ВІД СЯНУ ДО ДОНУ...

Сучасний адміністративно-територіальний поділ України лише малою мірою збігається з кордонами традиційних країв — таких як Поділля, Полісся, Галичина, Запорожжя, Слобожанщина та ін., на основі яких було сформовано державу. Цікаво, що такий штучний поділ, який відбувся головним чином протягом 1919-1939 років, призвів до зникнення традиційних регіональних субкультур у межах цілих українських областей.

З іншого боку, два найпоширеніші міфи — «про єдину Україну» і «про розділену навпіл Україну» — є помилковими, якщо прийняти до уваги соціокультурну або ментальні особливості територій і регіонів, що утворюють Україну в її сучасних кордонах. Однак якщо всі громадяни Італії з гордістю називають себе італійцями, а Іспанії — іспанцями, Україна продовжує шукати основу для існування своїх субкультур.

Галицькі фантоми

Еліті Галичини нелегко змиритися з тим, що впала її роль у політичному житті країни.

Наприкінці 1980-х галицьким націонал-демократам сприяли появі міфу про Львів як український П’ємонт і про Галичину як край, де найбільше збережено українську автентичність. Це давало підстави претендувати на керівну роль у політичній і культурній сферах. Але коли ідею про українську незалежність підхопила правляча номенклатура, галицькій еліті довелося задовольнитися владою у «Народному Русі» (коли його очолив В’ячеслав Чорновіл), що мало для справи націонал-демократії швидше негативні наслідки, аніж позитивні, і постами в уряді, які періодично вона отримує.

Та все ж міф про Пьємонт вижив, трансформувавшись в ідею галицького радикалізму: Галичина попереду всієї України. Під вибори-98 галицькі націоналісти об’єдналися в «Національний фронт», а радикальні ліберали створили партію «Реформи і Порядок». Але обом цим силам забракло голосів, щоб потрапити до парламенту.

Після цього, а особливо після загибелі Чорновола, в галицькому політикумі розвинулися дві течії. Перша, магістральна, визнавала необхідність розчинення в загальноукраїнських політичних силах задля перемоги загальної української справи. Так, власне, і відбулося під час створення «Нашої України» і БЮТ. Інша течія, конверсійна, висунула ідею про автономізацію або навіть відокремлення Галичини. Теза «Галичина попереду всієї України» при цьому трансформувався у твердження «Галичина і є Україна, все інше — це вже не Україна, вона прагне не до Європи, а до Росії». Тривалий час ця теза була лише предметом дискусій дозвільних інтелектуалів. Серйозні політики утримувалися від схвалення таких настроїв, хоча останні набули поширення в народі: 2003 року соціологи зафіксували, що близько третини населення Галичини готове будувати окрему державу, якщо Україну «продадуть» Москві.

Нині в Галичині спостерігається втома від України, хоча в еліти регіону ще не вмерла надія на «взяття Києва». Проте якщо результатом подоланням політичної кризи стане остаточна перемога «донецьких», фраза про «відродження Галицької або Галицько-Волинської держави» вже не буде чорним гумором.

Землеробська душа Поділля

Подільська культура донині залишається розділеною на сільську і міську. Поділлям зазвичай називають Вінницьку і Хмельницьку області. Втім, ці межі вельми умовні: є вагомі історичні, природно- й економіко-географічні підстави зараховувати до цього краю і Тернопільщину (а ось північну частину Хмельницької області незрідка розглядають як Південну Волинь).

Але всі дослідники сходяться на тому, що це — одна з найбільш придатних для землеробства територій. І не буде перебільшенням сказати: якщо серце України в Києві, то на Поділлі — її душа. Київ — це зародження торгівлі, князівства, податків, що й дало початок державності. Поділля ж у цьому сенсі — пряма протилежність столиці: воно впродовж майже всього часу не мало власної правлячої верхівки. Тому зрозуміти Україну, з її переважно бездержавною історією, не розуміючи Поділля, неможливо.

З цим краєм історики пов’язують літописні східнослов’янські племена уличів і тіверців, яким в тодішній Русі довелося захищати найбільш небезпечну прикордонну зону — південно-східну. Можливо, саме тому ці племена (або союзи племен), на відміну від сусідніх полян, волинян і галичан, не отримали власного князівства, а були розділені між Київською, Волинською і Галицькою землями.

Тому і міста на Поділлі якщо й будувалися, то не як княжі гради, а як фортеці. Найперше з них — Кам’янець, нинішній Кам’янець-Подільський Хмельницької області. А керівні функції діставалися «тиловим» містам — зокрема Теребовлю (нині — райцентр Тернопільської області).

Пізніше Поділля було розділено між Королівством Польським і Великим Князівством Литовським на Подільське і Брацлавське воєводства відповідно. Їхні адміністративні центри — Кам’янець і Брацлав — були більше провідниками волі столиць, ніж захисниками місцевих інтересів. Коли ж цей край потрапив під владу Польщі, подільські міста швидко полонізувалися, виросли за рахунок напливу поляків і євреїв.

Під час російського панування почалася поступова русифікація міст Поділля. Втім, самі міста були невеликими навіть для тих часів; єдиним винятком став Кам’янець — центр новоутвореної Подільської губернії, яка охопила все Поділля — і західне, і східне. Основна русифікація подільських міст припала вже на радянські часи, особливо післявоєнні. Більше всього дісталося обласним центрам — Вінниці і Проскурову (з 1954 року — Хмельницький), де розвиток промисловості супроводжувався залученням російськомовної трудової сили з інших регіонів СРСР.

Але впродовж останніх двох десятиліть культурне протистояння міста і села на Поділлі поступово згладжується. Загальною гордістю населення Вінницької і Хмельницької областей стали не тільки героїчні часи Хмельниччини, а й історія Української Народної Республіки, яка саме на Поділлі знайшла свій останній прихисток (Кам’янець вісім місяців був столицею УНР). Втім, сам Кам’янець не залишає надії, що в результаті можливої адміністративної реформи він отримає власну область (за рахунок придністровської частини Тернопільської, Вінницької і Хмельницької областей) або і взагалі отримає статус центру Подільської землі.

Загалом подоляни однаково толерантно ставляться до всіх своїх сусідів — чи то буковинці, галичани, волиняни, чи то жителі Правобережного Полісся, Середньої Наддніпрянщини, Причорномор’я. Сепаратистсько-автономістських тенденцій у цім краю практично немає. Але подолян досі побоюються, аби київська влада не виявилася «дніпропетровською», «донецькою» або «галицькою».

Буферний регіон

Житомирщина так і не стала регіоном, що має власну ідентичність. Історія території, яка 1937 року увійшла до утвореної в сучасних межах Житомирщини, призвела до того, що область стала якоюсь мірою штучно створеною. Житомирська область, напевно, єдиний в Україні регіон, який не набув ознак, які відрізняли б його від інших областей, передусім через різношерстий національний склад. Окрім українців і росіян, яких майже порівну, на Житомирщині проживає велика польська громада. До еміграції під час розпаду Радянського Союзу область мала одну з найбільших в Україні єврейських громад.

Таке національне розмаїття, напевно, мало б усі шанси синтезувати нову культуру в сучасній Україні, але натомість виник міф про те, що Житомирщина є найбіднішою в країні областю. Цю тезу можна з однаковим успіхом і підтверджувати, і спростовувати. З одного боку, економічні показники регіону не найкращі порівняно з іншими областями, а з іншого — унікальні природні ресурси і географічне розташування краю можна розглядати як потенціал, який дасть можливість регіону переміститися з хвоста «успішності» на середній рівень.

За традицією, жителі Житомирщини намагаються знайти не причину, а винних в ситуації, що склалася. Останнім часом дедалі частіше в усіх проблемах області звинувачують Київ. Близькість до столиці, яка могла б бути використана на користь регіону, стала причиною міграції його найперспективніших жителів в значно багатший порівняно з Житомиром мегаполіс. Таким чином, зовнішній ворог області — столиця країни — не може стати чинником, який об’єднає жителів краю. Боротися із цим чинником Житомирщина поки що не може, так само як і з внутрішнім ворогом — Чорнобилем. Попри те що сама катастрофа відбулася 1986 року на Київщині, регіон «втратив» у результаті радіаційного забруднення близько 40% території. І якщо з впливом столиці на становище області, принаймні, на зменшення міграційних процесів, ще можна боротися, то боротьба з радіацією — поза межами людських можливостей.

За весь час свого існування Житомирська область так і не змогла стати чимось більшим, ніж просто територією. Можливо, з часом вона втратить і цю єдину ознаку своєї ідентичності.

За матеріалами ЗМІ