «революційний» сценарій політичного радикалізму й екстремізму безвідповідальних політиків. Парадокс, проте факт: через вмотивовані дії певних політиків нинішній «історичний вибір народу» — це дострокові вибори, «загальнонаціональний проект» — псевдоподолання «політичної корупції» (до речі, самими ж «любими і не зовсім друзями» започаткованої). Тасується все та ж колода з політиків, яка являє собою втілення приватних і корпоративних інтересів. Укорінюється підміна вибору народу через примітивізацію нації псевдоопозицією, псевдорухами, псевдодомовленостями.

P.S. Визначально-показово. Президент України Віктор Ющенко вельми цінує і поважає інститут парламентаризму в Україні, засади парламентсько-президентської республіки, тому, мабуть, і проголошує: «Якщо ти не падлюка, то в тебе начебто і не має шансів бути депутатом». Безумовно, така заява гідна уваги — і в контексті промови, і поза дискурсом зустрічі Президента з так званими опозиціонерами. Відтак чи не слід розширити «пошук падлюк» на всю владу як таку, ну хоча б на більшість її представників?

Віктор Вірний, політолог,
«Фундація аналітичної думки»