Українська медицина — кому служимо?

П’ятнадцять років тому разом з побудовою нової держави реформатори взяли курс на реформацію системи охорони здоров’я. Але замість системних змін вона за 15 років існування України як незалежної держави пережила лише розпад.

Державна система охорони здоров’я була створена 1921 року. Створювалася вона за принципом напіввійськової організації, яка могла б у разі необхідності розгорнутися як великий шпиталь. Саме це сформувало головний девіз медицини зразка 1921 — 1990 років. «Здоров’я людини — це багатство держави, цілісністю якого піклуватися повинен і лікар, і керівник підприємства, де працює громадянин». Критерій якості лікування — максимальна тривалість життя без активного втручання медицини.

Такий підхід мав і позитивний, і негативний бік. Перший полягав у тому, що наголос у медицині робився на стаціонарній формі лікування. У Радянському Союзі виділялося 70% усіх коштів на систему охорони здоров’я. Ставка на стаціонарну форму потребувала не лише великих фінансових ресурсів, а й високої професійності лікаря, його самовіддачі у справі порятунку життя пацієнта.

Водночас ставка на стаціонарне лікування мала і негативний бік. Лікування досить часто ставало обов’язком пацієнта, іноді набираючи характеру примусового та карального. Достатньо пригадати, як у радянські часи алкоголіків примусово направляли на лікування. А людей, що мислили інакше — до психіатричних клінік. Саме їхні пацієнти після розпаду Радянського Союзу і сформували перші групи безпритульних.

У медицини того часу не було альтернативи. В країні заборонялася приватна лікарська практика, діяльність народних цілителів, нестандартні методики діагностики та лікування були у підпіллі.

Державна медицина була розрахована на екстремальні умови. З середини 70-х років у країні різко підвищилося число тяжких та смертельних хвороб. Звичайно, про це ніхто не говорив з екранів телевізорів, про це не писали у газетах. Наприкінці 80-х було створено умови для тотальної диспансеризації населення для раннього виявлення онкологічних та серцево-судинних захворювань, діабету, виразки шлунку, туберкульозу. Саме під ці завдання будували нові лікарні.

Як вже зазначалося, система медицини, яка існувала у радянські часи, потребувала багато фінансів. Для комерції, заробляння коштів вона аж ніяк не підходила. Адже наголос робився на профілактику, попередження захворювань. Саме тому в країні було так багато піонерських таборів, будинків відпочинку та санаторіїв. Сьогодні більшість з них або розпродано, або знищено. Це свідчить про зміну парадигми та цілей системи охорони здоров’я.

Попередня державна система припинила своє існування в той момент, коли у закон про охорону здоров’я записали, що піклування про здоров’я громадянина України є його особистою справою. Обов’язок держави — забезпечити рівний та безплатний доступ до послуг системи охорони здоров’я. Після цього почався складний процес адаптації всієї української медицини, зокрема мислення та поведінки лікарів, пацієнтів, до нової реальності.

Ця нова реальність полягала у тому, що держава, переживаючи глибоку економічну кризу, вже не могла фінансувати медицину у попередніх обсягах. Крім того, нова держава та її керівництво не мали плану дій щодо попередньої системи охорони здоров’я. Медицина вимушена була виживати самостійно. І з цим завданням вона непогано впоралася, але не на свою користь.

Пригадайте, майже одразу після розпаду СРСР у медицині було запроваджено практику, згідно з якою пацієнти приходили до лікарні зі своїми медикаментами та перев’язочними матеріалами. Крім того, система охорони здоров’я розділилася на три частини. Чесно кажучи, жодна з них не має стосунку до справді ефективної медицини.

Перша — це безпосередньо МОЗ та його керівні органи на місцях (обласні та міські управління охорони здоров’я). Ця система існує за рахунок реалізації політичних, ідеологічних та міжнародних зобов’язань України і виконання розподільчих функцій. Крім того, Міністерство охорони здоров’я відповідає за програму репродуктивного здоров’я, а також за національну програму боротьби зі СНІДом та туберкульозом ($250 млн на найближчі п’ять років). Ці програми мають левову частку фінансування міжнародними фінансовими структурами, наприклад, Світовим банком.

Друга система — це керівники лікарень та поліклінік. Їхніми головними цілями частіш за все є мінімізація витрат у певному медичному закладі; збільшення доходів від здачі у оренду вільних площ; сприяння праці промоутерів, що мають справу з лікарськими засобами західних фармкомпаній, маніпуляції з бюджетними коштами. Вони легко йдуть на фальсифікації медичної статистики за запитом міністерства.

До третьої системи слід зарахувати терапевтів, гінекологів, педіатрів, які працюють у поліклініках. Вони забезпечують до 75% фармпрепаратів, призначених для населення. Слід знати, що населення у вільній аптечній мережі купує до 83% всіх медикаментів. При цьому 75% придбаних лікарських засобів було рекомендовано лікарями названих вище спеціальностей після того, як до них прийшли промоутери західних фармакологічних компаній (достовірно відомо, що вони по кілька разів обходять до 80% усіх лікарів у поліклініках та добиваються того, що 70% цих лікарів виписують препарати, які просувають промоутери). Звісно, не завжди західні лікарські засоби є поганими. Але одними ліками лікування не може обмежуватися.

Крім того, ще є відомча медицина, на яку йде до третини бюджетних коштів, відведених на охорону здоров’я. Вона за звичаєм працює за правилами другої і третьої систем, хоча для надто важливих персон може робити винятки. Також є приватна медицина, яка йде паралельним курсом з державною. Поки що її частка, за різними оцінками, становить не більш як 2-3% ринку медичних послуг.

Повторимося, що три системи охорони здоров’я, які сформувалися після розпаду старої, не мають стосунку до справжньої, ефективної медицини. Звісно, це не свідчить про те, що всі лікарі України не відповідають вимогам клятви Гіппократа. Але пострадянська медицина не має на меті охорону здоров’я громадян.

Якщо узагальнити результати діяльності української охорони здоров’я, то за останні шість років витрати на нього зросли у чотири рази, однак при цьому споживання ліків зросло майже утричі, а смертність — на 2%. Це свідчить про те, що саме лише збільшення бюджетного фінансування медицини не забезпечує не тільки здоров’я громадян, а й здоров’я самої медичної системи. Необхідно, щоб ці кошти надходили не на закупівлю ліків, а на програми ранньої діагностики тяжких захворювань, а також на розвиток мережі спеціалізованих стаціонарів.

Сімейна медицина по-українськи

На сьомий рік експерименту з впровадження інституту сімейного лікаря чиновники визнають, що система охорони здоров’я до цього не готова.

У СРСР ця ідея виникла ще в середині 80-х років минулого століття. Припускалося, що головними завданнями сімейного лікаря буде профілактика тяжких, невиліковних і хронічних захворювань, а також прийняття рішень про направлення хворих у спеціалізовані клініки, санаторії, профілакторії і будинки відпочинку та переведення на легку роботу. Водночас у радянській системі створювалися умови для тотальної диспансеризації населення.

Головним аргументом, який наводять прибічники сімейної медицини, є економія бюджетних коштів на скорочення стаціонарної і високоспеціалізованої допомоги. Зараз сімейних лікарів кілька тисяч, а до 2010 року їх кількість має зрости до 35-40 тис., щоб на кожного лікаря припадало по 1200-1500 пацієнтів. Але досить подивитися на офіційну статистику реєстрації захворювань, щоб зрозуміти — в Україні більш як 60% звернень до лікарів потребують саме вузької, спеціалізованої і дорогої медичної допомоги. Це і кардіологія, і онкологія, і інфекційні захворювання, захворювання крові, гастроентерологічні та ендокринні захворювання.

За кордоном сімейний лікар — аналог нашого лікаря загальної практики — отримує зарплату від медичної страхової компанії за виконану роботу з обслуговування 25-50 сімей. А як у нас налагодити ефективний контроль за якістю роботи такого лікаря, тим більше, коли йому ставиться в обов’язок обслуговувати півтори тисячі осіб? І як можна реально вимагати від лікаря загальної практики з таким навантаженням зниження рівня захворюваності, використання профілактичних заходів?

Експеримент, який триває з 2000 року, коли було створено перші центри «сімейної медицини», не дав хоча б якихось помітних результатів: нині ці центри представляють собою звичайні амбулаторно-поліклінічні підрозділи у структурі райздраввідділів, які відрізняються від звичайних поліклінік тільки вивіскою при вході.

Спеціалісти широкого профілю не мають необхідної кваліфікації, тому центри залучають вузьких спеціалістів, щоб не втратити клієнтів. Ні створення кафедр сімейної медицини в медінститутах, ні спеціальні центри не зняли потреби широких прошарків населення у висококваліфікованій, спеціалізованій медичній допомозі, яку вони не можуть забезпечити. Якість медичного обслуговування завжди залежатиме від рівня діагностики і спеціалізованої медицини, а розвитку цих сегментів разом з інститутом сімейної медицини в Україні і не має.

Останні офіційні заяви чиновників Міністерства охорони здоров’я свідчать про те, що розвиток сімейної медицини вже не розглядається як наріжний камінь реформи охорони здоров’я. За думкою колишнього міністра Юрія Поляченка, міська система охорони здоров’я не готова до різкого переходу до інституту сімейного лікаря. Тому акцент потрібно робити на впровадженні сімейної медицини на селі, одночасно створюючи систему фельдшерсько-акушерських пунктів (ФАП). За інформацією Юрія Поляченка, створення одного ФАП потребує не менше 120 тис. грн. А щоб повністю запровадити систему ФАП і амбулаторій, привести їх до стандартів сучасної охорони здоров’я, необхідно 1,2 млрд грн з урахуванням медикаментів і обладнання. Відповідно до планів міністерства ця робота має бути завершена протягом трьох — п’яти років.

За матеріалами ЗМІ