Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ДОСЛУХАВСЯ ТИХ, КОГО БОГ НЕ ЧУЄ

«То Ленін перед смертю жалів, що в радянської влади немає таких мужів, як Франциск Ассизький? Я — сільський вчитель, і з радістю розповів би про цього святого своїм учням, якби прочитав про нього у вашій газеті». Такий лист ми отримали від Петра Микитенка з Миколаївщини.

Користуємося нагодою започаткувати рубрику «Світочі», де йтиметься про духовних поводирів людства.

За легендою, святого, котрий вийшов з італійського міста Ассизи, насправді звали Джованні, Джованні Бернардоне, а ім’я — Франциск, що означало «французик», він дістав за вишукані від природи манери й любов до поезії. Це був типовий представник півдня, палкий і нетерплячий, що керувався найпершим душевним поривом, не дуже його осмислюючи.

Він мріяв про військові подвиги під стінами Єрусалима, і йому снився переблиск мечів хрестоносців та бойові звуки. О, звичайно ж, все це мало бути заради визволення Гробу Господнього, та хіба не варто пошукати й слави, яку Юлій Цезар заповідав усім латинянам? І от він вирушає в похід із загоном місцевих юнаків. Його вітають, дівчата кидають йому квіти.

— Я повернуся великим вождем або загину! — вигукує він, коли перед ним відчинилася фортечна брама.

Але повернувся за кілька днів хворим і морально знищеним: суворі військові випробування були не для нього. Свою слабкість сприймав як ганьбу й не знаходив собі місця від душевних страждань.

Якось їхав на коні, поринувши в тяжкі роздуми, і раптом побачив перед себе ураженого хворобою, якої боявся більше, ніж ганьби — проказою. Що відбулося в душі цього палкого юнака? Якою мірою він виміряв хоробрість і велич духу — істинні, а не ті, які цінувала людська гординя? Зіскочивши з коня, Франциск обійняв нещасного і віддав йому всі, які мав при собі, гроші. Коли озирнувся, то не побачив на дорозі нікого... І тоді він прозрів вищий зміст своїх видінь.

Франциск Ассизький був сином багатого купця, типовим представником тодішньої «золотої молоді», що хизувалася пишним вбранням і розкутою поведінкою. І все-таки щось відрізняло його від однолітків.

Якось він у лавці свого батька продавав оксамит і коштовне шитво заїжджому багатієві, а жебрак досить безцеремонно почав просити в нього грошей. Зайнятий перемовинами з вигідним клієнтом, Франциск не приділив йому уваги. Раптом, ніби опам’ятавшись, кинув усе й побіг слідом за цим чоловіком вулицями Ассизи, а знайшовши його, віддав йому рулон дорогого краму.

Або ще випадок. Між Ассизою та сусіднім містом спалахнула одна з тих безглуздих війн, які, що називається, з доброго дива та від безділля влаштовували володарі. Громадяни взялися за зброю, і загін, до якого належав Франциск, потрапив у полон. Хтось із юнаків виявив замало хоробрості, і всі, перебуваючи у в’язниці в чеканні викупу, демонстрували йому свою зневагу. І тільки Франциск поводився з тим, кого всі відкинули, привітно та лагідно, не роблячи поправки на ситуацію. Ось там він, мабуть, вперше і усвідомив своє покликання: любити заблукалих, зневажених, смішних. Пізніше про Франциска Ассизького скажуть: «Він чує тих, кого сам Бог не чує».

«Блажен, хто не має нічого»

Зрозуміло, що людина таких моральних засад не могла залишатися на рівні свого суспільного середовища. На околиці Ассизи була старенька, майже розвалена церковця, і Франциск відчув себе винним за її убогість. Як завжди, не вагаючись, продав коня й кілька сувоїв шовку з батьківської лавки, кожний з них позначивши хрестом, аби ніхто не сумнівався в тому, для чого вони. Був певний, що батько — шанований всіма П’єтро Бердардоне — і сам би так вчинив, якби подібне йому спало на думку: для чого ж люди прагнуть багатства, як не для добрих справ? А батько повівся з сином, як зі злодієм, засадивши його в сирий темний льох для спокутування вини. Важко сказати, що там пережив і передумав майбутній святий, тільки на волю він вийшов зовсім іншою людиною, і незабаром у тому всі переконалися. Місцевий єпископ взявся навести лад у сім’ї, поставивши умову: Франциск повинен повернути батькові всі гроші, бо доброї мети не можна досягнути поганими засобами. «Я поверну, — відповів Франциск. — Але віднині в мене немає батька — я слуга Отця Небесного».

На суді він зняв із себе пишне своє вбрання й кинув на купку гаманець з грошима. Під вбранням була власяниця — в ній він вийшов з приміщення, й ніхто не посмів його затримати.

Була зима, в ті часи така холодна, що замерзала річка Тибр. Босими ногами ступав тендітний юнак по землі, милуючись засніженими деревами. Тепер він нічого не мав, і навіть не думав, що на нього чекає. До нього прийшов екстаз поета, екстаз трубадура, який підносив світ над буденністю. І він заспівав — во славу любові Божої, яка не знає меж.

Трубадур і жонглер

Пізніше він скаже: «Блажен той, хто не має нічого, бо він зрадіє будь-чому». Він відкриє для світу невичерпні запаси радості там, де, здавалося б, мали бути лиш відчай та безнадія.

Ну, а храм Святого Даміана Франциск Ассизький побудував з каміння, яке збирав і укладав власними руками.

— Дайте мені камінь, — просив він у зустрічних, ставши найпарадоксальнішим у світі жебраком.

Він відремонтував три занепалі церкви, вкладаючи в те не менше пристрасті, аніж коли вирушав завойовувати мирську славу, лагодив, будував, творив цілий світ, знаходячи вищу втіху в тому, чого інші уникали. І в церкві Святого Даміана зі своєю сподвижницею, що згодом стала відома як Свята Клара, створив жіночий чернечий орден Сестер Кларинтинок.

Але це все буде пізніше, наразі земляки мають Франциска за безумця, з нього сміються. І тут сталося диво: двоє шанованих людей приходять до нього — торговець Бернардо, що з насолодою роздає свої гроші бідарям, і священик сусідньої церкви П’єтро. Утрьох вони будують для себе хижку неподалік лепрозорію, щоб доглядати за нещасними, а у вільний час, якого так обмаль, обмінюються думками про Новий Заповіт.

Що Франциск Ассизький їв, що носив? Найгірше з того, що йому кидали. Розповідають, що якийсь селянин віддав йому свою до дірок виношену брунатну сорочку, і він підв’язав її знайденою на дорозі мотузкою. Через десять років п’ять тисяч людей вбралися в такий одяг, а великий Данте Аліг’єрі заповів поховати себе в ньому.

Франциск Ассизький називав своїх послідовників трубадурами, а також жонглерами Божими. Трубадурами — зрозуміло: з притаманною цьому племені пристрастю він оспівував найчудовіше, що є на світі — свободу від мирських спокус, яку дає злиденність. А жонглери чому? Є середньовічна легенда про циркача, котрий, аби висловити свій захват Пречистою Дівою, перекидався через голову перед її статуєю — і його старання було оцінено.

Кожен має служити Богові на своєму місці: жонглер так само вільний у своєму мистецтві, як і монах у прагненні до аскези.

Невдатний воїн. Нерозумний купець і поганий син. Злодій. Жебрак, котрий скотився до того, що ночує серед прокажених. Божевільний. Є куди падати людині, на яку дивиться суспільство?

І тут з’ясовується, що, опинившись на дні, можна піднятися до вершин радості, невідомої успішним людям, і повести за собою інших. До радості першого дня Божого творіння, коли все суще стає дійовими особами чарівного спектаклю, який називається життям. Худий чоловік у лахмітті, що спить на голій землі, в собі самому віднаходить рай; втративши все, він стає володарем цілого світу.

«Сестрички мої, пташки...»

Філософія Франциска Ассизького світла й прекрасна. Він не бачить різниці між малим і великим, називає сестрою воду й братом — вогонь, усміхається кожному придорожньому кущу й дякує дереву за те, що може відпочити в його затінку. Одного разу він розпочав свою проповідь у лісі, звернувшись до пернатих: «Сестрички мої, пташки, якщо ви сказали все, що хотіли, дайте висловитися й мені». І пташки замовкли: магія цієї особистості була безмежна.

Франциск Ассизький не шукав святості, відмежовуючись від людських гріхів. Він взагалі не мав світ за гріховний, точніше ні за що не брався його осуджувати. Він закликав своїх послідовників бути в народній гущі. Єпископ Ассизи, людина добра, порадив братчикам-фрацисканцям хоч трохи подбати про свої вигоди: адже випробування, які вони добровільно взяли на себе, можуть виявитися за межами людських можливостей. Члени інших орденів хоч ліжка мають... Франциск на те відповів: «Якби у нас було хоч щось, нам стали б необхідними закони й зброя, щоб це захищати».

Франциск Ассизький не просто любив людей такими, якими вони є — він ставився до них, за висловом великого релігійного філософа Г.Честертона, як до спільноти коронованих осіб, де не було ані перших, ані останніх. І тисячі людей збираються під прапором свободи, який піднімає людина в подертому плащі, благаючи прийняти їх до Воїнства Господнього. Аби не руйнувалися родини, Франциск задумує третій орден своїх послідовників, де можна було б виконувати вище покликання, нічим не жертвуючи.

Другий очолює його небесна любов — дівчина з багатої ассизької родини — Клара. Батьки були проти того, щоб вона стала черницею, але Франциск допоміг їй втекти з дому. Те сталося в найкращих тради­ціях лицарського роману: сімнадцятилітня юнка спускається по плетеній драбинці з другого поверху свого будинку, прослизає крізь пролом у фортечній стіні, долає дорогу в нічному лісі, де францисканці зустрічають майбутню святу із запаленими смолоскипами. Служіння Богові — як романтична пригода...

Радісний Франциск так прагнув мученицької смерті, що на його долонях відкрилися стигми — рани, там, де було вбито цвяхи в Христові долоні. «Я мало страждав, я мало віддав, я недостойний і тіні тернового вінця»,- повторював цей святий. Він мріяв спинити походи за визволення Гробу Господнього, навернувши в християнство мусульман. Розповідають, що він дістався, куди потрібно, й навіть зумів поговорити з султаном. Нікого не переконав, але... повернувся живим і неушкодженим, що за тих часів було дивом.

Завжди повертайтеся додому

Франциск Ассизький не дожив і до 50 років. Перед смертю осліп. Розповідають, що від чергового видіння на горі: побачив розіп’ятого серафима, який страждав... Останні свої хвилини провів на підлозі, попросивши зняти його з жорсткого ліжка, у власяниці, в якій розпочав свій шлях до святості. Про те, що його не стало, першими дізналися птахи: вони полетіли на чотири сторони світу, утворивши своїми тільцями хрест. «Боже, благослови дітей і тварин» — така була улюблена молитва Франциска Ассизького.

Йому належать щемкі слова: «Ніколи, ніколи не полишайте рідних місць. Хоч би куди ви йшли, хоч би де блукали, завжди вертайтеся додому, бо тут священний дім Божий». Це мовив той, хто ніколи не мав дому, увібравши у своє серце цілий світ. Франциска Ассизького називають найбільшою людиною серед святих. А ще Ранковою Зорею нової епохи, що настала після Середньовіччя — епохи Відродження, бо він примирив людину з природою. Тією, що навколо, й тією, що всередині неї. Його поведінка не вписалася в жодну епоху, але світ прагне збагнути її, розуміючи, що без цього не врятується.

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com