Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Медицина безсила?

Від чого помирають українці?

Більш як 30% померлих у 2006 році українців були людьми працездатного віку. Це у 4,5 рази більше, аніж у країнах Євросоюзу.

Спеціалісти кажуть, що 60% здоров’я залежить від умов і способу життя, 30% визначають гени і лише 10% залежить від системи охорони здоров’я.

Теза про те, що харчування є дуже важливим чинником способу життя, який впливає на стан здоров’я, є банальною та правильною водночас. Рівень достатності продуктового споживання (співвідношення фактичного рівня споживання основних продуктів харчування до науково обгрунтованих норм здорового харчування) 2006 року за молочними та м’ясними продуктами в Україні забезпечувався лише на 50%.

Тим часом середньостатистичний українець витрачає на харчування майже 68% сімейного бюджету. Для порівняння, в розвинутих країнах цей показник становить близько 10%. За підрахунками експертів, щоб наблизитися до норм здорового харчування хоча б до 2015 року, необхідно вдвічі збільшити виробництво м’яса, в півтора рази — молока, у 1,3 рази- овочів і баштанних культур і у 2,4 рази — фруктів та ягід. Інше питання — хто і за які гроші це все купить? Більшість громадян України протягом життя зазнає білкового та вітамінного голодування.

З аналізу даних про причини смертності випливає: більш як 4/5 всіх захворювань становлять чотири типи хвороб: перший — хвороби системи кровообігу (62,5%), другий — онкологія (12%, хоча багато хто вважає, що цей показник занижено), третій — хвороби органів травлення (4%) і четвертий — хвороби органів дихання (3,3%). За останні п’ять років поширення хвороб системи кровообігу зросло на 36,6% (зокрема всі форми гіпертонічної хвороби — на 44%, ішемічна хвороба серця — на 37,8%, випадки гострого інфаркту міокарда — на 10,8%). Тим часом, відповідно до штатного розпису, на 30 тисяч осіб дорослого населення припадає одна ставка кардіолога. Таким чином на піклуванні в одного лікаря перебуває близько 12 тисяч хворих. З 90 тисяч українців, які щорічно помирають від онкологічних захворювань (зокрема 35% померлих — представники працездатного населення), 40% помирає протягом року після встановлення діагнозу, що свідчить про досить низьку якість діагностики. Як наслідок, чисельність таких хворих зростає: 2005 року на обліку було 865 тисяч хворих, що на 3,7% більше, ніж 2004 року. Зростає й кількість тих, хто вперше захворів на рак. 2005 року їх нараховувалося 159 тисяч осіб. За прогнозами Міністерства охорони здоров’я, 2020 року число таких хворих збільшиться до 200 тис. осіб.

На окрему увагу заслуговує ситуація з сухотами. Щоразу в Україні реєструють чотири випадки захворювання на сухоти й одну смерть від цього недуга. Ще 1995 року Світова організація охорони здоров’я оголосила про появу в Україні сухот. За останній час середній рівень захворювання збільшився вдвічі, смертності — у півтора рази (вона становить 22,6 особи на 100 тисяч населення). Заходи держави у боротьбі з цим захворюванням були хаотичними і неефективними, а протисухотні програми фінансування створювалися за залишковим принципом. По регіонах найбільший показник захворювання зафіксовано у Херсонській області (155,7 особи на 100 тисяч за підсумками минулого року), за нею — Миколаївська (106,2) і Донецька (99,4) області. Всього на обліку в протисухотних закладах на 1 січня 2007 року було 99 449 хворих на всі форми активних сухот. Зокрема, 43% від загального числа хворих становлять непрацюючі громадяни працездатного віку і 13,6% — пенсіонери. 3 березня цього року було ухвалено Закон України «Про Загальнодержавну програму з протидії захворюванню на сухоти в 2007-2011 роках». Припускається, що реалізація цієї програми дасть змогу щороку скорочувати не менше як на 1% рівень захворюваності та смертності від сухот. За словами колишнього міністра охорони здоров’я Юрія Поляченка, на фінансування програми заплановано виділити близько 3 млрд грн.

Лікування на папері

Боротьбу із захворюваннями за допомогою написання різних загальнодержавних або національних програм, певно, теж можна назвати недугою, на яку хворіють українські чиновники від системи охорони здоров’я. З 1999 року указами Президента або постановами Кабінету Міністрів було запроваджено 16 різних програм, розрахованих на період від трьох до одинадцяти років. Дві третини їх було формально завершено у 2005-2006 роках, однак дізнатися, наскільки вони ефективні, неможливо. Крім інформації про те, що всі програми профінансовано на 100%, немає жодних офіційних даних, як і того, на що було витрачено кошти за конкретною програмою і на скільки при цьому скоротилася смертність або захворюваність за певним захворюванням. За словами експертів, така закритість інформації пояснюється тим, що зазвичай програми є лише зручною формою розподілу коштів у певні регіони або під запити статусних столичних медзакладів. Це підтверджується і малими термінами реалізації програм: очікувати серйозних позитивних результатів через три-чотири роки — смішно.

Звертає на себе увагу і досить-таки спірний вибір пріоритетів у контексті сум, які виділяються на конкретні програми. Наприклад, затрати на лікування серцево-судинних захворювань 2007 року передбачено на рівні 73,5 млн грн, а на боротьбу зі СНІД — 100 млн грн з держбюджету плюс 470 млн грн з міжнародних фондів як кредити. Тим часом смертність від серцево-судинних захворювань становить 62,5% від всіх померлих, а від СНІД — 0,5%.

Торік стартувало ще п’ять програм: попередження смертності та інвалідності внаслідок серцево-судинних захворювань; розвиток трансплантації в Україні; розвиток анестезіології та реанімації; розвиток неврологічної допомоги (всі — до 2010 року), а також створення єдиної системи надання термінової медичної допомоги населенню України (до 2012 року). Можливо, їх реалізація справді щось змінить на краще, однак наразі жодна держпрограма ніяк не відобразилася на статистиці захворюваності і смертності населення України.

Медицина безсила?

Небезпечне поєднання двох чинників, а саме — постійного психосоціального стресу на тлі депресивних станів у суспільстві та різкого послаблення захисних сил соціуму (соціального оптимізму, взаємодопомоги, сімейного благополуччя) — пояснює зростання хворих з розладами психіки. Якщо 2002 року картина поширення психічних захворювань мала такий вигляд: 4 699 осіб на 100 тис. населення, то після невеликого зменшення 2003 року (4 695) цей показник зріс до 4 703 2004 року та 4 733 осіб 2006 року. Зростає і показник диспансеризованих хворих: з 474 осіб на 100 тисяч населення 2002 року до 484 осіб 2005 року.

При цьому спеціалісти-психіатри стверджують, що до 80% психічних хворих не реєструється і не проходить лікування у психоневрологічних диспансерах. Про це свідчить зростання інвалідності через психічні захворювання, до того ж одразу І та ІІ груп інвалідності — такими запущеними є більшість випадків. Зокрема, в Києві за 2004 рік кількість тих, хто отримав І групу інвалідності з психічних захворювань зросла на 44%, тих, хто отримав ІІ групу, — на 20,5%. Словом, люди бояться або не хочуть звертатися за допомогою в медзаклади, намагаючись займатися самолікуванням, що зайвий раз свідчить про невисокий рівень довіри до вітчизняної медицини.

Недоступність допомоги

Відповідно до досліджень, проведених Держкомстатистики, 2006 року тільки 50% городян та 24% селян мали доступ до спеціалізованих медзакладів і кваліфікованих лікарів. Респонденти вказували: попри офіційну «безплатність» медичних послуг, основною причиною їх недоступності є низький рівень доходів. З цієї ж причини мешканці сільських районів елементарно не мають доступу до спеціалізованих медзакладів великих міст. Не спроможна у цьому сенсі змінити ситуацію на краще навіть приватна медицина. Як і будь-який інший вид бізнесу, вона орієнтована, передусім на отримання прибутку. Гроші вкладаються у розвиток стоматології, гінекології, урології, венерології, високотехнологічної офтальмології — тобто у ті сфери, які, з одного боку, слабкорозвинені у бюджетній охороні здоров’я, а з другого — такі, що дають змогу заробляти великі та швидкі гроші, особливо не переймаючись ризиками, пов’язаними з боротьбою за життя людини. У результаті, за оцінками міжнародних експертів, на приватний сектор припадає лише 2% ринку охорони здоров’я.

Порочний трикутник для продавців ліків

В українській моделі трикутника «лікар — ліки — пацієнт» залишається дедалі менше місця для здоров’я останнього.

Є тільки два варіанти взаємин лікаря і пацієнта: лікування або створення видимості лікування. Лікування — це постійне піклування лікаря своїм пацієнтом. В ідеалі лікар сам телефонує та дізнається про самопочуття пацієнта, раз на тиждень заходить провідати хворого, призначає йому мінімальні дози ліків та чекає, коли настане поліпшення. Що менше ознак такого ставлення, то більше причин стверджувати — це не лікування, а його видимість.

На жаль, в Україні простежується тенденція, за якої дедалі більше медиків стають активними ланками у збуті продукції фармакологічних компаній. Ціна ліків, що продаються в аптеках, — це гуртова ціна плюс роздрібна націнка. В Україні така націнка становить у середньому 225%, тобто десять гуртових гривень в аптеці перетворюються на 22,5 роздрібних. Для просування своїх ліків фірми-виробники та великі дистрибюторні фірми послуговуються спеціально навченими людьми. Відповідно до внутрішньої статистики компаній, які працюють на українському фармацевтичному ринку, за 2006 рік такі спеціалісти зробили 1,2 млн візитів лікарям, до того ж 20% цих візитів завершилися збутом препаратів. Після чого число лікарів, які призначали саме препарати, пропоновані промоутерами, підвищувалося в середньому на 66%.

Щоб лікарі регулярно обирали з кількох можливих варіантів лікування «найефективніший», використовуються різні підходи — від настійних «рекомендацій» головних лікарів виписувати «потрібний» препарат до матеріального стимулювання самих медиків. Торік порівняно з 2005 роком обсяг ринку спеціально таких препаратів зріс на 30%, що за деякими оцінками становило 7,5 млрд грн. Аптечний бізнес за умови гуртової закупівлі робить ставку на групу ліків, що їх просувають промоутери, бо їх продавати вигідніше.

Є ще одна цікава закономірність, яка належить до схем просування ліків. Виявляється, 52% призначень препаратів 2006 року здійснювали лікарі тільки двох спеціальностей: терапевти (26,2%) та педіатри (25,8%). Для порівняння: лікарі-кардіологи призначали лише 2,3% ліків, це при тому, що найбільша смертність в Україні викликана саме серцево-судинними захворюваннями (62% смертей). Словом, потенційні пацієнти кардіолога просто не потрапляють до нього на прийом — їх відсіює терапевт, призначаючи своє лікування. Це можна пояснити тим, що терапевти і педіатри намагаються «не зловживати» направленнями на дорогі обстеження для уточнення діагнозу, оскільки в цьому разі вони ризикують розгнівити керівництво, яке висловило побажання «не тринькати» державні кошти. Тому якщо симптоми будь-якого тяжкого захворювання не діагностуються візуально, в більшості випадків лікарі першої інстанції призначають симптоматичне лікування. А про те, що у хворого, скажімо, виразка, а не просто «схопило шлунок», він дізнається, вже потрапивши до стаціонару по «швидкій».

Розглянемо дані зі статистики звернень пацієнтів до лікаря: у 75% випадків до лікарів звертаються жінки. Водночас у медичних закладах 85% лікарів та 95% середнього медичного персоналу — жінки. Цими цифрами пояснюється те, що на третьому і четвертому місцях за кількістю призначень опиняються гінеколог (12%) і невролог (9%). У лікарському середовищі можна почути припущення, що намагання Міністерства охорони здоров’я різко збільшити кількість лікарів первинного прийому за рахунок сімейних лікарів (з 5% 2005-го до 40% 2010 року), перетворивши їх за півроку додаткового навчання на «універсалів», пов’язане з бажанням фармакологічних компаній збільшити збут своїх препаратів. За рекомендаціями Світової організації охорони здоров’я, з 100% звернень до лікарів у 80% випадків достатньо допомоги сімейного лікаря або фельдшера. Міністерство охорони здоров’я намагається дотримуватися цих рекомендацій. Сьогодні в Україні до вузьких спеціалістів звертається 48% пацієнтів замість рекомендованих 20%, тому і взято курс на розширення кількості «універсалів». Тобто опосередковано нова система, що створюється Міністерством охорони здоров’я стає зорієнтованою на інтенсивний збут ліків, що їх просувають зазвичай транснаціональні фармкомпанії.

За матеріалами ЗМІ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com