Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Світ, Європа… і суперечлива Україна

Минула неділя була багата на події світового масштабу, які тим чи іншим чином впливають на розвиток подій в Україні. Центральне місце, безумовно, належить саміту «Великої вісімки» у Хайлігендамме (Німеччина), яке поступово перебрав на себе «Міжнародний економічний форум» у Росії (Санкт-Петербурзі), а потім і неформальний саміт Союзу незалежних держав, що зібрав за одним столом 12 глав країн-учасниць СНД. Був там, на саміті СНД, і Президент України Віктор Ющенко.

Саміт «G-8». Це раніше, як згадують експерти, під час перших зустрічей глав держав, урядів демонстрували документи безпосередньо за столом. Сьогодні більшість роботи проводиться ще до саміту. Володимир Путін робить психологічно вивірений політичний крок — збирає напередодні саміту представників провідних ЗМІ країн «Великої вісімки», тим самим надиктовує питання учасникам саміту і дає зрозуміти усім зацікавленим особам свою, Кремля, Росії, позицію. Він говорить у Москві. І він говорить у Хайлігендаммі. Це різні промови, адже по-різному сконструйовані, єдині в одному — у вірі Путіна, що в Росії немає необхідності повертати статус «Великої держави» — вона його і так має.

 У Кремлі він жорсткий, масштабний, і водночас дозволяє собі кепкувати: «Я про пострадянський простір взагалі вже не кажу. Була одна надія на хлопців з України, проте і ті просто себе дискредитували, там справа йде просто до суцільної тиранії. Цілковите порушення Конституції, всіх законів тощо. Після смерті Махатми Ганді і поговорити немає з ким». Посил Бушу-молодшому, Держдепу США і англо-американській розвідувальній спільноті. Україна тут ні до чого. У Німеччині він конструктивний, він говорить про військові бази — в Румунії і Болгарії, про два позиційні райони — локатор у Чехії і ракетні системи у Польщі, однак він говорить і про демократію, про принципи, про відносини, зокрема і на міжнародному рівні: «Не будемо лицемірити з приводу демократичних свобод і прав людини. «Міжнародна амністія» взагалі робить висновок про те, що Сполучені Штати нині є головним порушником свобод і прав людини у глобальному масштабі. Такі ж претензії і до Великої Британії, і до Франції, і до Федеративної республіки Німеччини. Є претензії і до Росії». Серйозний як ніколи, проте все той самий Путін: «Погляньте, як працює поліція в європейських країнах. Кийки, сльозогінний газ, електрошок (у Німеччині 70 людей померло від застосування електрошоку), гумові кулі. У нас є приказка: «Неча на зеркало пенять, коли рожа крива!».

Володимир Путін невипадково «підвищує градус» антизахідної риторики, це не тільки елемент вельми добре прорахованої PR-кампанії, яка може бути підтверджена вагомим аргументом — ядерними ракетами. Він явно виграє, воліє запроторити старі і запровадити нові, свої, правила гри на світовій арені. І це не тому, що США намагаються розташувати у Східній Європі системи ПРО, мов би для захисту Заходу від майбутньої загрози ракетно-ядерного нападу з боку Ірану, що має сумнівний і провокативний характер, а через те, що Росія сьогодні здатна зробити такі заяви. Заяви Президента Росії свідчать про стратегічну визначеність, підкріплену далекоглядністю Кремля в розбудові трикутника Індія — Росія — Китай за цивілізаційно-утворюючою ознакою.

Вельми цікавий матеріал з’явився в The Guardian — «Росія і «Велика сімка», де анонімний автор намагається незаангажовано підійти до аналізу новітньої історії Росії. «Коли Росія порозчиняла свої двері й вікна назустріч Заходу (і пробила велику дірку у власній покрівлі), вона відчула катастрофічну втрату суверенітету над своєю власною територією і пережила крах більшої частини своїх інститутів. Небагато можна знайти країн, які погодилися б віддати ті секрети, які видала Росія у посткомуністичний період, практично нічого не отримавши в замін, окрім корисливих порад інших держав, — констатує The Guardian. — Зараз же маятник колихнувся у протилежний бік, і в країні задає тон замішаний на ксенофобії агресивний націоналізм. Росією зараз править уже не вічно п’яний президент, а президент надто тверезий».

Сьогодні вже не стоїть питання, чи повинні у клуб провідних країн світу увійти Індія і Китай — він розширився до «G-9», «G-10». Питання лише в тому, коли це станеться. Генрі Кіссінджер, американський політик старого гарту, на сторінках Die Presse констатує, що сьогодні слід підлаштовуватися під нову реальність — нині центр тяжіння зсовується від Атлантики до Тихого океану. «Жодна держава в світі, — розмірковує Генрі Кіссінджер, — не повинна заявляти про свою спроможність керувати світом. Навіть якщо у неї достатньо влади для цього. Ніхто не може бути наділений розумом чи силою для такого».

США, відчувши смак всеохоплюючої влади з перемогою у Другій світовій війні, відмовилися від політики ізоляціонізму на користь імперським амбіціям. «Професор Дж. Най-молодший, професор Гарвардського університету, автор цілої низки праць з політології, у середині 2006 р. констатує: «Президенти часто надають перевагу відносній свободі, якою вони користуються у зовнішній політиці, гнітючій невдоволеності результатами політики внутрішньої». Буш-молодший — не виняток.

Джордж Буш-молодший. Про нього і він сам про себе. The Economist пише, що Буш «одержимий ідеєю ввійти в історію як президент-«реформатор»: не просто хранитель статус-кво, як Білл Клінтон, а як людина, що здатна змінити хід історії».

Аналізуючи якості лідера, здатність залучити на свій бік прихильників і дома, і за кордоном, Дж. Най-молодший у статті «Лідерство у перетвореннях і національна стратегія США» доходить висновку, що такими є:

— По-перше, політичне бачення — здатність подати картину майбутнього, яка надихала б…

— По-друге, емоційний інтелект, знання себе і самодисципліна, що дає змогу лідерам задіяти особисту принадність.

— Ще три якості тісно пов’язані з використанням лідером жорсткої сили. Організаторський хист — вміння президента керувати урядовими структурами, включаючи радників, аби забезпечити надходження достовірної інформації про закладені фактори і результати прийнятих рішень.

— Очевидна необхідність у політичному професіоналізмі — мистецтво знаходити засоби відповідно до наміченої мети або через умовляння — або підкупами чи погрозами. Президент не може діяти тільки в інтересах вузького кола своїх прихильників — йому необхідно розвинути успіх, аби накопичити політичний капітал і розширити коло послідовників…

— І насамкінець, для успіху на поприщі зовнішньої політики необхідно те, що теоретики лідерства у бізнесі називають «контекстуальним інтелектом», — здатність розбиратися в перипетіях мінливої обстановки і узгоджувати наявні ресурси з поставленими завданнями.

На відміну від США, Володимиру Путіну, попри численні внутрішні проблеми, вдалося наявний внутрішній вектор продовжити зовнішнім. Путін спирається на православну віру і культуру, віковічні національно-державні традиції Росії. Говорить про необхідність перенесення останків Юрія Долгорукого, «засновника» майбутньої столиці Росії, з Києва до Москви. Він об’єднує православні церкви. «Рішучість і сміливість на боці Путіна», — одноголосно стверджують західні ЗМІ.

“Вам ніхто не має пояснювати, що імперії валяться, — розмірковує Держсекретар США (1973 — 1977 рр.) Генрі Кіссінджер. — Якщо ви в Америці, то ви керуєте народом, у якого немає безпосереднього досвіду у зовнішній політиці і детальних знань про неї. Я гарантую вам: якщо ви покажете 435 членам палати представників США географічну карту з позначеними кордонами і попросите їх нанести на карту 15 провідних країн світу, навіть 10 з них не зможуть цього зробити».

Ні блокова, ні «демократична» дисципліна не спрацьовує. Стара Європа дедалі виразніше діє відповідно до своїх національних інтересів. Конформістська ідеологія спрацьовує, і то лише умовно, у середовищі нових членів НАТО і ЄС.

Відтак США налякані, розгублені і вельми стурбовані активністю Росії на міжнародній арені, як і амбіціями Китаю та Індії. Збігнєв Бжезинський у статті «Як уникнути нової холодної війни», опублікованій в Time, говорить, що «Америка повинна наполягти на ратифікації Росією Європейської енергетичної хартії, аби розвіяти побоювання щодо енергетичного шантажу. США слід і надалі терпляче вводити Україну в західний світ. Тоді Росії доведеться піти слідом за нею, адже інакше вона ризикує опинитися в ізоляції між європейсько-атлантичною спільнотою і могутнім Китаєм». Він наполягає на політиці контрольованого притягування Росії до Заходу через Україну. Це той самий Збігнєв Бжезинський, який у своїй роботі «Велика шахівниця» наголошував: «Україна, новий і важливий простір на євразійській шаховій дошці, є геополітичним центром, бо саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, проте тоді вона стала б азійською країною».

«Співпраця і відсіч» — так характеризує офіційний Вашингтон свої відносини з Росією. Сенсаційні пропозиції Володимира Путіна щодо використання Габалінської РЛС в Азербайджані приголомшують Буша-молодшого. У Дж. Буша-молодшого «скрутило живіт». Білий дім виявляється неготовим до ініціатив Москви — інформаційно-психологічна атака на Кремль захлинається. Лише через день озветься глава Держдепу Кандоліза Райс, наголошуючи, що «Вашингтон продовжить розгортання американських ПРО в Європі», адже питання слід розглядати в площині «географії і геометрії». Звісно, Білому дому важко відмовитися від ідеї установки РЛС в Європі, адже доведеться визнати, що заявлені цілі не відповідають дійсності. Сполучені Штати опинилися заручниками своєї ж мотиваційної частини щодо загроз з боку Ірану і Північної Кореї.

Дедалі впевненіше звучить теза про крах глобального світопорядку, скроєного за американськими лекалами.

Важко відповісти, вірять чи ні у демократію в США, проте однозначно: експорт демократії, полі­тика державного месіанства — це не що інше, як просування своїх інтересів. Парадигму конкуренції підмінено міфом про вищість США і «цивілізованого Заходу». Володимир Путін порушив змову з ідеалізації, міфологізації демократії по-американськи. Європа чекала цього, жадала «Мюнхенської промови». І Путін відчув це. І ми почули не тільки про Гуантанамо, а й про секретні тюрми НАТО в Польщі і Румунії (до того ж керівники тих країн знали про них і мовчали). Світ зрозумів, що впровадження демократії по-американськи — це не тільки ринкова економіка, а й Ірак та бомбардування Югославії.

Нинішній розвиток ситуації в Україні вказує на наявність стійких кліше і незмінність стереотипів, втілення того найгіршого, що уособлювала собою радянська тоталітарна система. І приходить розуміння, що за таких політиків і такої політики очікувати принципово нового осмислення політичного, економічного і соціокультурного дискурсу сучасності у середовищі української політичної еліти годі чекати. Системоутворююче ядро більшості представників нинішнього політикуму — соціал-дарвінізм і декларативна популістська демагогія. Історична перспектива України в очах таких політиків — це Вони при Владі.

Путін… Кремль… Росія… Здається, Росія (і тільки Росія — більше ніхто не здатен) готова найближчим часом відповісти «демократичній» Америці так, як та відповіла Британії 1776 року: звинуваченням у зраді власним ідеалам.

Відбувся XI Санкт-Петербурзький міжнародний економічний форум. На його відкритті віце-прем’єр РФ Сергій Іванов пообіцяв, що за розмірами ВВП Росія до 2020 р. увійде в п’ятірку найбільших економік світу, а ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності до 2020 р. становитиме близько 30 тис. дол. Не менше 50% громадян Росії до 2020 р. становитимуть середній клас, а якість їхнього життя наблизиться до показників середнього класу розвинених країн. За його словами, половина економічно активного населення матиме вищу професійну освіту, за якістю наближену до середніх показників країн ЄС. Сергій Іванов зазначив, що такі високі орієнтири на майбутнє обумовлені реальною оцінкою власних можливостей і природних переваг Росії.

Він наголосив, що підсилиться вплив постіндустріальних сегментів економіки. Росія займе лідируючі позиції на ринках високотехнологічної продукції як мінімум по 4 — 6 пунктах. «Це ядерна енергетика (атомні реактори й технології), авіабудування (цивільні й військові літаки), суднобудування (криголами, наукові судна, газовози, судна для освоєння шельфу й класу «річка — море»). А також виробництво ракетоносіїв і космічних апаратів, послуги космічних запусків, програмне забезпечення», — вказав С.Іванов.

За словами першого віце-прем’єра, обсяги послуг зв’язку порівняно з 2006 р. збільшаться більш як у 14 разів, а ринок інформаційних технологій зросте більш як удвічі.

Завершився неформальний саміт Співдружності незалежних держав. Президент України Віктор Ющенко в Санкт-Петербурзі після неформальної зустрічі глав держав — учасниць СНД, окрім низки ініціатив, зазначив, що Україна внесла свої пропозиції до проекту Концепції подальшого розвитку Співдружності, зокрема й таке: «Сьогодні кожна країна — учасниця СНД внесла свої пропозиції до першого варіанта Концепції. Україна запропонувала серйозний пакет, який, по суті, є альтернативним варіантом».

P.S. Хочеться сподіватися, що радикальні політики відмовляться від недоречного зараз і тут гасла отця-засновника США Томаса Джефферсона: «Древо свободи час від часу потрібно освіжити кров’ю патріотів і тиранів. Кров — природне удобрювання свободи», що Україні ще належить відіграти свою позитивну роль у складному процесі становлення нової архітектури міжнародних відносин, у результаті якого сформуються нові параметри світових цивілізацій.

Віктор Вірний,
«Фундація аналітичної думки»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com