Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Неминучість націоналізму

Націоналізм впевнено крокує Європою. Саме такий висновок напрошується, коли глянути на сучасну політичну карту європейського континенту та проаналізувати стан так званого європейського націоналістичного руху. Та щоб не бути голослівними, нижче подамо хроніку поступу націоналізму в сучасній Європі. Але спочатку кілька загальних зауважень.

Націоналістичні партії Європи об’єднані у своєрідний націоналістичний «інтернаціонал», що має назву «Європейський національний фронт». До його складу входять такі відомі партії, як Націонал-демократична партія Німеччини, «Болгарський національний союз», «Національне відродження Польщі», литовський «Союз національних сил», румунська «Нова правиця», грецький «Патріотичний альянс» і сербська організація «Образ». Ці партії тісно співпрацюють з однією метою: виграти вибори до Європарламенту та створити Європейську праву партію.

Нині у Європарламенті ще немає націоналістичної фракції, але на початку цього року європейським націоналістам вдалося створити націоналістичну групу в складі двадцяти депутатів, що представляють шість європейських держав. Загалом до складу групи входять сім французьких депутатів, п’ять румунських, троє фламандців, двоє італійців і по одному депутату від Болгарії, Австрії та Об’єднаного Королівства.

Вже у цьому столітті європейські націоналістичні партії досягли чималих успіхів. Свого часу ліберальні середовища вчинили галас з приводу участі Австрійської Народної партії в уряді. На виборах у Швейцарії, Бельгії, Данії, Швеції, Румунії з непоганими результатами перемагали саме націоналісти. Скажімо, у Румунії в листопаді 2000 року партія «За велику Румунію» здобула 22% голосів, а її лідер К.Тудор отримав 30% голосів на президентських виборах.

А тепер про успіхи європейських націоналістів уже 2007 року. На початку року міським головою Риги обрано представника латвійських націоналістів Яніса Біркса. За його обрання проголосували 34 депутати, за другого кандидата, керівника комітету думи у справах освіти, молоді і спорту Байбу Брігмане — 22, а проти обох кандидатів — три депутати думи. Підтримку Бірксу висловила нова правляча коаліція, куди входять латвійські націоналісти. Загалом вони володіють у самоврядуванні Риги 27 голосами. Біркс — 1956 року народження, за фахом лікар-анестезіолог. 2001 року він уперше балотувався в Ризьку думу за списком націоналістів і був обраний депутатом, потім став керівником думської фракції цієї партії. 2004 року балотувався в Європарламент, але його не обрали.

У квітні 2007 року відбулися парламентські вибори в Естонії. Націоналістичний «Союз за Вітчизну і Республіку» набрав
98 203 голоси (18% загальної кількості естонців, що взяли участь у виборах). Таким чином естонські націоналісти за результатами виборів посіли третє місце.

Уперше за останні півстоліття на місцевих виборах у Шотландії перемогли націоналісти. У своїй політичній програмі вони обіцяють до 2010 року провести референдум про відокремлення від Великої Британії і цілковиту незалежність Шотландії. Ще одна мета — надати парламенту право визначати зовнішню політику та розпоряджатися податками від нафти Північного моря. Націоналісти здобули у шотландському парламенті 47 місць зі 129. Вони обігнали своїх головних суперників — лейбористів лише на одне місце. Проте далеко позаду залишилися консерватори та ліберал-демократи, які набрали, відповідно, 17 і 16 місць. Лідер Національної партії Шотландії Алекс Селмонд був обраний першим міністром Шотландії.

У травні цього ж року після виснажливої 15-годинної сесії сербської Скупщини спікером парламенту обрано кандидата від Сербської радикальної партії, заступника її голови Томіслава Ніколича. За нього проголосували 142 з 244 депутатів, котрі брали участь у засіданні парламенту. Його суперниця Мілена Мілошевич від ліберальної Демократичної партії Сербії одержала 99 голосів. Таким чином Ніколич став першим високопосадовим чиновником від націоналістів за сім років, що минули з часу усунення Слободана Мілошевича з посади президента тоді ще Югославії.

Тріумфом «правих сил» можна назвати результати президентських та парламентських виборів у Франції. Главою цієї держави став 53-річний Ніколя Саркозі. Лідер французьких націоналістів Жан-Марі Ле Пен, який також брав участь у президентських виборах, неодноразово наголошував, що Саркозі переміг, лише тому, що взяв на озброєння програму французьких націоналістів. Характерним є ставлення нинішнього президента Франції до України. Одразу після Помаранчевої революції він був одним з небагатьох французьких політичних лідерів першого ешелону, який не забарився з візитом до Києва. У річницю Голодомору Саркозі відправив українцям Франції особисто підписаного листа, де сказав: «Як і ви, я вірю, що це дуже важливо — і далі надавати данину пам`яті тим мільйонам чоловіків і жінок, які стали жертвами тоталітарного божевілля. Голод, зорганізований Сталіним, залишається одним з найбільш нелюдських свідчень жорстокості цього режиму». Під час своєї виборчої кампанії Саркозі неодноразово наголошував на необхідності діалогу з Україною та Грузією та на їхньому ймовірному членстві в Європейському Союзі та НАТО.

На парламентських виборах партія Саркозі «Союз на підтримку народного руху» розгромила своїх основних конкурентів — соціалістів і забезпечила собі надійну перевагу у парламенті. 4%-ий поріг здолав також «Національний фронт» під проводом Ле Пена.

Цікаві й промовисті за своїми висновками опитування громадської думки відбулися нещодавно у Польщі та Німеччині. Як виявилося, громадяни цих країн плекають сентименти до земель, які колись їм належали. Польські оглядачі бачать у цьому сигнал, який, на їхню думку, може спричинити наростання націоналістичних настроїв. Як відомо, Єврокомісія запропонувала урядам країн ЄС створити спільний підручник для вивчення історії. Натомість Міністерство освіти Польщі виступає проти цієї ініціативи, а польські історики виступають проти «однієї моделі» навчання історії в школах Євросоюзу.

Очевидно, інтереси деяких європейських націоналістичних партій не завжди збігаються з інтересами Української держави. Понад те, окремі націоналістичні парії Європи не приховують своїх територіальних претензій до нашої країни, мотивуючи це лише їм прийнятними аргументами. Але незаперечним залишається одне: націоналістичний чинник відіграє дедалі вагомішу роль у європейській політиці. А це означає, що неминуче настане час, коли й Україна на собі відчує перемагаючу силу націоналізму.

Богдан ЧЕРВАК,
провідник Київської міської організації ОУН

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com